Мій однокласник — колаборант. Бути зрадником для когось — «звичайна робота»

Як поїхала з дому у 2014 році, так майже нічого й не знаю про своїх місцевих однокласників.

Спілкування ускладнилося через те, що вони вважали мене «зрадницею», адже виїхала на територію України. Отакі забобони у підлітків Донбасу.

Йду центром міста, в обох руках пакети, пакети й пакети. Сонечко припікає, хочеться просто лягти у затінку під черговою ялинкою. А далі розберемося.

Неподалік мене пригальмовує великий, як носоріг, джип, опускається скло. У вікні з’являється обличчя мого однокласника — він зовсім не змінився.

Ну і вуха а ля Чебурашка, як тут можна помилитися?

— Привіт, а ти шо тут?
— Привіт, а ти шо?
— Ну то давай підвезу чи шо.

Ледь забираюся до салону зі своїми пакунками. Хлопець одягнутий у все чорне — джинси, футболка, кепка. І це в такий теплий день. Запитую в нього про одяг, він відповідає:

— Ну так у «МГБ» дрескод.

Пів хвилини у мовчанні, перетравлюю інформацію. «МГБ» — місцева «служба безпеки», що роками викорінювала все проукраїнське на цій території, знущалася з місцевого населення, яке підтримує Україну. І от мій однокласник — один із них.

Теоретично він може просто зараз мене заарештувати і кинути «на підвал». Але я чомусь його не боюся. Я радше розчарована.

— Не міг знайти нормальну роботу? — питаю.
— А це нормальна робота. Як оце хтось казав, зроби хобі своєї роботою, і тобі ніколи не доведеться працювати.
— Мені страшно навіть уявити, яке в тебе хобі.
— Нє, ну не прямо хобі... — розмірковує. — Я тут реалізувався.
— Знущаєшся з людей за гроші? — я точно не збираюся догоджати йому «зручними» питаннями.
— Я не знущаюся. Я заарештовую злочинців, які загрожують національній безпеці «республіки».
— Як загрожують? Вважають себе українцями? Пісні українські слухають? Не хочуть себе траурними прапорами обвішувати? Мають інші погляди?
— За погляди ми не арештовуємо, тільки за справи, — він уже нервує.

Викручує кермо, просить мене дістати з його сумки сигарети й запальничку. Відкриваю сумку, бачу балаклаву та пістолет.

— Не та застібка, — каже.

Це я вже й без нього зрозуміла.

— А балаклава тобі навіщо?
— Щоб не наражати на небезпеку своїх рідних.
— То ти чогось боїшся. Це добре. Якщо боїшся, то розумієш, що робиш щось неправильне.
— Я все роблю відповідно до законодавства...
— Законодавства неіснуючої країни?
— Ну чого, нас же от визнала Росія, Нікарагуа.., — сам сміється.
— Не боїшся, що за все відповідати доведеться? Що колись і ти на підвалі будеш?
— Я готовий.

Ця розмова для нього неприємна, я відчуваю. Для місцевих він герой, «страж порядка». Він не звик до таких запитань. Що я відчуваю? Роздратування, розчарування, відразу. Ми одного віку, зростали в одному середовищі, навчалися в одному класі, як вийшло, що він — працівник «МГБ», а я — його потенційна жертва?

Дорогу нам перекриває аграрна техніка з українськими номерними знаками.

— Це кадирівці з Херсона пригнали, тут її стільки, — говорить мені.
— Дуже благородно, правда? — уїдливості мені не займати.

Далі їдемо мовчки. Мені хочется заїхати йому ляпаса за все, що зараз переживає мій народ, адже саме у його обличчі для мене втілилося це зло.

Я виходжу з машини, мені нема чого сказати. Я знаю, що, коли запахне смаженим, він утече до росії. Це означає, що він ніколи не буде покараний за свої вчинки. А ми тепер чудово знаємо, чим обертається безкарність.

Я мовчки витягаю свої пакети, пакети й пакети та йду. Мені хочеться помитися після цієї розмови. Краще б я йшла пішки. І не з центру міста, а взагалі — звідси.

Анна ФРАНК