Янгол міста Марії: історія «азовця» Віталія Грицаєнка, який загинув, захищаючи Маріуполь

Заступник командира з бойової та спеціальної підготовки полку «Азов» (формування Національної гвардії України) — старший лейтенант Віталій Грицаєнко (посмертно отримав військове звання капітана) — загинув 19 березня під час широкомасштабного російського вторгнення в Україну, захищаючи багатостраждальне місто Маріуполь, що на Донеччині.

Відважний воїн мав позивний «Гоголь», адже, вважай, виріс у стінах Полтавського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя, де й нині працюють його батьки.

За особисту мужність і героїзм, вірність військовій присязі Указом президента України від 2 квітня Віталію Грицаєнку присвоєно високе звання Героя України (посмертно).

А не так давно у Києві під час форуму «Захисники. Перекличка» державну нагороду — орден «Золота Зірка» — глава держави Володимир Зеленський вручив дружині полеглого «азовця» Вікторії Грицаєнко.

Побратими, друзі «Гоголя» переконані: якби він не загинув, то неодмінно здобув би цю нагороду й за життя.

Майже дев’ять років щастя

29-річна Вікторія розповідає, що їздила на згаданий захід до столиці разом із трирічним сином Святославом, який дуже схожий на батька.

«Ми з Віталієм куди б не їхали, завжди брали з собою синочка, — пригадує вона. — І мій чоловік, і я дуже любили подорожувати — встигли побувати в 10 країнах. У Віталія навіть була мрія придбати мобільний вагон-будиночок на колесах, який можна було б причепити до автомобіля і в такий спосіб мандрувати, ні від кого не залежачи. Святослав у своєму віці вже побував у двох країнах.

До того ж досить часто ми втрьох на нашому автомобілі долали один і той самий маршрут: із Маріуполя, де проживали останнім часом, вирушали до Віталієвих батьків до Полтави, потім до Кіровоградської області до моїх батьків, а звідти через Харків поверталися додому. Попри те, що синові лише три роки, він добре знає, хто винен у тому, що в нього не стало татка».

Матуся щодня нагадує Святославу про те, що його батько загинув як герой, відбиваючи напад російської навали й захищаючи всіх нас.

У її пам’яті закарбувалися останні Віталієві слова: «Виховай сина справжнім патріотом, справжнім козаком».

«Сьогодні виповнюється рівно дев’ять років, як ми з Віталієм познайомилися, — продовжує розповідь Вікторія Грицаєнко. — Ми мали майже дев’ять років щастя… Я саме вступила до магістратури Харківського національного університету внутрішніх справ, і в нас була зустріч одногрупників, на яку один із них привів Віталія, котрий на ту пору вже закінчив наш виш.

Коли вперше його побачила, одразу зрозуміла, що це моя доля. То було кохання з першого погляду. А Віталій потім зізнався, що виділив мене з гурту через моє природне кучеряве волосся. Воно йому завжди подобалося, і він хотів, аби в нас народилася ще й донечка з такими самими кучерями».

Спершу молоді люди стали друзями, потім почали зустрічатися, а тоді розійшлися, бо після закінчення магістратури Вікторія поїхала працювати до своєї області. Але почуття не згасли.

Згодом дівчина влаштувалася на роботу у своєму університеті, а Віталій 2014 року пішов добровольцем на фронт, влившись до лав окремого загону спеціального призначення «Азов» Національної гвардії України.

«А якось неочікувано з’явився у військовій формі з величезним букетом квітів, — ворушить іще один спогад моя співрозмовниця. — На прощання ж сказав: «Краще мене не чекай. Бо може так статися, що мене не стане. Не хочу, щоб ти страждала».

Та я відповіла, що чекатиму його завжди. Якраз напередодні нового 2016 року Віталій зробив пропозицію руки й серця — то було в селі Юр’ївка Маріупольського району, яке нині, на жаль, окуповане російськими загарбниками. Того ж року ми зіграли триденне весілля, на яке з’їхалися всі наші родичі, друзі, — і то були, напевне, найщасливіші миті нашого життя.

Хоч загалом для мене все життя з Віталієм було суцільним щастям. Раніше ніколи не думала, що такий цікавий мужній чоловік мене настільки сильно покохає. Я любила його фотографувати, бо він був дуже гарний, фотогенічний.

Кажуть, ідеальних людей не існує. Але Віталій був справді ідеальним. Наші почуття були чистими й світлими. Усе в житті вдавалося. Ми придбали спільне житло в Харкові — дуже довго віддавали за нього борги. Потім народився наш синочок.

Іноді кажуть, що, коли на світ з’являються діти, у родинних стосунках закінчується романтика. Насправді ж Святослав вніс у наші взаємини якусь новизну, і ми зрозуміли, що діти не є перепоною для подорожей чи здійснення мрій».

Віталій Грицаєнко мав позивний «Гоголь», адже, вважай, виріс у стінах Полтавського музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя,
де й нині працюють його батьки.

Звичайно, бути дружиною військового нелегко. Служба займала значну частину Віталієвого життя.

Оскільки чоловік служив у Маріуполі, Вікторія перебралася з Харкова до нього.

Але вона також не з тих, хто може довго сидіти без діла. Тож, коли сину виповнилося два з половиною роки, молода жінка повернулася на роботу до альма-матер.

Та змогла пропрацювати там лише чотири місяці — без коханого чоловіка її душа була неспокійною.

Тож у підсумку звільнилася і, пройшовши конкурс, знову, як вона говорить, наділа погони — з початку січня нинішнього року почала працювати в ГУ НП України в Донецькій області.

«Усе було добре: ми винайняли гарне житло, Святослава влаштували до дитсадка. Щоправда, до місця несення служби Віталію доводилося долати 30 кілометрів, але то не було проблемою — він був дуже щасливий, що я поруч, — сумно усміхається Вікторія Грицаєнко.

— Іще за три дні до широкомасштабного вторгнення росії чоловіка забрали до казарм. І коли 24 лютого о 4-й годині ранку ми прокинулися від потужних вибухів, він одразу ж порадив по телефону: «Виїжджай — розпочалася повномасштабна війна». Проте я не погодилася з ним — сказала, що більше його самого не залишу. Однак материнське передчуття підказувало мені, що потрібно вивезти подалі від небезпеки Святослава.

Тож я викликала (причому досить вчасно) старшого Віталієвого брата Євгена, і той забрав нашу дитину до Полтави. Моє серце розривалося, адже до тієї миті не розлучалася із сином надовго. Лишившись у Маріуполі, намагалася бути корисною своєму чоловікові. У перші два-три дні, коли ще працювали магазини, змогла накупити певний запас продуктів і відвезти хлопцям, бо їм було не до цього, — перед ними стояло завдання обороняти місто».

Потім почалися масовані бомбардування житлових кварталів. Перебувати на квартирі, яку винаймало подружжя, стало небезпечно, бо дружин, родичів «азовців» могли «здати» свої ж.

Тому Вікторія змінила місце проживання — перебралася до своєї знайомої й мешкала разом із нею та її дитиною й матір’ю, з метою безпеки зняла поліцейську форму і, хоч як це було прикро, у спілкуванні перейшла на російську мову.

«Коханий дивився в мої очі — і я розуміла, що він зі мною прощається»

«Що дуже прикро? Багато містян одразу ж наділи білі пов’язки і, не криючись, чекали на «освободітєлєй». Із Віталієм ми не зв’язувалися, бо це також уже було небезпечно, всю необхідну інформацію він передавав мені через мою маму. У такий спосіб, зокрема, повідомляв, куди й коли під’їде. А при зустрічі то благав мене, то кричав, щоб я звідси виїжджала.

У відповідь я його обіймала, підгодовувала, чим могла, — і вперто стояла на своєму. Та, на жаль, мій чоловік був правий, — зітхає молода вдова. — Згодом, коли москалі дедалі більше оточували місто, у нас не стало ані світла, ані газу, ані води, ані зв’язку. Лютий був холодним, температура повітря у квартирі опустилася до 7 градусів. Їжу ми готували на вогнищі у дворі біля будинку».

Вікторія Грицаєнко пригадує, що найсмачнішою тоді була кава із запахом диму. За її словами, варили й борщ, і супи, і навіть млинці пекли на зіпсованому кефірі — жодних продуктів не викидали.

Їли навіть цвілий хліб, бо всі магазини були розграбовані асоціальними елементами суспільства.

«Віталій приїхав до мене 12 березня, і я нагодувала його своїм борщем, який, знову ж таки, приготувала на вогні, напоїла гарячим чаєм. То був останній день, коли я його бачила, — Вікторія не може стримати сліз. — Коханий дивився в мої очі — і я розуміла, що він зі мною прощається.

«Не знаю, чому так розпорядилася доля, що наш син може лишитися сиротою, — говорив із гіркотою в голосі. — Я звідси стовідсотково не виберуся, боротимуся до останнього, ніколи не здам зброї».

Чоловік мене міцно обнімав, палко цілував, і, хоч він дуже сильний духом, сльози котилися з його очей.

«Ми в повній облозі, допомоги чекати нема звідки, зброї, техніки катма. Щодня зазнаємо великих втрат — тільки сьогодні полягли вісім побратимів, — і поіменно назвав усіх, хто загинув. — Більше ми з тобою не побачимося».

Я йому поспішно заперечила: «Що ти говориш? Не може такого бути! Ти обов’язково лишишся живим. І я тобі ще подарую донечку Віталінку з кучерявим волоссям, як ти й хотів».

На прощання ми ще раз обнялися й поцілувалися, я його перехрестила, і він поїхав назустріч своїй долі. Пізніше довідалася від мами, що тоді, коли Віталій повертався від мене, сталося пряме влучання ворожого снаряда в його автомобіль, який одразу ж спалахнув, та чоловік встиг вистрибнути із салону — Господь його тоді вберіг.

І, знаєте, коли він сказав оті страшні слова про те, що наш син може лишитися сиротою, до мене зрештою дійшло, що маю вибиратися з цього пекла, бо на ту пору нас уже закидали бомбами, ракетами, снарядами із суші, моря й неба, і кожного дня я дякувала Богу за те, що жива.

Щоразу ходила під обстрілами, аби зателефонувати мамі й дізнатися, чи є якась інформація про евакуацію маріупольців. Ненька у відповідь кричала: «Немає ніякої евакуації — виїжджай!»

Урешті серце підказало Вікторії, що треба якось вибиратися самій. За її словами, було дуже страшно. Не маючи великої практики водіння, молода жінка змусила себе сісти за кермо їхньої з чоловіком автівки.

Глава держави Володимир Зеленський вручив орден «Золота Зірка»
дружині полеглого «азовця» Вікторії Грицаєнко.
Фото з особистого архіву Вікторії Грицаєнко.

«15 березня великою колоною автомашин ми добралися до селища Ялта, що за 28 кілометрів від Маріуполя. На цьому відрізку шляху не було ані російських, ані українських блокпостів, усе було розбомблене, обабіч дороги стояли згорілі авто, люди у своїх дворах копали могили, щоб поховати загиблих рідних. Аби не зосереджувати уваги на всіх отих жахіттях, намагалася дивитися винятково на проїжджу частину шляху. Але погляд мимоволі фіксував обгорілі тіла, які просто валялися то тут, то там, — їх ніхто навіть не збирав, — неприємні емоції, викликані важкими спогадами, переповнюють Вікторію.

— Добиралися до згаданого селища аж чотири години. Нас прихистили на ніч приятелі моєї знайомої, тож ми змогли перепочити, з’їсти шматок хліба, випити води. Російські окупанти пройшли через це селище, але воєнних дій у ньому не було. Родина, яка їхала зі мною, вирішила там лишитися. А я зрозуміла, що не зможу прийняти таке рішення, бо в цьому населеному пункті майорів російський «триколор».

Наступного ранку знову довелося збирати колону автомобілів, власники яких хотіли повернутися на територію, підконтрольну Україні. У підсумку, зібрали 10 автівок.

«Серед нас був один досвідчений водій, який добре знав дорогу, — він очолив колону. І отак на великій швидкості ми рушили вперед. Дорога була дуже важкою, — констатує моя співрозмовниця, — у всіх було обмаль пального, до того ж здавали нерви. Того дня, коли ми виїжджали із селища Ялта, москалі облаштували там блокпост. І якби виїхали бодай на три години пізніше, нас перевіряли б на ньому за базою даних. А так нам пощастило — ми пройшли перевірку за паспортом.

Невдовзі наша колона приєдналася до вервечки автомобілів (їх було близько 2 тисяч), тому їхали дуже довго — через поля, гористу місцевість, страшні села з розгрузлими, мало придатними для їзди дорогами. У декого з моїх товаришів по нещастю загоралися старі авто, ті чимдуж вискакували з них і просилися до інших. Той шлях був настільки складним, що я взагалі не вірила в те, що колись таки доберуся до безпечного місця.

Здавалося нереальним проїхати через 15 російських блокпостів, усміхаючись «оркам», розмовляючи з ними російською мовою (вони, до речі, ставили багато запитань), але я змогла. І 17 березня нарешті добралася до Полтави. Насамперед повідомила про це мамі, а та — Віталію. Він був такий радий — одразу ж написав коротке SMS-повідомлення: «Мама об’єдналася із сином. Наша дитина не буде сиротою». То було його останнє повідомлення».

Зустрівшись зі Святославом після 22-денної розлуки, Вікторія пролила багато сліз. Після всього пережитого не могла повірити в те, що це відбувається насправді.

Під час запеклого бою зазнав смертельного поранення

А тим часом 31-річний старший лейтенант Віталій Грицаєнко вкотре отримав завдання блокувати пересування сил ворога. За даними розвідки, цього разу вони були не такі значні — приблизно взвод вояків.

Проте невдовзі нацгвардійці нарахували 12 одиниць бронетехніки різних зразків, включно з трьома самохідними артилерійськими установками, двома реактивними системами залпового вогню «Град».

А чисельність ворожих бійців насправді становила близько двох рот. Попри значну перевагу противника в живій силі, наші військовослужбовці вступили в бій. Заставши окупантів зненацька, упродовж перших 10 хвилин вони знищили 3 БТРи, 4 бронемашини «Тигр», бронемашину «Рись» та 3 десятки російських солдатів.

Упродовж двох годин, до прибуття підмоги, нацгвардійці утримували свої позиції, а після відмінної роботи артилерії перейшли в контрнаступ, змусивши противника відступити. У тому бою старший лейтенант Віталій Грицаєнко особисто знищив 2 ББМ «Тигр», близько відділення живої сили противника, а після контрнаступу ще й узяв у полон російського офіцера.

У ніч із 18-го на 19 березня група бійців полку «Азов», до складу якої входив і старший лейтенант Віталій Грицаєнко, здійснила успішний рейд у тил противника. Тоді було виявлено та знищено ворожий командний пункт, підірвано тиловий склад, а також склад із боєприпасами. Іще наші воїни знищили танк, 2 БТРи та близько взводу ворожих військ, зокрема й офіцерів. Те запекле бойове зіткнення для полтавця Віталія Грицаєнка стало останнім — унаслідок дій ворога він зазнав смертельного поранення.

«Перед тим, як я дивом вибралася з Маріуполя, Віталій мені неодноразово говорив: «Поки ти тут, я за тебе так хвилююся, що це навіть заважає мені в бою». Думаю, в тому останньому бою його душа була спокійною, — зауважує Вікторія Грицаєнко.

— Хлопці зазначали, що Віталій — справжній герой. Будучи заступником командира з бойової та спеціальної підготовки полку «Азов», він міг би вести штабну роботу, перебуваючи в бункері, перед ним не стояло завдання брати безпосередню участь у бойових зіткненнях. Та він рвався в бій, хотів помститися за загиблих побратимів. І я завжди наголошую: під час оборони Маріуполя втратила не лише найкращого у світі чоловіка, а й багатьох наших вірних друзів».

Вікторії та Віталію Грицаєнкам було відведено лише неповних
9 років щастя.

Попри надзвичайно важкі спогади, які досі не відпускають молоду пані, вона не опускає рук. Лишившись жити і працювати в місті, де народився й виріс її чоловік, Вікторія Грицаєнко вважає своїм святим обов’язком зробити все, аби гідно вшанувати його пам’ять.

Саме вона першою порушила питання про те, щоб одну з найбільших вулиць Полтави нарекли іменем Героя України Віталія Грицаєнка. І справа рухається — нині вже приймають таке рішення.

А на фасаді приміщення Полтавської загальноосвітньої школи №20, яку відвідував Віталій, незабаром встановлять на його честь меморіальну дошку.

«І не просту, а найкращу, — уточнює Вікторія. —Згідно з урядовим рішенням, членам сім’ї Героя України за здійснення ним геройського вчинку передбачена грошова винагорода. Так от, усю оту суму спрямую на увічнення пам’яті Віталія, бо це його кошти, зароблені ціною власного життя. А на день народження мого чоловіка — 3 cерпня — ми вже відкрили інформаційно-пам’ятну дошку в класній кімнаті, де він навчався, і плануємо на парті, за якою він сидів, зробити напис про те, що тут сидів майбутній Герой України.

На жаль, наша держава не може допомогти нам знайти тіло мого чоловіка. Ми самі його шукаємо, робимо все, що в наших силах, але поки безуспішно. Моє велике бажання — поховати Віталія на Алеї Героїв у Полтаві з усіма військовими почестями, як він заслуговує. Свідки загибелі мого чоловіка розповіли, що під час його останнього бою він їхав на танку. Поряд розірвалася міна, і осколок від неї влучив Віталію прямо в обличчя. Смерть настала миттєво.

Бійці перевезли його тіло з поля бою на територію металургійного комбінату «Азовсталь» та помістили до рефрижератора. І поки перебували там, не полишали надії вивезти звідти тіла загиблих побратимів. Але росія не надала такої можливості. Якось сам командир полку «Азов» Денис Прокопенко, котрий також входив до кола наших друзів, надіслав мені втішне повідомлення про те, що всі тіла полеглих будуть передані на підконтрольну Україні територію. І після цього — повна тиша. Тож де тіло Віталія, поки, на жаль, не знаю».

«Мене все пережите змінило повністю»

«Не дам забути про кожного полеглого «азовця», — заявляє Вікторія. — Бо зараз і в Україні, і в світі не до кінця розуміють, якою ціною наші вояки обороняли Маріуполь понад 80 днів — довше, ніж це було можливо за тих умов, стримуючи всю оту численну російську навалу, весь отой наплив ворожої техніки, які могли б ринути вглиб країни. Вони стояли до останнього. Тому, безперечно, хлопці — справжні герої, які творили історію. Усі бажання, мрії чоловіка я неодмінно здійсню. Насамперед маю виховати сина справжнім козаком, як і заповідав Віталій. І зробити так, щоб батько-герой був незримо присутнім під час усіх важливих у житті Святослава подій».

Вікторія Грицаєнко підтримує зв’язок чи не з усіма родинами «азовців». В Асоціації родин захисників «Азовсталі» її призначили керівником напрямку увічнення пам’яті загиблих оборонців міста Марії.

Також вона допомагає родичам полеглих «азовців» з оформленням документів на призначення пенсії у зв’язку з втратою годувальника, інших передбачених законодавством державних виплат. Бо сама вже пройшла через усе це. Тож тепер за необхідності охоче ділиться сумним досвідом.

«На жаль, із цим пов’язані великі складнощі, — стверджує Вікторія. — Оскільки відсутні тіла загиблих, немає лікарських свідоцтв про смерть, усе треба доводити через суд. Дехто не хоче вірити, що син чи чоловік загинув. Звичайно, я б усе віддала за те, аби повернути Віталія. Але, на жаль, його смерть підтвердили командир полку «Азов» Денис Прокопенко, одразу ж повідомивши мені по телефону, що мій чоловік загинув як герой — зі зброєю в руках, й інші наші друзі — Віталієві побратими.

Попри все, знаю, що життя продовжується і мені є заради чого жити. Це доступно пояснювали мені троє психологів, які працювали зі мною. Тому продовжую жити, виховувати сина, допомагати родинам «азовців». Прекрасно розумію останніх, бо в нас однаковий біль. Щодня приймаю по 10-15 телефонних дзвінків, відповідаю на повідомлення. Мені так легше жити, коли можу чимось допомогти іншим. І коли у відповідь люди дякують від усього серця, мене це надихає».

Святослав Грицаєнко перед портретом батька-героя на фотовиставці «Янголи міста Марії».

За словами молодої вдови, допомога психологів була незайвою. Бо після 22 днів, проведених в оточеному російськими загарбниками Маріуполі, і загибелі чоловіка вона багато плакала, не могла спати та їсти, схудла так, що навіть рідні батьки її не впізнали. Зараз почувається краще, хоч досі не обходиться без снодійних ліків.

«Ой, забула вам сказати, що в оточеному Маріуполі я вела щоденник — кожного дня описувала, як ми його прожили. Відверто кажучи, думала, що нізащо звідти не виберуся, тож у такий спосіб прощалася з усіма. Уявляла собі, що мій щоденник колись знайдуть і він дістанеться моєму синові, який завдяки йому довідається, як я прожила останні дні, — ділиться сокровенним Вікторія.

— Писала, як під обстрілами бігала повз будинки, що палали, мов смолоскипи, до вцілілої церкви, купувала там свічки по 80 гривень, ставила їх і молилася за чоловіка, його побратимів, за те, щоб закінчилася ця жорстока війна. Вела щоденник до тих пір, поки не почала втрачати наших друзів, потім — як відрізало. І хоч як не просили мене психологи, так і не змогла більше взятися за перо. Прочитала ці спогади хрещеній матері Святослава, своїй неньці — обидві плакали».

Під час розмови Вікторія Грицаєнко зізнається: їй дуже образливо, що одні хлопці воюють, а інші — живуть так, як начебто й немає цієї страшної війни. Тому, зокрема, ініціювала й фотовиставку «Янголи міста Марії», присвячену полеглим «азовцям», щоб люди бачили, які гарні хлопці гинуть. Коли редагувала історії бійців, то начебто сама проживала їх.

«І, знаєте, навіть не думала, що ця фотовиставка викличе цікавість у такої великої кількості людей. Того дня нам вдалося зібрати 68 тис. 180 гривень — ці кошти вже перерахували комісією до Благодійного фонду патронатної служби «Янголи Азову» на підтримку хлопців, які повертаються з полону з підірваним здоров’ям, а отже, потребують лікування та подальшої реабілітації», — зазначає молода жінка.

Іще у Вікторії є мрія видати книгу про «азовців», адже ніщо не може замінити друкованого слова. Лишилося тільки знайти хорошого редактора, а також видавця. Вона збирає й усі газетні матеріали, фотознімки, відео, присвячені Віталію, щоб створити сімейний архів для сина.

«Мене все пережите змінило повністю, — відверто говорить насамкінець Вікторія Грицаєнко. — Змінилася моя система цінностей. Обійми малого синочка, запашна кава вранці, спокійний сон — такі, здавалося б, буденні речі стали надзвичайно важливими, а те, що раніше здавалося важливим, поблякло, стало менш значним. Розумію, що тепер мені самій треба поставити на ноги сина, тож маю бути надзвичайно сильною духом.

Але раз або двічі на місяць усе ж здаюся — плачу й навіть дорікаю Віталію, навіщо він лишив мене саму, чому маю постійно жити з оцим невимовним болем. А буває, запитую в нього, як краще мені вчинити в тій чи іншій ситуації, — і відчуваю його підтримку. Вірю, що мій чоловік захищає нас і на небесах і що він би дуже порадів за мене, побачивши, що не сиджу в чорній хустці, оплакуючи його, а все роблю для того, щоб пам’ять про нього жила вічно, працюю, займаюся вихованням нашого сина. Переконана, Віталій був би просто щасливий».