Зі щирим серцем проти автомата. Розповідь жінки, яка у 2014-му разом з дітьми виїхала з окупованого Донбасу

Коли на сході України у 2014-му розпочалася російсько-українська війна, Інна втратила дім, рідне місто, звичайний ритм життя.

Через повномасштабне вторгнення 2022 року — зв’язок із батьками. Вісім років тому жінка разом з двома дітьми виїхала з окупованого Донбасу, аби мати майбутнє. Ми поговорили з нею про те, яким воно виявилося і які мало витоки.

Оманлива примара «найгарнішого» радянського життя

— Інно, вісім років на території ОРДЛО живуть ваші батьки. Яку політичну позицію вони мають?

— Вони представники того покоління, для якого телевізор — це остання інстанція, і все, що там кажуть, не підлягає критиці чи навіть сумніву. І завдяки цій зомбокоробці вони ще з 2014 року чекають, коли прийдуть «бандеровці вирізати їх у власному городі».

— Чим ви пояснюєте їхню позицію? Це страх, зиск, ідеологія?

— Це, мабуть, той випадок, коли дорослі люди залишилися думками та мріями у своєму дитинстві. Вони обоє в мене наро­джені в росії, хоча мають українське коріння. І молодість минула там.

Й ось спогади, в яких вони жили в «найгарнішій країні світу», не дали їм можливості будувати своє майбутнє. Адже завжди здаватиметься, що в когось трава зеленіша, а в іншого пенсія більша, якщо ти не цінуєш того, що поруч, що маєш, що набуваєш саме тут і зараз.

А особливо — коли про «найгарнішу країну» нині ти чуєш щохвилини з такого «компетентного» джерела, як телебачення країни-агресора.

— Як ваші родичі відреагували на початок повномасштабного вторгнення?

— Родичі... Це найрідніші люди. Це батьки. Нам завжди кажуть, що для своїх батьків ми назавжди залишимось дітьми. А за дітей болить сильніше, ніж за себе, це я як мати можу підтвердити.
Але в той день, коли почалась війна, моя мама зателефонувала своїй старшій доньці, тобто моїй сестрі.

І коли в матері спитали, чому вона не дзвонить до мене, вона відповіла, що я — «джерело зайвої інформації». Що ми усі живі, бо живемо в одному місті, — їй цього виявилось досить на тлі вибухів по всій країні. Батько нікому не дзвонив. Невдовзі український зв’язок на території ОРДЛО вимкнули, і спілкування припинилося зовсім.

Хоч які б були погляди, а пенсію беруть українську

— Що відчуває дитина, коли батьки опиняються «по той бік барикад»?

— За цей час, а це 7 місяців повномасштабної війни, ми спілкувались декілька разів. Питання були загальні, а відповіді стислі. Бо я розуміла, що їм не болить те, що болить мені, їх не бентежить те, від чого холоне кров у моїх жилах. 

Ось ця відсутність співчуття, відсутність усвідомлення були найболючішими. Як будь-якій людині в лиху годину, хотілось почути слова розуміння та підтримки. Не почула.

— Чи можливо взагалі відокремити родинні стосунки від громадянської позиції та політичних уподобань?

— Вважаю, з одного боку, ми повинні пам’ятати, що людина, а тим більш рідна людина, важливіша за будь-які погляди. Але це в мирний час. Це коли мені подобається, коли будують щось нове, а іншому — коли багато красивих балачок. Тоді можна відокремити позицію від стосунків.

Утім, коли йде війна — загарбницька, руйнівна, нищівна війна, — то не можна мати якусь лояльну позицію до людей, які підтримують руйнування і вбивства. Навіть якщо це твої рідні.

— Ви наполягали на тому, щоб ваші батьки виїхали з окупованої території?

— З окупації ми з дітьми виїжджали у те місто, куди раніше виїхала моя рідна сестра. Потім, уже через пів року нашого перебування поза зоною окупації, до нас у гості приїхала мама. А заразом — переоформити українську пенсію.

Потім регулярно, кожні пів року, вони приїздили з батьком. І онуків провідати, і пенсію отримати. Звісно, в нас починалася розмова про те, щоб їх забрати до нас.

У батьків була відмовка: ось як перша з вас буде мати власне житло — тоді переїдемо. Але коли через кілька років старша дочка придбала власну квартиру, в батьків з’явився новий контраргумент. Вони пояснювали небажання їхати тим, що на одну українську пенсію не зможуть винаймати житло, а разом із дітьми не хочуть жити, бо будуть тягарем.

Наші аргументи вони не слухали. Хоча жодного разу не поскаржились, що їм тут погано. Можливо, щось вони від нас приховували, але все, на що скаржились, — це складна дорога.

Вільну людину телевізором не обдуриш

— Яку перспективу ваших стосунків з рідними надалі ви передбачаєте?

— Після нашої перемоги, після деокупації мого рідного міста мої батьки, скоріш за все, знов приховають своє невдоволення та свої погляди. Їм не звикати тримати свої думки при собі. А не мати власної думки їх навчили 8 років «руського міра».

Яке в мене до них ставлення буде? Таке, як і зараз. Вони — мої батьки, дали мені життя, виховання. За це я вдячна. А стосовно їхньої громадянської та людської позиції в мене назавжди залишиться розчарування. Не хотіла б я, щоб мої діти так розчарувалися в мені.

— Чим ви пояснюєте свою проукраїнську позицію в умовах проросійського середовища у 2014 році?

— Моя позиція сформувалася під впливом того, що в моїй родині — це колишній чоловік і мої діти — завжди була впевненість, що це моя країна, що я — частина незалежної держави, що вона, може, і не без недоліків, утім найвільніша країна у світі.

І було звичайне поняття того, що ти не можеш зрадити, що ти до останнього подиху будеш жити з думкою, що ти — українка. Не радянська людина, не новороска, не людина світу, а саме українка. І мати чітку позицію притаманно саме вільній людині. Таку телевізором не обдуриш.

— Чому національна свідомість переважної частини мешканців теперішніх ОРДЛО виявилася такою низькою?

— Напевно, в цьому питанні потрібно розбиратися фахівцям. Але скажу як звичайна людина. На той час, 2014 рік, Україна була 23 роки незалежною, суверенною, але не єдиною державою.
З одного боку, був і є дуже заздрісний та агресивний сусід, а з іншого — в центрі країни було багато можновладців, політиків та тих, хто себе ними вважав, вони лили воду на одне колесо.

І це колесо роз’єднаності перемололо залишки свідомості з такою швидкістю, що перетворило людей в одній країні на кровних ворогів, які готові вбивати одне одного. Не треба у майбутньому тим, хто прийде до влади, давати навіть шанс ставити між українцями ці позначки «справжній українець» чи «несправжній».

— Люди постійно мали такі погляди та настрої? Чи ви спостерігали метаморфози безпосередньо у 2014 році?

— До 2014 року на території Донбасу було, однак, більше проросійських настроїв. Люди навчалися в російських вишах, мали бізнес з расєянами. А за багато років люди настільки перемішались завдяки родинним стосункам, що майже в кожній родині були або родичі, або куми, або партнери по бізнесу саме з росії.

І коли народ вигнав «місцевого» президента, расєянцам вистачило невеликих зусиль, щоб перетягнути прихильність місцевих на бік «новоросії». Бо вони ще пам’ятали заклики наших політиканів «обнести колючим дротом донецьке бидло». А тут, зовсім поруч, їм такі блакитні далі обіцяють, що, не маючи національної ідентичності, людям було нескладно повернути погляд в інший бік.

Прихистила Полтавщина

— Чому місцеві люди з проукраїнськими поглядами не змогли відстояти Донбас у 2014 році?

— Нас ніхто не підтримував. Армії в Україні на той час майже не існувало. Я пам’ятаю погано одягнених хлопчиків-строковиків, яких гнали на кордон — воювати проти регулярної армії рф. Місцевих проукраїнських було менше, ніж проросійських.

І від самого початку почалися репресії. Важко відстоювати свою позицію зі щирим серцем проти зарядженого автомата. В Києві на той час політики ділили владу. І такі «дрібниці», як втрачений Крим та окупований Донбас, їх не бентежили в достатній мірі.

Я вважаю, що саме влада винна в тому, що на територію Донбасу вдерлися ці потвори. Всьому цьому можна було б запобігти, якби вчасно запобігти захопленню адмінбудівель у Донецьку та Луганську.

— Ви з 2015 року живете на Полтавщині, це Центральна Україна. Чи відчуваєте ви межу між умовним сходом нашої країни та іншими регіонами?

— Тут люди більш наївні, там — більш «продумані». Тут більше відчувається, що ти саме серед українців, але якоїсь ворожості до сходу країни я не бачила. А ось на Донбасі була агресія до тих, хто приїздив із заходу України. Раніше я цього не помічала, але потім була неприємно здивована. Що могли не поділити люди із протилежних країв нашої держави?

— Що, на вашу думку, чекає на ОРДЛО після деокупації? Як зараз кажуть, території ми повернемо, а що робити з людьми?

— Хоча це моя мала батьківщина, я впевнена, що це не ми маємо йти до них, нехай вони йдуть до нас. Це наша земля, наша країна, і ми її нікому не віддамо. Ні іншій державі, ні купці людей, які не знають, до якої країни вони належать.

Усі, хто хоче жити в Україні, — залишайтеся і справами доводьте, що Україна — і ваша країна, Батьківщина. Всі інші — шукайте свою країну в іншому місці. Хай їдуть усі геть, якщо їм не подобаються наші правила. Навіть якщо поїдуть мої батьки. Я це прийму як чесний вчинок. Але нам із ними не по дорозі.

— Плануєте повертатися додому після деокупації?

— Відверто кажучи, не знаю, чи я буду там жити, але поїхати хочу, бо там мій дім. Може, поїду, розчаруюся та більше не захочу туди повертатися. А може, десь йокне, і не наважусь вже залишити рідні місця.

Я така людина, що для мене оточення важливіше за місце. Як шукати спільну мову з тими, з ким нас розділили погляди, та чи й узагалі варто її шукати, — на це у мене зараз немає відповіді. Єдине, чого я хочу, щоб якнайшвидше скінчилася війна, — логічною, справедливою і такою жаданою перемогою. Щоб були деокуповані наші українські міста та села. І над нашою вільною, мирною країною зійшло сонце відро­дження!

Анна ФРАНК