Валькірія і мотанки: рідні «азовців» наступного дня після теракту в Оленівці зняли відео «Важливі»

Про воїнів-оборонців Маріуполя через розповіді їхніх матерів і дружин нещодавно нагадали у відео «Важливі».

У ньому — відомі вже жінки: Ірина Юрченко, мати бійця-фотографа Дмитра Козицького, та мати двох синів-«азовців» маріупольчанка Неля.

А поряд — дві жінки у повністю закритих масках, бо їхні відверті свідчення можуть зашкодити полоненим близьким.

Спільне відео «Важливі» створили Рада дружин і матерів «Жінки зі сталі» (Наталка Зарицька) спільно з соціальним проєктом «Важлива» (Катерина Карпенко) — щоб укотре нагадати світові про ті жахіття, які зараз переживають українські полонені Герої, й акцентувати на тому, що загратовані ворогом захисники лишаються досі в небезпеці.

Після теракту в Оленівці у ніч проти 29 липня нічого достеменно не відомо про стан українських військовополонених, їх місцезнаходження та чи живі вони. Їхні рiднi щодня вiдчувають нестерпнi муки болю та вiдчаю.

Відео створено для жінок, які переживають важкі життєві ситуації, з метою підтримати їх та показати, що краса та сила є у кожній з них та що вони не самі. Українське жiноцтво не можна недооцiнювати.

Ті, хто лишився, можуть трансформувати свiй невимовний бiль у силу та дiю, щоб боротися за захисникiв так, як воїни боролись за нас. Навіть якщо наші нині у полонi чи хто зник безвiсти — однак кожен з них стоїть на захистi Батькiвщини. І кожен заслуговує вiдчувати, що вiн має надiйний тил.

Українськi жiнки: матерi, дружини, сестри — вони не слабкi, вони сталевi. Вони мають силу розповiсти свiтовi свої iсторiї, не опускати руки та невпинно рухатися до перемоги. Любов та краса української жiнки можуть здолати багато перепон, вистояти і дочекатися.

Ідея проєкту народилася десь на початку літа. Ретельно продумували кожну деталь для того, щоб правильно донести настрої, переживання і сподівання всіх жінок спільноти та усіх тих, хто чекає вдома своїх рідних.

Думка про те, щоб здійснити зйомку в Пирогові, одразу всім сподобалась, бо це своєрідне місце сили. Саме там можна побачити безкрайні українські поля стиглої пшениці та синє небо, які є кольорами нашого національного прапора.

Саме там можна відчути старовинний дух будівель, атмосферу з різних куточків України та торкнутись нашої української історії.

Ідея одягнути героїнь у вишиванки з’явилася сама собою. Для кожної підбирали свій колір, а також спеціальну вишивку-оберіг.

Жінки, які вже котрий місяць носять у собі нестерпний біль та тугу, згуртувались, завдяки чому можуть не опускати рук та діяти. Якщо наші Воїни змогли пройти весь жах та продовжують боротись, ми також маємо знайти у собі сили, щоб боротись за них, як вони за нас.

Тому виникла ідея одягнути лицарські обладунки. Вони справжні та дуже важкі, ми трохи не очікували цього, але мали показати ворогу, що українська жінка має не тільки козацький дух, а й витримку, коли приходить час захищати своє!

Зйомка відбувалась наступного дня після теракту в Оленівці. Спершу ми навіть не були впевнені, що всі дівчата приїдуть, бо настрій був жахливий, ми не могли повірити, що це справді сталось. Але згодом ми зібрались та вирішили, що повинні продовжувати свою справу заради наших Героїв.

Увесь день ми підтримували одна одну. Також із нами була команда з проєкту, наші партнери, всі дуже допомагали нам, за що ми всім дуже вдячні.

Окрім жіночних та одночасно сталевих образів в обладунках, у відео також представлені й мотанки. Ці ляльки ручної роботи споконвіку служили сакральними оберегами.

Це дуже важливо, бо мотанка являє собою поєднання сімейних зв’язків. Це символ-талісман, у який ми вклали сенс добра і надії. А з іншого боку — захист від нечисті.

I хоч у нас зараз немає телефонного зв’язку з нашими рiдними, але ми знаємо, що вони вiдчувають нашу любов, це надає їм сил.

Образ дівчини-валькірії у весільній сукні та шоломі з мечем виник уже згодом, це ідея однієї з героїнь — втілити образ усіх наречених, які, на жаль, не дочекаються своїх коханих. Але, попри все, жiноча краса і сила здолає зло, а добро обов’язково переможе.

Зараз дуже важливо, щоб люди не забували, що наші Захисники ще не вдома, що про них досі немає ніякої інформації та невідомо, де вони та чи живі.

Треба кричати на весь світ, використовувати з розумом та холодною головою всі важелі, щоб повернути їх до рідних. Якщо кожен зробить хоч трішки, то разом це буде вже багато для нашої перемоги.

Ось кілька історій.

Розповідає дружина військового, яка перебувала з ним два місяці на «Азовсталі»:

— Ми з чоловіком та маленьким сином до повномасштабного вторгнення жили у Маріуполі. В ніч на 24 лютого чоловіка викликали на службу, бо він у нас військовий. Зібравши речі на три дні, ми переїхали з сином до бабусі в інший район.

Там ми жили вдев’ятьох у двокімнатній квартирі та готували на вулиці, спали по черзі, щоб можна було попереджати інших про обстріли. У заблокованому місті, яке обстрілювалося з ранку до ночі, ми б не вижили, тому чоловік забрав нас на «Азовсталь», де ми пробули два місяці.

Життя у бункері було дуже тяжке, спали на дерев’яних піддонах, їли суп раз на день. З нами були діти, яких ми намагались якось відволікати іграми та навчанням від нескінченних гучних ударів бомбардувань.

Чоловік намагався приходити до нас кожного дня та приносив то печиво, то консерви, якби не він, ми б могли не вижити. А він жив заради нас, обіцяв, що обов’язково обвінчаємось, як виберемось. Більше за все він не хотів нас підвести.

Був час, коли нам здавалось, що ось-ось усе скінчиться і ми підемо додому. А іноді ми думали, що ми там назавжди. Спільна біда зблизила нас із людьми у бункері, ми стали, ніби велика родина.
Вибухи були чутно постійно, від них виносило сталеві двері, іноді бомби пробивали аж чотири поверхи, а стіни складались як карткові будинки.

У такі моменти я міцно притискала до себе сина, щоб якщо помремо — то разом.

Якось чоловік призначив дату, коли прийде по нас, ми чекали з речами день, два, кілька тижнів. Потім через знайомого солдата вдалось передати записку. Згодом від чоловіка прийшла відповідь, що його було поранено саме у той день, коли він мав до нас прийти; він перебував у госпіталі. Ще написав, щоб не хвилювались і що він обов’язково до нас повернеться.

Потім нас виводили міжнародні організації. Перед виходом мене застерегли почистити телефон та не зізнаватися, хто мій чоловік. Але під час фільтрації у мене в речах знайшли його фото та повели на допит.

Сім годин ФСБ мене допитували, кричали, обзивали, забрали телефон, змушували назвати позивні. Я плакала, але говорила, що нічого не знаю.

Зараз я знаю тільки те, що мій чоловік у полоні, що його було поранено. Та я бачила відео, як його виводили з «Азовсталі». Я у постійному очікуванні на його повернення і сподіваюся хоч на якусь вісточку. Дуже допомагають дівчата з «Жінок зі сталі», вони намагаються зробити все, щоб допомогти.

Наречена військового з прихованим обличчям у чорному:

— Завжди думала, що щастя любить тишу, і не розуміла, навіщо виносити на загал почуття та стосунки. Утім зараз увесь світ кричить. Ми тим більше маємо право говорити про те, що наші чоловіки — герої для нас та України.

З моїм коханим ми зустрілись близько чотирьох років тому, все було не так просто, але, як ми з ним завжди говорили, ми не шукаємо легких шляхів.

Понад вісім років тому він обрав нелегкий шлях — шлях служби Батьківщині. Я якось одразу зрозуміла, що це він, мій чоловік, сильний, сміливий, словом, він для мене найкращий.

Я та вся моя сім’я війну безпосередньо відчули у 2014 році. Нині життя міняти доводиться вже вдруге.

24 лютого перевернуло мій світ. Війна змусила мене постійно боятися. Перші тижні думала, що зовсім з глузду з’їду, але, коли він мені згодом писав і дзвонив, це будо для мене найбільшим щастям.

Щоразу він говорив, що дуже мене кохає, і трохи шкодував про те, скільки часу ми витратили марно. Ми обговорювали багато планів на майбутнє. Звучало безліч слів кохання та підтримки.

І кожен раз я відчувала, який він сильний та мужній; він там захищає нас, щодня ризикуючи життям, Утім постійно говорив мені, що все добре. Жартував: «Тільки інколи смачненького хочеться». Інші слова та розмови дуже хочу залишити тільки між нами.

Як зустріну його... ой, я це прокручувала у себе в голові дуже багато разів, я вважаю, що треба бути сильною, тому що поруч — дуже сильний чоловік.

Я не повинна розкисати… Я хочу огорнути його увагою, коханням та підтримкою. І буду готувати йому най­смачніші смаколики, які він тільки забажає.

Зараз зв’язку немає. Та щодня я вірю і знаю, що скоро коханий буде поряд. Вірю, що скоро це все закінчиться. Він повернеться, і я зможу його міцно обійняти.

Вони — незламні! Ми повинні їм це сказати! Боремося і не опускаємо рук. І громадська організація «Жінки зі сталі» — цьому приклад.

Ми щиро віримо і бажаємо, щоб кожен захисник повернувся додому живий, щоб усі родини знову з’єдналися і жили у мирній щасливій Україні. Так і буде! А зараз маємо підтримувати одне одного з усією турботою наших сердець.

Мама двох «азовців», один з яких загинув, а другий  у полоні:

— Ми з синами — уродженці Маріуполя, тут ми народилися, виросли, вчилися, одружилися у цьому прекрасному місті, якого вже немає.

Мій старший син Ігор після служіння у морській прикордонній службі за шість років дослужився до старшого сержанта та став командиром прикордонного катера. Після закінчення контракту почав служити в полку «Азов».

Молодший син Микита — в ЗСУ з 2017 року. Пробувши три роки в окопах під Донецьком, по закінченні контракту  вирішив, що його війна скінчилась, і одружився. Але з початку повномасштабної війни пішов до брата воювати за Батьківщину.

Потім у нашому місті почався жах. Було вимкнено світло, воду, зв’язок, ми готували на вулиці. Мені вдалось виїхати 16 березня. А вже 1 квітня молодший зателефонував і сказав, що старший — «двохсотий».

Світ спостерігав за жахіттям, яке відбувалось на «Азовсталі», упродовж понад 80 діб. Я знала, що там моя дитина, на голову якої летять бомби та проти якої застосовують хімічну зброю.

Зазвичай він писав мені, що все добре. Утім одного разу сказав, що, здається, про них усі забули та їх просто вб’ють або вони помруть, як собаки — без їжі та води.

Я не чула свого сина з моменту виходу із заводу 16 травня. Після теракту в Оленівці мені досі не відомо, що з ним та де він. Зараз мені дуже допомагає робота у спільноті «Жінки зі сталі».

Ми стали проводити пошуки, спілкуватися з представниками СБУ, ГУР, МВС. Почали зустрічатися з родичами бійців, які потребували інформаційної допомоги.

Ми підтримуємо одна одну. Легше, коли розумієш, шо ти не сам на сам зі своїм горем.

Ми маємо постійно говорити про наших Захисників, про Оленівку — щоб люди та міжнародна спільнота не забували про них. Ми намагаємося робити все можливе, щоб повернути наших рідних додому.

Катерина КОШЕЛЬ