З тіла витягли 88-грамовий уламок. Історія журналіста і нацгвардійця «Оркодава» Віктора Ожогіна

Лікарі, витягнувши з тіла потерпілого уламок снаряда, поклали його на ваги, й подивувалися: він затягнув на 88 (!) грамів.

Його смертоносна сила у 10 (!) разів перевищувала вбивчу силу кулі.

Про щасливий порятунок під обстрілами і про особливості нинішньої війни старший лейтенант Нацгвардії, заслужений журналіст України Віктор Ожогін розповів в ексклюзивній розмові з нашим кореспондентом.

Хто не знає Віктора Ожогіна? Легенда факультету журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (розпочав навчання у 1978 році на підготовчому відділенні).

Блискучий футбольний коментатор, незручний для чиновників, бо ніколи перед ними не прогинався, керівник Дніпропетровської обласної телерадіокомпанії, кореспондент опозиційного телеканала в Дніпрі. Коли обставини виштовхували його з професії, таксував, займався менеджментом і ще хтозна-чим, але без роботи ніколи не сидів.

Ті, хто знають Ожогіна, не можуть уявити його без футбольного м’яча. Йому вже 64, а його досі не виженеш із футбольного поля. Ще й фору дає молодим!

У нього мільйон друзів, бо сам — надійний друг, має щиру душу і цим притягує до себе гарних людей, мов магнітом. Так от, для цього мільйона не стало дивиною, що Віктор Ожогін вже у березні 2022 року знову опинився на фронті, хоча давно вже не призивного віку.

Не думаю, що видам військову таємницю, коли скажу, що для цього він... підробив документи. Виправив у військовому квитку третю цифру в році народження — з 5 на 6.

Заступник командира роти по роботі з особовим складом 2-го бату батальйону «Дніпро-1» Національної гвардії України, старший лейтенант Віктор Ожогін носить шеврони з написом «Оркодав».

Має такі ж номери на старенькому «Мерседесі», який нещодавно передав йому для виконання бойових завдань віцепрезидент футбольного клубу «Динамо» (Київ) і його давній друг Олексій Семененко.

Це дуже відповідає його меті на цій війні — давити орків, і якомога більше. Бо, каже, «якщо ми не зупинимо цю орду, вона давитиме всю Європу».

Довго викашлювали «фосфор» із легень

Разом з нечисленними бо­йовими побратимами вів довгі виснажливі бої з переважаючими силами противника за Лисичанськ і Сіверськодонецьк. Разом з ними тривалий час перебував у зоні ураження фосфорних бомб, які двічі скидали на них росіяни.

А в солдатів з індивідуальних засобів захисту були лише серветки. Довго викашлювали той «фосфор» із легень, дехто понад місяць провів у госпіталі.

Зумів вижити з підлеглими без зв’язку, практично без одягу та їжі у згорілому лісі, з якого не було куди відступати.

35 діб разом з двома молодими солдатами прожив на березі річки у Сіверськодонецьку, ведучи спостереження за противником. Від противника їх розділяло всього метрів 200. І щодня над їхніми головами пролітало щонайменше тисяча снарядів. Прилітало й до них.

А 18 вересня, блін, під Лиманом отримав уламок у пахову ділянку. Та не просто якийсь там уламок артилерійського снаряда, а величезний, на пів долоні шматок металу. Лікарі, коли витягнули його і зважили, подивувалися: 88 грамів! Для порівняння: вага кулі 7,62 — 9 грамів.

«Нагадує копію стартового ракетного комплексу з ядерним запасом, яким путін погрожує всьому світові», — звертає увагу Віктор.

                                       Величезний, вагою 88 грамів уламок ледь не позбавив Віктора життя.

Він міг померти. Буквально за лічені хвилини стекти кров’ю. Перебита велика пахова артерія просто фонтанувала. До того ж вона має одну дуже неприємну особливість — практично моментально ховається в м’язи. Тому її треба дуже швидко піймати, перетиснути й закрутити джгутом.

— Молоді пацани, з якими ми вирушили на зачистку місцевості, розгубилися, коли хлинуло море крові, — розповідає Віктор. Дуже незвично бачити його — схудлого і змарнілого — на лікарняному ліжку. Але ж очі ви­промінюють енергію, як завжди, і оптимізм із нього просто пре.

— А старшина з позивним «Денчик» (Денис) і командир роти Сергій з позивним «Крим» — досвідчені вояки — мене врятували, надавши на місці першу медичну допомогу. Все нормально. Буду жити! Дружині пообіцяв, що народимо ще сина. А хто ж, крім нас? Он скільки молодих пацанів загинуло. І війна ж не закінчиться за місяць чи два.

               Із старшою донькою Анною (фото зроблене за місяць до повномасштабного вторгнення москалів).

...До населеного пункту на зразок Кончи-Заспи донецького розливу, з якого мали вибити окупантів у ході бойового завдання, кілька груп нацгвардійців ішли кілометрів шість по замінованій території й під щільними обстрілами — їх «вели» ворожі дрони, які передавали координати кулеметникам.

Треба було уважно дивитися під ноги (а якраз пройшов дощ і було слизько) й водночас прислухатися, звідки летить. Побачити те, що на них летіло, було неможливо, оскільки шлях бійців пролягав через лісисту місцевість. Нарешті вийшли на галявину. В цей час піхотинців знову накрило.

— Я відчув біль у ділянці паху, але не зрозумів, що сталося, — розповідає Віктор. — Тільки коли хлинула кров, усвідомив, що отримав важке поранення. Крикнув, хлопці одразу підбігли до мене, давай рятувати. Знайшли якусь китайську ганчірку, поклали мене на неї і ще шість кілометрів поперемінно виносили з-під обстрілів на безпечну територію: одні несли два кілометри, потім інша група, яка йшла назустріч, перехопила, понесла. Тоді третя.

Під обстрілами, поміж мінами — іншого шляху просто не було. Після переправи на надувному човні через Сіверський Донець побратими ще три кілометри несли мене до автомобіля. «Матрос» (це мій позивний, бо я служив у морській піхоті), ти ж розмовляй!», «Івановичу, не мовчи!» — просили хлопці. А я просив їх частіше відпочивати, підбадьорював, як міг.

Та вони покладуть мене, перемінять руки — і знову бігом уперед. На щастя, я весь час був при свідомості. В той момент дуже виручав гідратор. Усю дорогу пив воду з нього через трубочку, бо від втрати крові дуже пересихало в роті. Загалом після накладення джгута у мене було дві з половиною години, щоб потрапити на операційний стіл. Побратими справилися за дві години й п’ятнадцять хвилин.

«Моє завдання — звільнити Луганськ, де похований батько»

Віктору зробили дві операції — спочатку в Слов’янську, потім у Краматорську, де, до речі, витягли 80-грамовий уламок. Зараз він перебуває під кваліфікованим наглядом медичного персоналу клінічної лікарні швидкої медичної допомоги у Дніпрі. Рветься додому і в бій.

— Лікарі кажуть, у мене сталеві, добре прокачані м’язи. Тому стегно залишилося цілим, хоча, сказати чесно, думав, що втрачу праву ногу, — посміхається Віктор. — Що ж, недарма у футбол із семи років граю. А з маленькими уламками, які лікарі не беруться витягувати, буду жити, як жив батько, учасник Другої світової війни. Тільки він носив їх у руці. Єдина проблема: якщо захочу поїхати в Туреччину, то «дзвенітиму» при проходженні рамки безпеки. А я скажу: «Не думайте, що там золото. Воно все у Швейцарії».

Невиправний оптиміст, Ожогін навідріз відмовляється подорожувати після війни до Угорщини й Німеччини, бо йому соромно за їхніх лідерів. А ось до Великої Британії і США, говорить, полетить залюбки.

                                                                         Цим бійцям на п’ятьох — 317 років.

Та поки що у нього й в Україні роботи багато.

— Сподіваюсь, коли братиму Луганськ, буду в нормальній формі, — переконаний. — У мене завдання — взяти Луганськ, де могила мого батька. Взяти Ялту, Севастополь, Євпаторію, де служив на Чорноморському флоті. А потім зайти в Сочі, там наш Краснодарський край, звільнити козаків кубанських. Думаю, вони самі попросять нас це зробити. Нам чужого не потрібно, але ж це наша земля!

Ще звільнив би Воронезьку губернію, де народився і прожив 14 років. Це моя батьківщина і це Україна. Там розмовляють суржиком, місцевих називають хохлами. Вони не москалі. Батько розповідав, що  1932 року, коли ходив до другого класу, він вивчав українську мову.

А потім Сталін видав наказ про заборону вивчення мов національних меншин на території російської федерації. У мене там багато рідні, з якою не можу відверто розмовляти. Дехто називає мене бандерівцем. Мені соромно за них. Де ж у цієї нації людська гідність, якщо вони не можуть повстати проти пуйла, який просто знущається над усім світом? Виродок він...

Війна, на жаль, розвела на  різні боки і родичів, і земляків. У Рубіжному, розповідає Ожогін, його підрозділ взяв у полон двох «еленерівців».

— Знайшли їх п’яними, без броніків і з одним магазином, — пригадує. — Позаду в них стояв загороджувальний загін. По суті, ми врятували їм життя. Але що цікаво. Один з них, старший сержант, як з’ясувалось, родом із Житомира. Останні три роки працював у поліції Луганська. Хитрий такий, рядовим прикинувся. А інший — корінний луганчанин. Жив на дві тролейбусні зупинки вище від будинку, де колись мешкали мої батьки. Передали затриманих відповідним службам.

                                                    Віктор мріє звільнити Луганськ, де похований його батько.

А в Рубіжному довелося практично віч-на-віч зустрітися з найжорстокішими учасниками цієї війни — кадировцями. Вони були бородаті, в чорній формі. І була їх ціла рота, тобто сотня з лишком. А поряд з Ожогіним перебували лише 19 бійців. Боєздатних же під кінець дев’ятигодинного бою лишилось усього 12.

— Ми тримали південно-східні ворота міста, за якими був розташований важливий об’єкт. Нам дуже тоді допомогли 30 мішків з піском, якими ми перед цим забарикадувались. А бій, щоб ти розуміла, вели в одному приміщенні з ворогом, на відстані 40-60 метрів. Вигуки «Аллах акбар!» чули постійно. По нас лупили з кулеметів і з танків. Ми витримали лише завдяки солдатській мужності.

Пліч-о-пліч з нами билися двоє англійців і австралієць. Іноземці та ще п’ятеро наших отримали поранення. Щоб їх евакуювати, ми запросили бронемашину й прикривали її вогнем, доки вона не виїхала з місця бою. На щастя, «двохсотих» у нас тоді не було, чого не скажеш про «страшних кадировців».

Ми з моїм другом Максом Іванченком (позивний «Шрек») на них три ящики набоїв витратили. Думаю, не менше десятка їх поклали. Макс — справжній відчайдух. Ще два наші побратими на другому поверсі відбивались, щоб до нас ніхто не проліз, інші — з інших боків... Закінчилося тим, що нам надійшла команда відступити. Рештки ворога розбомбила авіація.

Потім, ще в Рубіжному, довгий час тримали позиції — одну й другу. Колись у цьому місті був єдиний в ссср завод, який випускав порох і тол. Але ми не знали, чи була там продукція на той момент. Просто захищали свою лінію фронту.

«Довелося кинути в «Субару» гранату, щоб вона не дісталася ворогу»

— Чи всім забезпечені наші бійці на передовій? — перепитує Віктор. — Зброя й боєприпаси є завжди. Є «Нлави», «труби» (гранатомети ручні) — як імпортні (норвезькі, британські, шведські, німецькі), так і радянські. Чимало російських боєприпасів, які затрофеїли після звільнення Куп’янська й Ізюма.

Держава забезпечує формою, багато її надходить з Британії й США, Туреччини. Імпортна зручніша, в неї кращий камуфляж, вона краще «дихає».

Не вистачає «джавелінів» і техніки. Ми, піхота, їздимо на власних або переданих волонтерами машинах. Хоча транспорту наче й багато відправляють на фронт, але його отримують переважно ЗСУ, а Нацгвардія змушена їздити на шкільних автобусах.

«Козак» — бойова броньована машина для перевезення людей, безумовно, гарна, проте вона годиться для оперативного виїзду, тобто зачистити місцевість і повернутися на базу. Бронемашин «Новатор» на посиленому шасі «Форда» не бачив.

                                            Біля палати пораненого Ожогіна черга з відвідувачів стояла з ранку до ночі.

Подарований мені Олексієм Семененком «Мерседес-Віто», який він придбав у складчину з іншими волонтерами у Нідерландах, залишився у Слов’янську. Товариші возять на ньому й боєкомплекти, і продукти, і воду, й людей. Машині вже майже двадцять років, але двигун у неї хороший.

Віктор Ожогін зізнається, що йому досі шкода позашляховик «Субару форестер», яку Національна спілка журналістів оформила на його підрозділ. Це був подарунок Спілці від Литовського клубу журналістів.

— Я на ній з Лисичанська у Сіверськодонецьк по мосту, який обстрілювався з обох боків і був таким зруйнованим, що по ньому майже не можна було їхати, возив побратимам продукти, воду, звідти вивозив поранених, — розповідає.

— Аж доки той міст не підірвали. Того дня я вивозив на «Субару» людей з однієї позиції на іншу. В цей момент неподалік розірвалась міна — осколок пробив колесо. Поміняв його швиденько, але далеко заїхати не встигли, як прилетіла ще одна міна. Одразу два колеса спустили. Що я міг зробити? Шиномонтажу в лісі немає. Довелося кинути в машину гранату, щоб вона не дісталася ворогу. У мене залишилися від неї лише ключі...

Спогади про війну даються Віктору важко. І найважче згадувати про захист Сіверськодонецька. Його зведена рота утримувала місто 35 днів. Після цього надійшла команда залишити позиції. По кілька днів воювали за Борівське, Воронове, Суботіне. На жаль, там нічого було захищати — все згоріло чи догорало. Дихати нічим було. Під Суботіним зайняли оборону.

— Отримали завдання тримати трасу, доки всі наші підрозділи не відійдуть, — продовжує після деякої паузи. — Нас було 14 і один поранений. Почалися обстріли. «Гради», міни, гранати з підствольників, фосфорні бомби... Знову полізли кадировці. Троє наших отримали поранення.

Та ще з правого флангу бійці з іншої частини залишили позиції, не повідомивши нас про це, — не було зв’язку, бо рації посідали, а зарядити не було як. Хоча могли б когось прислати, щоб ми володіли обстановкою. Зрештою, це залишилось на їхній совісті. Я 60 гранат з підствольника випустив у противника. Їхній взвод точно там поліг, бо я старався бити щільно. Але закінчились воги (осколкові боєприпаси до гранометів), і ми мусили відступити.

«Якщо витерпиш, то переможеш»

Запитую Віктора, що най­складніше на фронті, й отримую неочікувану (принаймні для мене) відповідь:

— Не звертати уваги на армійський дебілізм і бюрократію. Тому я вчу своїх підлеглих, серед яких багато молоді, терпіння. В армії потрібне терпіння. Надтерпіння, я б сказав. Якщо витерпиш, то переможеш.

Важко, коли понад місяць береш участь у бойових діях, тобі обіцяють перепочинок, ти чекаєш цього, але в останній момент надходить наказ залишатись на позиціях. У такі моменти всі дуже напружені, однак командир мусить підтримувати бойовий дух підлеглих.

Страшно втрачати друзів. А ще страшніше — залишати загиблих на полі бою. У нас було таке, що кадировці добили трьох поранених. На жаль, ми не змогли вивезти їхні тіла: тільки підігнали машину, як знову почалася атака.

Це було наприкінці червня, але й досі не відомо, що з нашими загиблими по­братимами. Знаю, сепаратисти, скориставшись документами, що були при вбитих, телефонували родичам, говорили, що тіла у морзі Сватового. Просили 10 тисяч доларів чи щось таке за можливість забрати їх звідти. Ну, ми сказали родичам, що це розвод на гроші.

Багато несправедливості. І на нього самого, й на Максима з позивним «Шрек» двічі готували документи на представлення до державних нагород. Але документи завернули через якісь допущені помилки, і на цьому все скінчилось.

«Звісно, ми не за медалі воюємо, — говорить Віктор. — Але якщо після цього мені пропонують вручити Максиму грамоту від військової частини, то це виглядає як насмішка. А цей 47-річний батько трьох дітей пішов захищати землю, вже маючи групу інвалідності. Під час одного з важких боїв у нього стався інсульт, і ось уже п’ятий місяць він лежить у лікарні. Військово-лікарська комісія просто знущається над ним й іншими хлопцями: то одну довідку просять принести, то іншу. Це страшна система, реформами в якій і не пахне.

Найбільше підтримки, за словами Віктора Ожогіна, армія отримує від волонтерів.

— Якби не вони, то війна, мабуть, закінчилася б ще в 14-му році, — говорить. — Просто нас заграбастали б і все. Ми п’ємо, наприклад, петриківську воду, яку доставляють нам волонтери, з імпортних гідраторів, які також вони передають. Висловлюю велику вдячність кожному, хто перераховує на потреби армії. Є перекази по 20, 100 гривень, але вони зроблені від щирого серця. Наш народ, який віддає своїм захисникам останнє, не перемогти.

Я дуже дякую за допомогу, зокрема, своїй старшій доньці, Анні Ожогіній, яка підтримувала мій підрозділ у 2014-2015 роках, а тепер підтримує ще більше. Організовуючи збір коштів, відправляє на роту ті ж гідратори, тактичні окуляри, тактичні рукавиці, прилади нічного бачення, білизну...

Для того, щоб ми отримали «Субару», вона також доклала багато зусиль. На жаль, усе це — витратний матеріал, який може бути знищено через кілька днів після отримання. Пригадую, 21 вересня 2014 року взвод, яким я командував і який негласно всі називали «журналістським», бо мої колеги-журналісти взяли над ним опіку, потрапив під лютий ворожий вогонь неподалік Маріуполя.

Це було на п’ятий день після нашого прибуття на фронт. У нас згоріло все цінне майно й продукти харчування. Та, на щастя, всі залишилися живими. Бог був з нами. Я за весь рік тоді не втратив жодного бійця.

— І сам не отримав жодної подряпини...

— Я щасливчик. Досі зберігаю невеликий осколок, який призначався мені в перший рік війни. Він залетів мені в холошу штанів і там застряг, не пошкодивши навіть шкіри.
Наприкінці бесіди Віктор Ожогін на моє прохання порівнює тактику ведення боїв нашою та ворожою арміями.

— Як вони ведуть війну? Знищують усе! На під’їзді до Ізюма, наприклад, не побачиш жодного села, де збереглася хоча б собача будка. Все розтрощене! То що там захищати? Краще відійти і влупити по них десь в іншому місці. Тактика ЗСУ правильна. Не солдати визначають тактику, це робить Залужний з Генштабом, а ми повинні її реалізувати.

Нам сказали, щоб ми виходили з Рубіжного, Сіверськодонецька й Лисичанська у межах спецоперації, виснаживши противника. А потім пішли у контрнаступ. Перехитрили! Всі ж думали, будемо брати Херсон, а ми забрали Харківщину. А зараз Донецьку область визволяємо. Ну геніально! А Херсон візьмемо завтра. А тоді Крим. За Маріуполь повинні обов’язково поквитатись!

Путін — цей ефесбешний негідник — може, й розуміє, що програв війну, але не визнає цього. Та все одно Україна день за днем наближає його кінець. Він прийде рано чи пізно. Ми ще повоюємо за Перемогу!

— Ось поглянь на це фото, — відшукує світлину в папці. — Не я один у такому поважному віці. Поряд зі мною воює рядовим колишній начальник Дніпропетровського обласного управління міліції Дмитро Завідонов, який пішов на пенсію у званні генерала міліції. Підполковнику міліції у відставці Віктору Хохотві вже 69, а в армії він сержант. Давно на заслуженому відпочинку колишні правоохоронці Володимир Максименко й Валентин Швець.

Ми порахували, що нам на п’ятьох 317 років! У мене двоє внуків, у когось троє. Нам точно не потрібні ні звання, ні нагороди. І скільки ще таких відважних, мотивованих воїнів лише в моїй роті, всіх їх неможливо назвати. Майор Олександр Новик, футболісти Віталій Халявко, Ігор Плотко...Ідучи добровольцями на фронт, ми не цікавились зарплатнею. Просто знаємо, що на війні є місце кожному. І не кажіть, що війна — це справа лише молодих.