Синів повернуть, у поліетиленових мішках. Замальовка з «ДНР» про мобілізацію

Заходжу до актової зали у будівлі місцевої адміністрації. Сьогодні тут відбудеться подія рівня гоголівського «Ревізора» — до нас приїздить «депутатка Народної Ради» «ДНР» Олена Шишкіна.

Готова відповісти на будь-які запитання стосовно мобілізованих мешканців «республіки». Що ж, ідемо спілкуватися.

Авдиторія переважно жіноча, але де-не-де помічаю сиві чоловічі маківки. Це категорія чоловіків віком за 55 років, які не бояться вийти на вулицю і потрапити до чергового «стрілецького батальйону». У місті тепер саме такий контингент: жінки, діти й діди.

Зала простора, але місць зайнято небагато. Чутно шепіт, жінки похапцем роздивляються одна одну:

— У неї що, чоловік?
— Ні, син.

На стінах мляво висять траурні прапори «республік», позаду трибуни — білий ведмідь-людожер «Єдіной росії». Якась жінка говорить до подруги: «Зібрали нас тут всіх, чи не лупонуть часом ракетою?».
Але ракета прилітає не у дах, а заходить через двері — пані Шишкіна. Огрядна пані середніх років, має довге чорне волосся, одягнена у піксельний камуфляж, довжелезні нігті кислотного кольору стискають смартфон. Хтось уже з нею знайомий — бачили на відео у місцевих інтернет-спільнотах. Там вона бесідує з матерями випускників-поліціянтів, яких забрали на фронт. Фраза-візитівка: «Дєвачкі, ну вони ж у вас не в філармонії навчалися».

За нею, немов перегодована чіхуахуа, човгає ще одна об’ємна жінка, але вже білява й більш молода — виховуються нові кадри «молодої республіки». Зовсім пом’ятим та невеселим виглядає мер.

Навіть камуфляж не робить його хоч трохи впевненим і презентабельним. Ніби у кожній жінці він бачить свою дружину, яка вранці відтягала його за чуба. Принаймні, так здається. Замикає цю процесію жіночка, яка так і залишилася невідомою, — чергова співробітниця адміністрації.

Уваги вартий лише її костюм: білі жакет та спідниця рясно вриті яскравими квітами та метеликами. Здається, що ці четверо йшли на різні заходи, а потрапили до нашої зали.

Пані Шишкіна сьогодні зірка, їй слово. Вона намагається жартувати, перевіряє мікрофон, заграє з публікою, але ніхто на ті загравання не відповідає. Навіть ведмедю-людожеру дискомфортно від напруги.

Делегація всілася, сьорбнула водички, депутатка пропонує почати з невеличкої преамбули. Себто зараз буде така собі політінформація, а потім перейдемо до конкретних питань, які непокоять народ.

— Ми знаємо, що мобілізація пройшла, м’яко кажучи, специфічно, — Шишкіна одразу викладає всі карти на стіл. — Так, дійсно, на фронт потрапили хлопці, які ще не досягли вісімнадцяти років, а також чоловіки, яким більше п’ятдесяти п’яти. Що ж, помилки трапляються. Авжеж, серед мобілізованих чимало інвалідів та людей з вадами здоров’я, а мобілізаційна кампанія проводилися без медкомісії. Але в цьому немає провини військкоматів, ви повинні були завчасно надавати довідки про стан здоров’я своїх родичів. Зараз довідки ніхто приймати не буде, воєнний стан. Ми знаємо про те, що чоловіки не отримують належного харчування, ліків, оснащення. Працюємо над цим питанням. Жодної військової підготовки серед мобілізованих дійсно не було, але вам не варто скаржитися. За п’ять місяців вони вже стали справжніми професіоналами!...

— Якщо вижили, — лунає з останніх рядів.

— Усім важко, — продовжує депутатка. — Але ми не могли стояти осторонь. Певно, ви маєте запитання, чому ж на території «республік» є мобілізація, а на території росії — немає. Все це тому, що представниками «республік» та рф був підписаний секретний документ, згідно з яким ми погодилися взяти участь у «спецоперації». Вам я цей документ показати не можу, не просіть, він секретний. Оскільки рф — велика дер­жава, їй вистачило кадрових професійних військових, аби вирішити питання «спецоперації». А от мешканцям «республік» важче, бо нас менше, і кожен має боронити свою землю від фашизму. Сподіваємося, що незабаром до «спецоперації» приєднаються інші країни. А поки що ми не можемо відкрити двері укропам! — підсумовує. Спілкується панянка так, ніби ледь стримується, аби не перейти на «феню». Складається враження, ніби кишені її камуфляжу набиті смаженим насінням.

Жодної нової інформації присутні не почули, лише короткий переказ методички російських пропагандистів. Тому, коли депутатка пропонує поставити їй запитання, піднімається чимало рук.

Ваш паспорт — ваш вибір...

Першою право говорити отримує немолода низенька жіночка. Вона підіймає перед собою роздруковані аркуші й говорить:

— Це «наказ» «голови республіки», яким студентам надано відстрочку від мобілізації. Але лише тим, хто зміг просидіти вдома до квітня. А що робити зі студентами, яких забрали ще у лютому? Коли ви повернете мого сина? Військкомат обіцяв три дні навчань, я вже п’ять місяців не бачила свою дитину, навіщо ви нас надурили?

— Вас ніхто не дурив, — з кам’яним обличчям відповідає Шишкіна. — Наказ не розповсюджується на тих, хто був мобілізований до його підписання. Студентів повернуть, коли звільнять усю територію Донбасу. Але ми, на ваше прохання, будемо працювати, щоб повернути їх раніше.

Жінка з роздруківками хоче щось додати, але її перекрикує інша:

— Чому дітям не дають відпусток? Моєму синові командир стріляв по ногах після прохання відпустити його додому!
— Відпустка дається з добровільної згоди командира, — депутатка на все має готову відповідь. — Якщо якийсь із командирів порушує статут поведінки, звертайтеся до військової прокуратури.
— Зверталися, — кричить хтось з іншого ряду. — Потім чоловік зателефонував, сказав, щоб мовчала, бо йому ще гірше зроблять.
— Чим же ми тоді кращі за Україну?... — сама в себе запитує жінка з роздруківками.
— Мій лежить з пораненням другий місяць, а до нього ходять з військкомату просто до палати, хочуть відправити назад, — долучається хтось.
— Наші діти на передовій, а російські командири в тилу, їх ніхто за п’ять місяців і не бачив.
— Сину сказали, що додому повернеться лише у пластиковому мішку!

Пані Шишкіна залишає останні репліки без відповіді, закликає всіх до тиші. Мовляв, вона хоче допомогти, а для цього потрібна злагоджена робота, конструктивний діалог. Хто, як не вона, розуміє смуток інших жінок, — сама відправила на війну чоловіка та дев’ятнадцятирічного сина.

— Ну і дурна, — підбиває підсумок якась із жінок.

Хтось знову тягне руку:

— Я три місяці не маю зв’язку з чоловіком. Я не знаю, чи він живий. Чому немає можливості з ним зв’язатися?
— Телефонний зв’язок використовувати небезпечно, — застерігає депутатка. — Укропи перехоплюють сигнал. Ви ж не хочете зашкодити нашим захисникам? Пишіть листи, а ми подумаємо, як їх передати.

Серед ґвалту проривається якийсь дід. Депутатка нарешті звертає на нього увагу, і він поважно промовляє:

— Хочу запитати, чому на війну забрали чоловіків, які працювали на підприємствах, а алкоголіків та ледарів залишили вдома? Маю сусіда, який цілий день пиячить на лавочці, а його ніхто не чіпав.
— Диктуйте повне ім’я та адресу сусіда, розберемося, — обіцяє Шишкіна.

У найкращих традиціях сталінських доносів дід диктує дані сусіда-алкоголіка.

Серед вакханалії раптом чутно істеричний крик. Обертаюся, бачу жінку в чорному, голова пов’язана чорною хусткою. Така некрасива від горя, вона чи то кричить, чи то плаче:

— У труні я бачила вашу «спецоперацію»! В мене чоловік помер тиждень тому. За що? А сина навіть не відпустили поховати батька, а тепер і він третій день слухавку не бере! За що?!
— Дай жіночці водички, — Шишкіна дає команду своїй чихуахуа. — «Спецоперація», яку ви у труні бачили, повинна захистити нас від фашизму, — інтонація така, ніби після кожного слова ставить крапку. — Я вам співчуваю. Якщо ж ви надумали йти, залиште свій номер, ми подумаємо, як вам допомогти.

Але жінка в чорному в істериці кидається до дверей, її плач підхоплює інша:

— Поверніть наших дітей!

Шишкіна вже помітно втомилася, на її заклики до тиші схвально підгавкує лише чихуахуа. Мер намагається щось сказати, але його самотній баритон розчиняється серед жіночого крику та плачу. Жінка з адміністрації у квітчастому костюмі пише й пише протокол, невпинно тицяє в авдиторію ручкою, перераховуючи присутніх.

— Маю їхати, роздавати гуманітарну допомогу на звільнених територіях, — раптом згадує депутатка. — Кому потрібна допомога, залишайте свої телефонні номери, обговоримо особисто.
Жінки встають із місць. Хтось хутко йде у розпачі, хтось обговорює почуте з колежанками, хтось залишає свій номер. Їм ніхто не зателефонує. Студентів не повернуть. Ніхто не почує їхньої біди, не допоможе. Що вони відчувають? Муки каяття за похід на референдум у 2014 році? Картають себе, що відпустили сина чи чоловіка? Здогадуються, що їх використали, ошукали?

Вони йдуть, і тільки ведмідь-людожер залишається у спекотній від відчаю кімнаті.

Анна ФРАНК