«Нам потрібен захист негайно». Чи є можливість закрити небо над Україною?

На початку повномасштабної війни українська влада закликала країни НАТО закрити небо над Україною.

Альянс не поставився до цієї ідеї з ентузіазмом, тож розмови про безпольотну зону, або no-fly zone, поступово зникають з інформаційного поля.

Наразі Україна просить достатньо озброєння, щоб закрити небо власними силами. «Куншт» поговорив зі спеціалістом з наземного контролю й письменником Доржем Бату про те, що таке no-fly zone і як вона захищає.

Ця система бачить усе

— Над чим ти зараз працюєш?

— Я не можу всього розповідати, але наша частина роботи полягає в тому, що ми працюємо з певною супутниковою системою раннього попередження ракетних атак. Ми почали з нею працювати з середини січня. Нас терміново зняли з наукових проєктів і тимчасово перекинули на військові, тому що зараз наша допомога там потрібніша. І з середини січня ми працюємо там дуже щільно, і це опосередковано пов’язано з Україною, тому ми багато працюємо.

Наша функція суто технічна, ми відповідаємо за свою невеличку ділянку, тому я не стратег і не експерт з no-fly zone, але загалом можу розповісти, що це таке й що взагалі зараз відбувається.
Закрите небо. Зараз дуже багато про це говорять. Або no-fly zone. У нас по коду воно проходить як NFZ. Або ж його часто називають air exclusion zone (AEZ).

Це комплексний захист, або комплексна система. Чому її називають системою? Бо вона багатошарова і складається з кількох комплексів. І загалом так називається комплексна система оборони НАТО. Взагалі будь-яка ППО (протиповітряна оборона) тому й називається системою, бо це одразу кілька різних способів захисту від літаків і ракет супротивника. І вони, звісно, взаємопов’язані.

У НАТО вона називається Active Layered Theater Ballistic Missile Defence. Власне, про неї дуже багато говорять, але НАТО заявляє, що не буде її надавати. До цих заяв треба підходити з розумінням. Давайте зараз не вдаватися в політику, ми зрештою її теж торкнемся, але наразі розберімося з системою так званого континентального щита.

Цей континентальний щит протиракетної оборони НАТО складається з різних компонентів, як я вже раніше говорив. Насамперед це системи моніторингу, стеження і раннього виявлення ворожих літаків та ракет. Це можуть бути АВАКСи, або авіаційні комплекси радіолокаційного виявлення й наведення. Це великий електронний комплекс, який встановлюється на літаку і займається виявленням об’єктів-порушників.

Крім того, він також здійснює координацію сил союзників або військ, є різні суміжні завдання. АВАКС — це англійська абревіатура AWACS — Airborne early Warning and Control System, або ж Авіаційна система раннього попередження та управління.

Це система дальнього радіолокаційного стеження — величезний літак, який, безсумнівно, є дуже хорошою мішенню для ворога. Тому в НАТО, наприклад, його функцію зараз виконують винищувачі-бомбардувальники останнього покоління. Це Lockheed Martin F-35, котрі патрулюють повітряний простір досить високо. Або ж супутникові системи раннього попередження, якими ми зараз з Франческою займаємося і про які ми трошки пізніше поговоримо.

Літаки F-35 важче виявити, бо вони маленькі. Вони мають досконалу систему захисту від ракет, тому що оснащені високочутливими РЛС, або радіолокаційними системами. Ескадрильї таких F-35 можуть контролювати доволі велику площу, наприклад цілу Європу. В ідеалі, звісно, вони можуть покрити півкулі.

F-35 досить ефективні, тому що літаки можуть бути розкидані на досить великі території й об’єднані в одну мережу. Власне, літаки, обладнані РЛС, визначають місця запуску ракет, напрямок їхнього польоту і знімають з цього борта телеметрію, тобто відстежують її положення і поточну траєкторію.

Ця система бачить усе. Вона відстежує місця запуску, траєкторію польоту, точки ударів крилатих або балістичних ракет. З цих літаків інформація передається на наземні РЛС і центри управління, а центри управління передають її безпосередньо на зенітно-ракетні комплекси, як-от Patriot чи THAAD (Terminal High Altitude Area Defense. — Ред.) або ті ж таки С-300 або С-400, про які зараз багато говорять. Це така ракетна парасолька, яка автоматично знищує все, що залітає в кордони no-fly zone: літаки, ракети — все що завгодно.

Крім того, як я вже сказав, існує супутникова система раннього попередження й моніторингу. Вона називається Integrated Missile Early Warning System. Це доволі стара, але досить ефективна система. Її почали розгортати на геосинхронних орбітах (геосинхронна орбіта — така орбіта, де період обертання супутника дорівнює 23 годинам, 56 хвилинам і 4,1 секунди.

Фактично супутник нерухомо зависає над землею на великих висотах) у 1970-х. Сузір’я таких сателітів у межах цієї програми, яка називається Defense Support Program, або DSP, нараховує понад двадцять штук зараз. Усі вони використовують інфрачервоний діапазон — для того, щоб відстежувати сліди ракет, ядерної активності, вибухів, точкових попадань тощо.

Як я вже сказав, це стара система. Зараз існує нова. Знову ж таки, це система, тому що вона складається з цілого угруповання сателітів на різних орбітах. Називається вона Space-Based Infrared System, або SBIRS, і є набагато складнішою, ніж попередня, бо вона розташована на різних орбітах, на різних типах орбіт, я би сказав.

Це двокомпонентна космічна система раннього виявлення і запусків балістичних ракет. Крім контролю самих запусків, вона виявляє їхні траєкторії польоту, ідентифікує бойові частини. Тобто може відрізнити, наприклад, першу ступінь, яка відділяється від другого ступеня, там, де є боєголовка. І вона також наводить наземні й повітряні ракети, тобто ракети наземного або повітряного базування, на перехоплення. Також вона веде розвідку в інфрачервоному діапазоні.

«Хоч би як росіяни брехали...»

До речі, саме завдяки цій системі ми визначаємо, хто, звідки і коли завдає обстрілу на території України. Ми знаємо, скільки ракет було випущено. Хоч би як росіяни брехали, у нас, як кажуть, все записано.

Це комплексна система. Вона складається з трьох угруповань. Перше — це SBIRS High — угруповання супутників з інфрачервоним обладнанням на борту. Вони розташовані на високоеліптичній орбіті, або Highly Elliptical Orbit (HEO — різновид високої орбіти з інклінацією, тобто нахилом від 63,4 до 65 градусів відносно екватора і періодом обертання у половину доби.

Висота орбіти в апогеї може доходити до 40 тисяч кілометрів). Крім того, в цю підгрупу входять супутники на геостаціонарній орбіті, тобто GEO (геостаціонарна орбіта відрізняється від геосинхронної тим, що її інклінація становить нуль градусів відносно екватора. Тобто супутник зависає на висоті 35 тис. 786 кілометрів над екватором). Також є SBIRS Low. Це угруповання супутників на низькій навколоземній орбіті. От такий от комплекс наземного устаткування.

Комплекс SBIRS High разом із системою DSP (та, що стара) надає можливість спостереження за космічними стартами з великої висоти. Компонент SBIRS GEO реалізується, власне, на основі самостійних супутників на геостаціонарній орбіті. Тобто якщо система High розташована не на самостійних супутниках, а на військових супутниках іншого призначення.

Але там тільки елементи, тобто окреме устаткування, яке розташоване на супутниках загальновійськового призначення. То вже система SBIRS GEO — це самостійні супутники. Крім того, є на низьких орбітах супутники. Вони дають більш деталізовану інформацію. Їх створила компанія Lockheed Martin на основі супутникової платформи A2100М. Це дуже популярна платформа.

Якщо ви пам’ятаєте, до речі, Містера Щасливчика з «Франчески» (йдеться про серію книжок Доржа Бату. — Ред.), то він також був побудований на цій платформі. Тобто ми з Франческою чудово знаємо, з чим ми маємо справу.

Супутникові системи можуть комбінуватися з РЛС, котрі розташовані на літаках, а також із наземними системами РЛС. Це така багатокомпонентна, багатошарова програма. І, власне, країни НАТО можуть використовувати будь-які з цих компонентів, щоб допомагати Україні.

— Коли говорять, що в Україні треба запровадити no-fly zone, то великою проблемою вбачають компонент того, що, скажімо так, ці всі літаки хтось має збивати. Головна політична проблема саме в тому, що країни НАТО не можуть забезпечити цю військову компоненту no-fly zone. Я правильно розумію?

— Це комплексна проблема. Вона складається з двох моментів. Перший момент — політичний (я буду говорити дуже обережними формулюваннями, бо я не експерт з питань НАТО, але те, що я перебуваю всередині цієї системи, дозволяє мені робити деякі висновки).

Є політичний момент, котрий не дозволяє НАТО декларувати відкриття no-fly zone в Україні, бо в НАТО говорять, що це пряме зіткнення з літаками росії. Тобто якщо літаки НАТО будуть збивати російські літаки, то це означає прямий військовий конфлікт, і, відповідно, третя світова війна.

Бо росія одразу почне атаки на систему ПРО (протиракетної оборони) в Європі. Це Чехія, Румунія, Польща. Вона намагатиметься завдавати ракетних ударів. А це території НАТО, і це вже великий глобальний військовий конфлікт, якого, звичайно, країни НАТО хочуть уникнути.

Ціллю для військової атаки росії може стати територія не лише України, а й інших країн. Тому, наприклад, такі країни, як Литва, Польща, Естонія, закликають усе-таки запровадити no-fly zone, адже вони чудово знають, із чим можуть зіткнутися.

Другий момент — це обладнання. Якщо з першим моментом усе складно, то з другим не так усе й погано. Тому що партнери надають системи ППО. Це відбувається в умовах тотальної секретності. Тому ми не можемо говорити про те, які компоненти постачаються, вже були поставлені в Україну або плануються для відправки в Україну.

«Нам потрібен захист негайно»

І якщо немає можливості оганізувати no-fly zone силами НАТО, то тоді країни-партнери докладають усіх зусиль, щоб Україна отримала всі засоби, аби запровадити no-fly zone своїми руками. До того ж імовірно, що країни-партнери допомагатимуть системами космічної розвідки. Але, знову ж таки, це все в умовах тотальної секретності. Ми гадки не маємо, що відбувається. Але кожна ланка виконує своє завдання.

Тому якщо ви чуєте, що НАТО вчергове не збирається запроваджувати no-fly zone в Україні, це не означає, що нічого не робиться. Там теж сидять люди з мізками, які дуже добре розуміють ступінь загрози від так званої російської федерації. Тому ось така робота ведеться на повітряних фронтах. Звичайно, це треба було на вчора. Мене, наприклад, дуже сильно не задовольняють темпи просування цієї програми, але вона просувається.

Цей процес розпочався, зокрема, завдяки українським дипломатам, а також українським активістам, котрі живуть за кордоном. Українська діаспора тиснула на своїх політиків, українці завалювали листами Конгрес США, уряди і парламенти Німеччини, Франції, Польщі.

Я особисто, наприклад, з початку березня займаюся перепискою з членами Палати представників і Сенату. Мене вже дуже добре знають деякі представники й сенатори, тому що я постійно бомбардую їх листами й розповідаю, чому нам потрібна no-fly zone.

Ми допомагали моєму другу, військовому кореспонденту Андрію Цаплієнку, виступати в Гельсінському комітеті з промовою. Я вважаю, що Андрій дуже багато зробив. Ми йому допомагали готуватися до цієї промови, бо ми трошки знаємо сенаторів. Ми знаємо політиків і розуміємо, як на них можна вплинути.

Проблема в тому, що дуже часто вони не усвідомлюють усього масштабу цієї катастрофи. Спілкуючись із закордонними політиками, потрібно висловлюватись дуже ясно і чітко. Наприклад, коли ми говорили з сенаторами і представниками від штату Міннесота, ми просто порівняли Міннеаполіс (це столиця штату) з Маріуполем. Це абсолютно два ідентичні міста за розміром і кількістю підприємств і університетів. Міннеаполіс дуже схожий на Маріуполь.

І коли ми сказали, мовляв, уявіть собі, що 90% міста Міннеаполіс просто стерто з лиця Землі, — це дуже складно уявити насправді. І такі порівняння працюють. Коли американці починають примірювати масштаби цієї катастрофи на себе, ну а ми ж влаштовані так, що те, що там десь далеко, воно нас не обходить. Так само, як українцям складно уявити масштаб катастрофи в Руанді, так само американцям складно зрозуміти подекуди масштаб катастрофи в Україні.

Але завдяки українцям, які пишуть до них, завдяки зусиллям дипломатичного корпусу України, президента Зеленського до них нарешті починає доходити, що насправді відбувається. І саме тому Конгрес починає тиснути на Білий дім. Саме тому Білий дім робить те, що він робить зараз: виділяє і допомогу, виділяє кошти і зброю. Нам потрібно більше зброї, більше коштів і більше санкцій.

Ми трохи пішли в політику, бо, розумієте, no-fly zone — це не тільки технічна проблема, це політична проблема. Бо американські політики (я буду говорити за тих, з якими я спілкуюсь; я спілкуюся тісно приблизно з 15 сенаторами і конгресменами)… Коли вони мені почали відповідати на мої перші листи, вони казали: «Ми ж санкції запровадили».

Розумієте, поки ми розмовляли, в Україні могло реально гинути мирне населення. Санкції — це зброя сповільненої дії, котра може діяти роками. У нас немає цього часу. Нам потрібен захист негайно. Саме над цим ми зараз і працюємо. Тому що те, що нарешті почало робитися сьогодні, нам було потрібно ще на початку березня. І це дуже велика проблема. Дуже неповоротка система.

Дар’я КУЗЯВА