Дві війни за одне життя. Моя прабабуся пережила Голодомор, Другу світову та окупацію Ірпеня москалями

Я жила в Ірпені. День 24 лютого цього року запам’ятаю назавжди, а перші вибухи не чула, бо люблю довго поспати. Прокинулася об 11-й.

Слухаючи спів пташок та нічого не підозрюючи, взяла телефон до рук і... не повірила в те, що прочитала. Почалася повномасштабна війна.

Ми сподівалися, що це швидко закінчиться. Але з кожним днем ставало все гірше.

Ніколи не забуду слова мами після того, як до Ірпеня ввірвалися російські війська та кадировці: «Якщо ми з татом скажемо вам ховатися та мовчати, ви це зробите, а ми намагатимемося захистити вас».

На той момент я відчула відповідальність за свого молодшого братика, адже зрозуміла, що на війні можливо все.

До початку березня ми перебували в Ірпені. Лягаючи спати під гучні вибухи ракет, снарядів, не знали, що нас очікує найближчої ночі.

Одного разу прокинулися о п’ятій ранку від дуже гучного звуку. Я вирішила, що у наш будинок летить ракета. Подумки ми всі попрощалися з життям.

Але то був винищувач, який пролетів дуже низько над нашим будинком. Мабуть, він направлявся бомбардувати аеродом у Гостомелі.

Після цього тато вирішив, що ми повинні виїжджати. Це було 4 березня.

Ми швидко зібрали речі та рушили колоною автомобілів. Але бабуся, дідусь, прабабуся, дядько та мій хрещений вирішили залишитися в Ірпені.

Бабуся зізнається, що той день був найтяжчим днем у її житті. Серце рвалося. Було дуже важко відпускати від себе доньку (мою маму. — Авт.) з онуками, але вона заспокоювала себе тим, що, евакуювавшись, вони будуть у безпеці.

Оминаючи дороги, які обстрілювали, ми їхали до Львова, де живе мій старший брат. Щодня виходили на зв’язок з рідними, які залишилися в Ірпені.

Але в один момент це обірвалося. Ні до кого ми не могли додзвонитися, запитати, як вони. Лише читали страшні новини у телеграм-каналах про наше місто. Це був найстрашніший момент у нашому житті.

У лісі біля будинку стояли російські танки

За словами моєї бабусі, яка пережила окупацію Ірпеня, у підвалі нашого будинку переховувалося семеро людей. Будинок розташований біля лісу, буквально через дорогу.

Саме з цієї сторони російські війська заходили в місто. У лісі, де ми гуляли раніше з друзями, куди я щодня виходила з собакою, тепер стояли російські танки.

«Ми вийшли на вулицю 6 березня й побачили велику кількість техніки зі знаком Z, яка їхала в бік Центрального парку. У підвалі земля тремтіла і було відчуття, що ці танки їхали просто над головою. Чесно кажучи, я прийняла те, що ми не виживемо і я не побачу своїх рідних», — пригадує бабуся.

Наш та ще декілька дворів опинилися у центрі подій: з одного боку були російські війська, а з іншого — українські. Кожного дня, з ранку до вечора було чути вибухи снарядів, перестрілки, рух танків, які проїжджали зовсім поряд, та ще багато чого жахливого.

«Ми сиділи у тому підвалі 24 години на добу, і якби не він, то ми всі б загинули. Без зв’язку і світла виживали кожного дня. Єдина розвага була в нас — рахувати кількість ракет, які пролітають, чи кількість вибухів. Чесно кажучи, зараз я вже і не пам’ятаю, скільки всього чули за добу. І щоразу не знали, куди прилетить. Було дуже страшно, і ми в основному мовчали», — розповідає мій хрещений.

У підвалі ховалася і моя прабабуся, яка пережила Голодомор і Другу світову війну. Вона все запитувала свою доньку (мою бабусю. — Авт.): «Це знову німці напали, знову війна?».

Прабабуся, яка родом із Чернігівщини, під час війни важко працювала, рубала дрова, щоб їй дали хоч трохи їжі для молодших братиків та сестричок.

Вони їли гнилі овочі, адже більше нічого не було. Їм було страшно та моторошно, коли німецькі солдати заходили до хати. Вона повинна була їх погодувати, віддати останнє, щоб її братиків та сестричок залишили живими...

Розповідаючи про це мені кілька років тому, вона казала, що добре, що зараз мир у світі, що такого вже не буде. Тоді я у цьому навіть не сумнівалася, аж до 24 лютого 2022 року.

А тепер я не перестаю думати про те, чому у ХХІ столітті стали можливими такі звірства заради територій і звичайних амбіцій літньої людини, знову проливається кров ні в чому не винних дітей, людей?

Під час окупації Ірпеня 60-річна сусідка, яка переховувалася у нашому підвалі, ледве не померла від серцевого нападу. Вночі, коли дуже сильно бомбили, їй стало зле. Мій хрещений дав жінці води.

Думав, що це допоможе перебороти стрес. Але її вік дався взнаки. У неї почався серцевий напад. Вона втратила свідомість, її тіло тремтіло. Вона повільно помирала, але, на щастя, хрещений зміг знайти таблетки, які вона приймала. Усе обійшлося.

Він зізнається, що це був той момент, коли страх та паніка охопили його. Після тієї ситуації хрещений сказав усім, щоб розповіли, де лежать ліки, які приймає кожен, якщо погано почувається. Адже лікарів поряд не було.

Коли вночі стрілянина трохи затихала, вони усі разом готували їжу в підвалі, закриваючи чимось вікна, щоб не було видно вогню. Харчі дуже економили, адже не знали, скільки ще пробудуть у підземеллі.

Всі страждали від того, що не мали жодної інформації, не знали, що робити, куди тікати. Адже розуміли: якщо вийдуть на вулицю, то ніколи не побачать своїх рідних.

Число 13 стало щасливим днем порятунку

До 13 березня моя бабуся, дідусь, дядько, хрещений та сусіди перебували в підвалі в окупації під гучними обстрілами. І раптом вранці сталося диво.

По моїх рідних приїхала волонтерка, яка домовилася з російськими військовими, щоб вони пропустили її машину до Романівського мосту, звідки евакуювалися сотні людей.

«Ця жінка, яка вже три дні поспіль евакуювала людей, котрі ще залишалися в окупованому Ірпені, була дуже сміливою. Нам дали п’ять хвилин, щоб зібратися. Вона нас заспокоювала, що гірше вже позаду, все буде добре, що скоро побачимо своїх рідних. Але застерігала: якщо зупинять, кажіть, що ви мирні», — згадує бабуся.

Бабуся ніколи не забуде цей день, коли їх вивозила волонтерка. Щастя й страх змішалися докупи. По Пушкінській вулиці на тротуарах лежали трупи. Усі стовпи були повалені, будинки — спалені.

Без сліз на це було неможливо дивитися. Попереду стояли два ворожі танки, на яких сиділи російські солдати зі зброєю. Один почав злазити зі свого танка, заряджаючи автомат, але, на щастя, все обійшлося.

Мої рідні з сусідами дісталися до мосту, де сіли на автобус до Академмістечка, а звідти вже на прямий автобус до Львова.

Усі дні перебування в окупації моя бабуся молилася Богу з ранку до вечора. Вона вірить у те, що саме він зберіг їм життя, дав побачитися зі своєю сім’єю. В молитві бабуся знаходила спокій, надію на краще, саме це не давало їм здатися, опустити руки.

Вона дуже вдячна вищій силі, яка сприяла тому, що вони з легкістю змогли проїхати повз російських солдатів на танках, які їх навіть не зупинили.

Зараз моя бабуся вдячна за те, що усі її рідні живі. І вірить, що син, який пішов добровольцем до ЗСУ, повернеться живим.

Пережити таке жахіття не побажаєш нікому, навіть ворогу. Але українському народу потрібно вірити в ЗСУ, в те, що ми переможемо, що здолаємо ворогів спільними зусиллями.

Єлизавета БОНДАРЕНКО,
студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка