Був патріотом, став військовим злочинцем. Історія мешканця Донеччини, який у 2022-му став на бік москалів

Він заходить до квартири. Йому 47 років, але неохайна борода додає віку. Раніше голився під нуль, але за три місяці наїжачилися жорсткі волосини.

На ньому брудна піксельна форма, на правій руці й нозі намотана біла марля — щоб «свої» упізнали.

За плечима кремезний наплічник, на ногах — огидні стоптані берці, наче розчавлені таргани. У лютому його мобілізували до лав «народної поліції» «ДНР», це його перша відпустка.

Повістку йому принесли 18 лютого, в перший день мобілізації. Напруга вже була, а повномасштабного вторгнення — ще ні. Тому ніхто до кінця не розумів, що на нього чекає. Конкретно його підрозділ усе зрозумів уже в Маріуполі.

До цього він усе життя займався аграрним бізнесом. Щось сіяв, щось жав. Цікаво, що пожне тепер?

Певно, маємо дати йому якесь ім’ я. Нехай буде умовним Володимиром. На шию йому кидаються діти — дівчинка п’ яти років і хлопчик десяти. Молода дружина (це вже третя) обіймає й плаче.

Від попередніх шлюбів він має ще трьох дітей. Вони живуть на підконтрольній Україні території, виїхали у 2015 році. І, мабуть, більше ніколи йому не зателефонують.

На тумбочку біля дверей він недбало кидає камуфляжний кашкет. Камуфляж — Збройних сил України.

— Трофейний, з азовця, — говорить Володимир з якоюсь ідіотською посмішкою. Син хапає кашкет і біжить на двір — хизуватися перед друзями.

У цей час захисники та захисниці Маріуполя тримали оборону в склепі «Азов­сталі». Їхній противник одягається з їхніх трупів.

Володимир прямує до ванної кімнати, адже не приймав душу понад сімдесят днів. Жінка похапцем пхає форму до пральної машинки й біжить накривати на стіл. Пральна була в них ще до початку війни. Це я про всяк випадок, раптом ви почали щось підозрювати.

За столом — уся родина, друзі, сусіди, гуляння весільного масштабу. Володимир займає своє місце, цокають чарки. Дружина гладить його по руці, повторює:

— Ти наш герой, наш захисник, ми тобою пишаємося.

Приходить час фронтових байок, і публіка затихає. Володимир поважно починає:

— Якби я знав, що буде, зібрав би всі гроші та виїхав до Росії. Але тепер уже відступати не можна. Хто вас захистить, якщо не я? — Звук чарок. — У Маріуполь ми заходили перші. За нами була регулярна армія росії та чеченці. Ми їх вважаємо своїми братами. Зараз багато хто намагається приписати собі звільнення Маріуполя від нациків, але це були саме ми.

— Я взагалі вважаю, що всіх вас потрібно нагородити орденом «За взяття Маріуполя», — вставляє свої «п’ ять копійок» екзальтований тесть.

— У місті ніхто не жалів цивільних, ні одні, ні інші. Звичайно, давали накази стріляти з артилерії на ураження, навіть якщо по житлових будинках, — Володимир буденно зізнається у військових злочинах. — Хоча мені, дякувати Богу, таких наказів не давали. А маріупольці не підтримують ні тих, ні інших, просто втомилися вже від війни.

Формулювання «ті та інші» тут одне з найулюбленіших. Бо як іще виправдати своє моральне зубожіння, як не протиставлячи себе комусь?

— Ліків спочатку не було, їжа теж не завжди. Більше за все хотілося пити, топили сніг, — продовжує Володимир. — Форма така собі, не гріє зовсім. Заходили до квартир, брали що потрібно. Зброя в піхоти теж залишає бажати кращого. В «укропів» усе ліпше: і зброя, і їжа, і форма.

— Бо вони готувалися! Вони стільки років напасти на нас готувалися, — знову, як чорт із табакерки, вискакує тесть.

Володимир розповідає про купи трупів на вулицях міста, переляканих дітей, кволих від голоду бабусь. Просить дружину принести ліки від шлункового болю з його наплічника. Вона витягає аптечку з камуфляжем ЗСУ. Бере з неї пігулки:

— У тебе тут ліки українські.

— Аптечка теж трофейна, — знову ідіотська посмішка.

Цокнули чарки. Діти тягають зі столу цукерки.

Найстрашніше те, що я знала Володимира в його минулому житті. У 2014 році він возив борщ і пиріжки українським військовим, які тоді боронили його місто.

Коли проїжджав повз їхні позиції, лишав цигарки, засоби особистої гігієни, якісь пігулки. Познайомився особисто з кількома військовими, часто телефонував.

Ризикуючи власним життям та життями дітей і дружини, співпрацював з СБУ та викривав колаборантів. Навіть після окупації міста залишався чи не єдиним його проукраїнським мешканцем, хоча місцева влада могла жорстоко за це покарати.

Не виїхав, бо не хотів залишати свою маленьку батьківщину, віддавати ворогу все без останку. Тоді ним можна було захоплюватися. Зараз — у кращому випадку зневажати.

Володимир згадує, як було тяжко. Тягне чарку, плаче, обіймає дружину. Але не викликає жалю, радше відразу та роздратування.

Він має величезний список проблем зі здоров’ ям, знайомих лікарів, може дати хабаря та лишитися вдома. Хоча б спробувати лишитися.

Але він піде, буде отримувати звання й посади, за пів року побудує справжню кар’ єру. Чи вбив він когось із тих, котрих годував борщем? Чи, може, вони вб’ ють його?

По телевізору починається черговий випуск новин на каналі «Росія 24». Володимир закликає всіх до тиші, робить звук гучніше — говорять про «Азов­сталь».

— Вони ж там сидять, прикрилися цивільними, — резюмує. — Довго не просидять. Їм пропонували здаватися, а вони не здаються. Заморять голодом, значить. Цивільних, може, виведуть.

Ось тут, у маленький квартирі маленького окупованого міста, у голові маленької людини переміг «рускій мір». Цокають чарки, гомонять дорослі, кричать діти, нявчить кіт.

Захисники та захисниці Маріуполя тримали в той час оборону у склепі «Азовсталі».

Анна ФРАНК