Колискова для тата. Історія старшого сержанта Олександра Назарка, який загинув на Донеччині

Історія сім’ї Наталії Мехедової й Олександра Назарка почалася із зустрічі в зоні АТО.

Хлопець і дівчина жили не так далеко одне від одного: вона — у місті Гребінка, а він — у селі Велика Круча на Полтавщині, поблизу Пирятина, познайомилися ж за сотні кілометрів, на Луганщині.

Мене звели з цією парою журналістські стежки-дороги — 2015 року писала про їхній воєнно-польовий роман («Україна молода» друкувала цей матеріал. — Авт.).

Пригадую, молоде подружжя одразу ж погодилося на зустріч.

«Це ж історія нашої сім’ї, — з посмішкою зауважив тоді Олександр. — Колись буде що дітям розказати й показати».

Побачивши серед фотознімків загиблих у травні нинішнього року військових із Полтавщини портрет Олександра Назарка, одразу його впізнала, адже добре пам’ятаю всіх героїв своїх публікацій.

Доленосна поїздка в зону АТО

Проте тоді, у 2015-му, ще ніхто з нас не знав, що в історії кохання хлопця й дівчини, неначе створених одне для одного, настане ось такий сумний кінець. Молоді люди побралися через чотири місяці після знайомства — одразу, як тільки Олександр демобілізувався.

«Усі вчинки потрібно робити з легкістю, — розмірковував уголос хлопець. — Якщо відчуваєш, що це твоя друга половинка, то нащо зволікати? Можна одружитися й наступного дня після знайомства: довгі букетно-цукеркові періоди нічого не дають — тільки час марнуєш».

Наталя ж зізналася, що ці глибокі почуття були для неї вкрай несподіваними: «Коли ми зустрілися, я в Саші одразу поцікавилася: «Ти зі мною надовго чи ні?». А він відповів дуже серйозно: «Надовше, ніж ти собі думаєш».

Командир відділення ПЗРК — старший
сержант Олександр Назарко — увесь
час перебував на передовій.

Свого часу Наталія Мехедова, викладач музики за освітою, раптом вирішила спробувати себе в кіномистецтві. Маючи диплом магістра, вступила одразу на другий курс Інституту телебачення, кіно і театру Київського міжнародного університету.

Однак сталося так, що, провчившись майже пів року, поїхала в зону АТО, де зустріла Олександра. І той день різко змінив її життя: дівчина покинула виш, бо важливішою для неї виявилася сім’я.

«Коли ми із Сашею почали спілкуватися, у мене було таке відчуття, ніби знаємо одне одного багато років», — поділилася під час тодішньої нашої зустрічі дівчина.

«Іноді думаю: можливо, потрапив у зону АТО саме заради того, щоб зустрітися з Наталею», — додав Олександр Назарко.

Оскільки Наталя гарно співає, то, приєднавшись до пирятинських волонтерів, вона разом із матір’ю — Людмилою Мехедовою — вирушила в зону Антитерористичної операції, аби порадувати наших бійців концертною програмою.

«Дорогою ми з волонтеркою Світланою Німець ще жартували: їдемо, мовляв, Наталі нареченого шукати, — пригадала пані Людмила. — Однак жарти жартами, а та поїздка і справді стала для доньки доленосною».

Олександр зізнався, що під час тієї концертної програми для вояків його дуже вразив голос дівчини — ніжний і водночас сильний. Після того він своєму другу з Пирятина Дмитру Буровцеву тільки про Наталю й розповідав.

Потім сталося так, що приїхав додому у 20-денну відпустку — і саме в цей час отримав від неї есемеску. Першого ж дня, коли вони з Наталею зустрілися, сказав дівчині, що вона «влипла» — доведеться їй виходити за нього заміж.

Тоді, сім років тому, Олександр пояснив, чому після служби в зоні АТО так поспішає жити: «Там швидше дорослішаєш, починаєш більше цінувати життя, задумуєшся над тим, що хорошого в ньому зробив: кому допоміг, кого зігрів. Коли почалися перші обстріли, я став думати, що, може, потрібно було одружитися ще до служби в армії — у такому разі зараз мав би сина чи доньку. І якщо зі мною щось трапилося б, по землі ходило б моє продовження. Останнім часом я тільки й говорив про те, що от повернуся додому й одразу ж одружуся. Ота думка гріла мені душу, допомогла не впасти в розпач і дочекатися цього дня».

Щастя було таке коротке, але незабутнє

Наталя Мехедова, коли цитую їй слова Олександра, не може стримати сліз. Говорить, що сім років їхнього спільного життя пролетіли, як одна мить.

«Щастя було таке коротке, але незабутнє, — зітхає молода вдова. — Якщо охарактеризувати одним словом, як ми жили, то я б сказала так: весело. А ще — душа в душу. Із Сашею було легко і просто. Він був мудрий не по роках, дуже добрий і безвідмовний. Безмежно любив наших донечок. Говорив друзям: на двох дітях ми з дружиною не зупинимося.

Коли чоловік перебував на передових позиціях нашої оборони, ми щодня виходили на телефонний зв’язок. Я його просила, аби, якщо є можливість, хоча б «смайлик» у вайбері мені надсилав, щоб знала, що з ним усе гаразд. Він же переживав, щоб до нас російська ракета не прилетіла — від цього ж нині ніхто не застрахований.

Зателефонувавши зранку 6 травня, Саша висловив бажання поговорити з нашою старшою донькою Танею. І в розмові з нею разів три повторив одне й те ж: «Слухайся маму». Можливо, відчував неладне. А вже в обід нам повідомили, що він загинув. До вечора ми ще чекали підтвердження цієї інформації — до останнього сподівалися, що сталася помилка...»

6-річна донька Олександра Назарка та Наталії
Мехедової Таня допомагає пакувати котлети
для наших захисників.
Фото з родинного архіву.

Старший сержант Олександр Назарко був командиром відділення ПЗРК. Віктор Кирічевський — пирятинський волонтер, який був близьким другом полеглого бійця, — востаннє бачився з ним за три дні до його загибелі.

«Саня разом зі своїми побратимами з 30-ї окремої механізованої бригади ЗСУ весь час перебував на передовій. Коли їхні бойові позиції були неподалік міста Рубіжне Луганської області — у селі Воєводівка, добратися до нього я не міг. А коли їх перекинули до іншої, не менш гарячої, точки — міста Сіверськ, що на півночі Донецької області, мав уже більше шансів.

Тож 3 травня, окрім «гуманітарки» для бійців, доправив для Сашиного відділення ще й легковий автомобіль, на який скинулися грішми його друзі. Саня з побратимами стояв у якійсь закинутій промисловій зоні, через постійні обстріли мінометами калібру 120 мм, «Градами» (зокрема й касетними засобами ураження) там усе було розбите.

Коли ми з товаришем розшукали його, якраз був мінометний обстріл, поряд загорівся очерет. Та ми примудрилися посидіти разом, перекусити, поспілкуватися.

Хлопці показали, як стріляти з ПЗРК «Ігла», що були в них на озброєнні. Того дня ми мали ще в деякі точки навідатися, але, знаєте, спіймав себе на тому, що звідти не хотілося їхати. Ми випили чаю, а тоді вирішили ще й кави — усе відтягували від’їзд».

Віктор — теж учасник бойових дій у 2015-2016 роках. Після поранення в нього погано працює рука. Тому він знайшов себе у волонтерській діяльності.

«Від початку повномасштабної війни вже побував у багатьох точках поблизу лінії фронту, але, мушу зізнатися, такої тривожної атмосфери, як на бойових позиціях, де дислокувалося Сашине відділення, ніде не спостерігав, — порівнює чоловік.

— Ота тривога, неспокій чи передчуття чогось неприємного там просто висіли в повітрі... Це відчуття важко передати словами, але я звернув на це увагу. А ще вразив погляд Саші, що дуже змінився. Хоч він і намагався усміхатися, проте не міг приховати гнітючої тяжкості на душі. Пригнавши автомобіль, я забув узяти документи на нього (хоч там, на передовій, вони й не потрібні), тож на прощання сказав другу, що привезу їх буквально через тиждень.

4 травня він повідомив телефоном, що інтенсивність обстрілів ще дужче зросла. 5 травня ворог знову накрив їхні позиції прицільним вогнем — Саню тоді геть засипало землею, але він врятувався. А 6 травня мені зателефонували з Гребінки й попросили перевірити інформацію про його загибель.

Я зв’язався з командиром Сашиної батареї, і той її підтвердив. При зустрічі він розповів мені, що того дня удар снаряда, який прилетів зі стану ворога, прийшовся саме на те місце, де стояв Саша з побратимом. Останній був поранений, але вижив. А Саня, на жаль, загинув на місці. Що й казати, нам його дуже бракує».

Сад пам’яті про світлий образ Олександра

Людмила Мехедова весь час називала зятя навіть не сином, а «синонятком» — ось таке зменшувально-пестливе слово придумала.

«Саня був частиною нашої родини, усіх нас, — говорить жінка. — Тільки-но він уперше переступив поріг нашої оселі, було таке відчуття, що це рідна людина. Іноді здавалося, ніби він увесь час із нами жив».

За словами пані Людмили, попри те, що молоде подружжя мешкало в їхньому з чоловіком будинку (Наталя з Олександром та дітьми займали другий поверх), ніхто не відчував якогось дискомфорту.

Жили дружно, вечорами збиралися всією родиною за столом і підбивали підсумки дня, що минув. Олександр мріяв звести і свій будинок — поряд якраз продавали садибу, тож він уже й завдаток залишив. Та, на жаль, не судилося...

«Коли народилася старша онучка Таня, ми з ним на дачі посадили сад із 60 дерев — з тим прицілом, щоб він лишився й дітям. Тепер ті дерева несуть енергію Сані, пам’ять про його світлий образ, — Людмила Миколаївна теж ледве стримує сльози.

— Після того, як розпочався повномасштабний напад московитів, вони з Наталею проговорили всю ніч. А вранці зять разом з моїм чоловіком Сергієм пішли до військкомату, щоб записатися до лав ЗСУ. Тільки Сергія потім так і не викликали, а Саню забрали до війська вже наступного дня — усе відбулося настільки швидко, що ми навіть не встигли опам’ятатися.

На прощання він заявив Наталі: якщо, мовляв, не піду на фронт, коли країна в такій небезпеці, то як потім своїм дітям у вічі дивитимуся? Але як нам тепер дивитися у вічі дівчаткам, які ростимуть без батька? 10 травня в мене був ювілей, а незадовго до цього зять поділився зі своїм викладачем із Березоворудського технікуму (нині — фаховий коледж) Степаном Бобирем, з яким вони завжди були близькі, що хотів би приїхати і влаштувати таке свято, яке я запам’ятала б на все життя. На жаль, сталося так, що якраз у день мого ювілею ми його ховали».

Своє останнє пристановище воїн і патріот знайшов на цвинтарі у Гребінці. Коли ті, хто знав і любив Олександра Назарка, прощалися з ним, то були просто вражені тим, що над похоронною процесією у височіні кружляв лелека.

Пані Людмила говорить, що Олександра дуже любили друзі, він був душею компанії.

«Усі чекали Саню з війни, — запевняє вона. — Польова кухня завжди була на ньому. Краще за нього, було, ніхто й кулешу на вогні не зварить, і м’яса не посмажить. Усе, за що б тільки він узявся, горіло в його руках. Він був як людина-оркестр. Якось зять заявив: картоплі, мовляв, цьогоріч не садитиму, на мене не розраховуйте. Не знаю, можливо, щось відчував... А коли Сані не стало, його друзі зголосилися допомогти з посадкою. І в цей час знову прилетів лелека, ходив по сусідньому двору й усе заглядав у шпарини, ніби спостерігаючи за нами. То хлопці зазначили: це, мабуть, Саня контролює, чи так усе робимо».

Від шестирічної Тетянки спершу приховували інформацію про загибель батька. Коли ховали Олександра, її відправили до друзів у село. Ті теж мали прибути на похорон, і коли їхній автомобіль рушив із місця, дівчинка довго бігла слідом за ним...

«Увечері того ж дня онучку привезли додому, і вона все допитувалася: «Чому я до татка ніяк не можу додзвонитися?». Наступного ранку я все ж розповіла їй, що її батько загинув як герой. А коли при­їхали до свіжої могили, Таня весь час плакала і співала. Я пригорнула її до себе, і вона пояснила: «Татко мене попросив, щоб я йому заспівала». Тож я собі й думаю: чи й справді в дитини такий міцний зв’язок із батьком? А менша онучка Аня, якій іще немає й двох років, часто підходить до портрета Сані і, вказуючи пальчиком, промовляє: «Тато».

Усе, за що б тільки взявся, йому вдавалося

Закінчивши Березоворудський технікум, а потім Полтавську аграрну академію, Олександр Назарко знайшов себе в аграрній галузі. За словами Наталії Мехедової, то справді була його стихія: «У ТОВ «Агротехніка» він був менеджером із продажу сільгоспмашин, їздив на роботу з Гребінки до Пирятина, мав часті відрядження до інших областей.

Через два роки перейшов працювати до компанії «ГрейсАгро» з головним офісом у місті Кропивницький. Спочатку був менеджером із продажу насіння та добрив, а згодом створив полтавське представництво цієї фірми і став його директором, уже мав двох підлеглих.

Як кажуть, живи й радій життю. Усе, за що б чоловік узявся, йому вдавалося. На похороні Сані було й багато фермерів, які стверджували, що їм його бракує як професіонала своєї справи: багато хто звертався до нього по консультацію й отримував вичерпну інформацію.

Бувало, вранці телефоную йому, а він хвалиться, що вже три райони об’їздив. 25 квітня виповнилося сім років нашого подружнього життя. Тієї днини якраз був і Міжнародний день доньки, тож ми із Сашею привітали одне одного телефоном. 1 вересня наша старша донечка пішла до 1-го класу. А 2 вересня Сані мало б виповнитися 30 років — він планував відсвяткувати ювілей у колі родини, друзів. На жаль, до свого 30-річчя він так і не дожив, назавжди лишився 29-річним».

Разом із доньками Наталя час від часу переглядає відеозапис, де її чоловік живий. Торік він дуже хотів повезти дружину з дівчатками на море, де вони провели б незабутні дні.

«Можливо, відчував, що з ним щось трапиться, — знову припускає Наталія. — Хоч він узагалі щосили поспішав жити, хотів усе встигнути».

Родина полеглого бійця знаходить у собі сили за найменшої можливості допомагати нашим захисникам, які дають відсіч російським загарбникам.

«Учора пізно ввечері до нашого волонтерського центру завітали дружина, дві донечки й теща загиблого воїна Олександра Назарка, — повідомляє на своїй сторінці у фейсбуці волонтерка з Пирятина Світлана Німець. — Передали гостинці для наших вояків — багато коробок печива, а також 10 тисяч гривень на закупівлю всього необхідного для фронту. Ми всі разом зі сльозами на очах згадували Сашу. Я дивилася на діток, і серце стискав невимовний біль. Батько волів зупинити ворога, щоб його донечки мали щасливе дитинство у своїй вільній країні. Але як їм тепер рости без батьківської підтримки та опіки?»

«Світлана Німець часто їздить на передову, тож ми стараємося щось передавати нашим хлопцям. Останнього разу з 10 кілограмів м’яса приготувала понад 300 котлет. Смажила їх до другої години ночі. А оскільки Світлана виїжджала о четвертій годині ранку, ми до того часу спакували їх і вивезли з чоловіком на трасу, щоб наші вояки мали щось смачне та поживне на сніданок», — констатує Людмила Мехедова.