Варто лише подзвонити. Як фахівці «Гарячої лінії підтримки» допомагають українцям під час війни

Звернутися у скрутну хвилину до психолога — крок, який іще рік тому чимало військових навіть уявити собі не могли.

Активна агресія росії трансформувала цю потребу до базових.

Тих, що стали необхідні нам для елементарного виживання.

Сьогодні потреба у кваліфікованих фахівцях, здатних підтримати і привести до рівноваги у критичній ситуації людей, що мали досвід перебування у зоні бойових дій, надзвичайна. Це стосується як власне ветеранів, так і членів їхніх родин.

«Дані щодо реальної потреби у військових та цивільних кризових психологах наразі уточнюються, бо статистика, якою ми володіли навіть пів року тому, сьогодні вже  некоректна. Згідно з актуальними дослідженнями фахівців, вона зросла в геометричній прогресії, — розповідає Катерина Тесленко, керівниця проєкту «Гаряча лінія підтримки» Українського ветеранського фонду Міністерства у справах ветеранів.

— Міністерство ветеранів раніше проводило відповідне опитування, і наш фонд зараз у процесі нового дослідження про те, хто такі ветерани і якої саме допомоги вони потребують. Дослідження ще не завершено. Але ми точно можемо сказати, що попит на психологічну допомогу серед ветеранів/майбутніх ветеранів значно перевищує пропозицію. Незважаючи на те, що зараз в Україні існує чимало ліній підтримки.

Важливо розуміти, що самі ветерани та майбутні ветерани навіть зараз не завжди визнають, що їм потрібна допомога. Тож маємо розуміти, що це досить складна категорія. І від інших ліній ми відрізняємося тим, що працюємо ще й із цією стигматизацією серед наших захисників».

На запитання «України молодої» щодо особливостей роботи психологів кризової «гарячої лінії» з ветеранами та їхніми родинами ми попросили відповісти Олену Лашко, головного психолога «Гарячої лінії» Українського ветеранського фонду, та фахівців, які щодня працюють на лінії, Галину Циганкову і Тетяну Вареню.

— Якщо людина з якихось об’єктивних причин не має можливості звернутися до спеціаліста, — чи можливо самому вийти з післявоєнної апатії? Можете щось порадити в такій ситуації?

Олена Лашко: — У житті кожної людини бували непрості часи. Пригадайте, що тоді допомогло вам упоратися з труднощами? Хто підтримував вас? Хто і що може підтримати зараз? Проаналізуйте, які дії ви робите вже сьогодні, аби рухатися далі. Як ви справляєтеся зараз?

Що ще ви можете зробити, щоб допомогти собі і близьким? А чого робити точно не варто? Відповівши на ці запитання, можна дізнатися про себе чимало нового, змістити фокус уваги і з’ясувати, що, окрім болю, суму, гніву, апатії, — є місце й для життя.

— Що робити тим людям, які втратили свої домівки, своїх рідних? Як їм почати рухатися далі?

Олена Лашко: — Будь-яка втрата — це біль, який вимагає часу, аби його вгамувати. Переживання втрати індивідуальне і залежить від багатьох чинників: характеру людини, її попереднього досвіду, актуального середовища...

Неможливо і не варто порівнювати переживання болю. Але важливо пам’ятати, що з часом цей біль стихає. Переживаючи втрату, варто ставитися до себе з розумінням, не лякатися власних емоцій і дозволяти собі їх проживати — в міру своєї готовності. Ці переживання природні, вони і є початком нового шляху, продовженням життя.

Цей період життя пов’язаний з глибоким знайомством із самим собою, довірою до себе і своїх власних ресурсів. І якщо внутріш­ньої опори буває замало, важливо пам’ятати, що можна звернутися за підтримкою.

В особливо тяжкі моменти підтримку варто шукати у будь-який доступний спосіб. Це можуть бути родичі, друзі, колеги або ж мало знайомі вам люди зі схожим досвідом. Тут можуть стати у нагоді групи підтримки, орієнтовані на людей, які переживають втрату.

Вони дають можливість побути серед людей, обмінятися досвідом і дізнатися, які переживання мають інші і як вони з ними справляються. У мережі можна знайти чимало інформації про особливості переживання втрати і горювання.

Але кожна людина — унікальна, її внутрішній світ — неповторний, а тому й універсального рецепту тут бути не може. Коли важко, шукайте для себе підтримку відповідно до власних потреб. Звертайтеся до нас за телефоном: 0800332029.

Галина Циганкова: — Домівка... Подумайте, чим вона цінна для вас? Що символізує? Теплота, безпека, затишок, певна особиста історія, стосунки з іншими людьми, розтягнуті в часі... Це наші спогади, наш захист і відчуття впевненості в майбутньому, наші особисті кордони, наша інтимність, наша любов.

Для кожного з нас ці відчуття, їх глибина, перетинання — дуже особисті. Це наша стара-добра екзистенційна самотність. Тому давати загальні поради неможливо. Можна в кожному конкретному випадку дещо зрозуміти на рівні метафори. Наприклад, уявіть домівку своєю другою шкірою.

І коли у вас перелом (ноги, руки) або ви отримали опіки тіла чи поранення шкіри — вам терміново потрібен лікар. І тільки після лікаря ви можете звернутися до друзів, до психолога або психотерапевта, або філософа — щоб з’ясувати свої відчуття та визначити наступні кроки.

Спочатку завжди є потреба «обробити рану та накласти пов’язку». Відтворити свій затишний куточок. Нехай тимчасовий, але той, що дасть вам відчуття безпеки, захисту та кордонів із зовнішнім світом.

Затишок, який хоча б тимчасово захистить нашу інтимність, надасть упевненості хоча б на сьогодні. Куточок, у якому є можливість поплакати, випити чаю, поспати під теплою ковдрою. Звісно, підтримка (звичайна людська та деяка психологічна) на цьому етапі теж стане у пригоді.

І ще. Життя може коїти з нами дивні речі, не тільки приємні. Воно може бути несправедливим, злим. Іноді вплинути на події у нас немає ніякої можливості. Але, де б ми були, важливо опинитися у гарній компанії.

Принаймні до нас завжди можуть приєднатися  герої наших улюблених книжок, автори цих книжок, відомі всьому світу або тільки особисто вам люди, які опинялися у скрутних життєвих обставинах. Герої та люди, чий життєвий шлях вас надихає.

— Найскладніші випадки, з якими до нас зверталися?

Олена Лашко: — Кожне звернення складне по-своєму. І переживання таких кризових подій, як війна, індивідуальні і завжди особливі. Хоча, звісно, є певні спільні риси у наших емоціях, думках, відчуттях. Мабуть, доречніше буде пригадати випадки, які найбільше запам’яталися.

Найперше, що пригадується, — звернення дівчини, яка під час розмови перебувала у Харкові, який активно обстрілювали окупанти. Підтримати її в той момент означало стати для неї на певний час опорою, бути поруч хоча б віртуально. Це була коротка розмова, під час якої вдалося заспокоїти дівчину і разом виробити план дій на найближчу перспективу: жити, поки є така можливість...

Також добре запам’ятала сплеск епізодів самоушкоджень серед підлітків. Юні хлопці і дівчата скаржилися на погіршення стосунків у родині після початку повномасштабної війни, на відчуття власної нікчемності, беззмістовність життя, сильну агресію, яка здебільшого спрямовувалася на себе.

Вони страшенно хвилювалися за життя близьких, які перебували в зоні бойових дій. Відчували провину за те, що з об’єктивних причин не можуть долучитися до спротиву ворогу. Підлітки складно переносили адаптацію на новому місці проживання, втрачали зв’язок із домівками, друзями, звичним способом життя.

Нерозуміння власних емоцій і втрата зв’язків, відсутність підтримки з боку дорослих — все це штовхало їх до неконструктивних способів зняття емоційного напруження. Вислухати, почути, зрозуміти і підтримати — важливі кроки для того, щоб підштовхнути підлітка усвідомити власний стан і пошукати бепечніші способи пережити кризові події.

Тетяна Вареня: — Мабуть, ніхто з нас не думав-не гадав, що стане учасником та свідком таких складних історичних подій, справжньої війни. Але сталося те, що сталося.  І в цих умовах болю, жаху, але й надії нам доводиться проживати свій унікальний шлях. Кризова підтримка на лінії допомоги — це той маленький внесок, який ми, психологи, робимо на шляху до перемоги.

Звернення на лінію бували різні: іноді схожі, часом несподівані. Але  особисто мені запам’ятався один емоційно складний випадок. Родичі поховали військового, а потім знайшли його живим у полоні. Та, незважаючи на це, мати бійця продовжує ходити на могилу загиблого. Каже, то ж чиясь дитина і десь рідні його чекають...

В усіх випадках вислуховуємо, підтримуємо, навчаємо технік самодопомоги. Бо шлях до звільнення може бути довгим і тернистим, матері це треба витримати і не виснажитись вщент, бо після повернення сина їй потрібно буде ще багато сил і певних знань для допомоги своїй дитині. Адже, скільки б років було військовому, для матері він залишається дитиною. А такі випадки дають розуміння, що ми, українці, — нація з великим серцем. І тому ми непереможні.

— На вашу думку, чого навчає нас війна?

Олена Лашко: — Війна підсвітила й увиразнила наші сильні і слабкі сторони. Ми ближче познайомилися із самими собою і з тими, хто нас оточує. Війна змінила наш світогляд і ставлення до життя і смерті. Стало зрозуміло, що питання національної ідентичності — це не тільки про самосвідомість, а й про безпеку.

Маємо сподівання на розквіт нашої нації після цих страшних подій. Не тому, що війна відкрила нові можливості, ні. А тому, що ми як люди, що мислять, Homo sapiens, зобов’язані зробити максимум висновків з цієї страшної трагедії і вжити усіх можливих і неможливих заходів, щоб подібне не повторилося. Дорогою ціною нашому суспільству даються життя і свобода. Тож маємо ставитися до них відповідально.

Галина Циганкова: — На це запитання неможливо відповісти за всіх. Безумовно, вона стає певним викликом кожному. Це той виклик, який доля послала, очікуючи індивідуальної відповіді. До війни в кожного з нас було знайоме сьогодення, зрозуміле вікно можливостей у ньому. Рутина спрямовує нас звичними стежками.

А парадокс війни у тім, що вона руйнує наш щоденний порядок, але водночас збільшує вікно можливостей. Це так, начебто наш поїзд життя кудись летів на швидкості, ми дивилися у вікно на якісь доріжки, що розбігалися бозна-куди, нам, як у дитинстві, кортіло побігти хоч по одній із них...

Але поїзд рухався далі, залишаючи на душі легкий відбиток суму за  нерозгаданою таємницею чарівних стежок. І раптом — наче хтось смикнув ручку стопкрана, і ми, дорослі, опинилися перед купою доріг та стежок, що прямують через ліси, поля, гори та болота у далеку далечінь, і... розгубилися.

Дитяче відчуття привабливої таємниці тих стежок раптом обернулося дорослим страхом...  Що ж нам потрібно, щоб знов почати подорож? На мою думку,  першим виникає питання — хто я? Другим — з ким поряд я хочу піти невідомою стежкою? Третє — хто або що буде мене підтримувати в цій подорожі?

І четверте, а може, воно і є головним,  — хто або що може мене надихати? Війна — то відчуття на дотик крихкості сьогодення,   демонстрація найнікчемніших та найдостойніших властивостей людини.  Війна — виклик і можливість з’ясовувати власні цінності та обрати свою дорогу.

Тетяна Вареня: — Війна,  мабуть, навчила нас цінувати саме життя. Дала зрозуміти вже не на словах, а в реальності, що все матеріальне більше не має такої цінності. Що стосунки між родиною і друзями мають інше, важливіше значення. Звісно, у кожного воно своє. Війна точно відсортувала друзів і родичів на своїх і чужих. На тих, хто поруч, попри відстані, і тих, хто тебе забув, а іноді навіть і  зрадив, навіть якщо фізично поряд.

Єлизавета БОНДАРЕНКО,
студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка