Юрій Андрухович про кацапське месіанство

...а взяти того ж Міхалкова? Не Кончаловського, хоч і він теж нічого собі кадр, але Нікіту? Колись ми писали б його «Микита Михалков», однак часи міняються, а з ними — і звичаї правопису, особливо щодо «Великого Брата», імена якого ми тепер з респектом дедалі частіше пишемо приблизно так, як сам він їх вимовляє.

Так що тепер Нікіта він, Міхалков (а мо’ й Міхалкоф?).

Озираюся в далеке студентське минуле й ніяк не віджену ні сантиментів, ні рудиментів. Бо правди ніде сховати: будучи шмаркачем, зеленим і вельветовим, любив я фільми цього Нікіти! «Незакінчену п’єсу» любив і «Рабиню», і ще щось про Обломова, хоч на «Обломові» робилося нуднувато. А тут ще й вилазить зі своїх закамарків того Нікіти творчий вечір у зимному до мозку в кістках Ленінграді — атракціон, на який нам, п’ятьом практикантам зі Львова, так дико пощастило урвати квитки ціною з половину стипендії! (Осінь 1981-го, за рік помре Брежнєв.)

Згадка про Брежнєва тут якраз на місці: Нікіта в ті роки публічно поводився не без бравадної опозиційності (мовляв, дістала вже ця совдепія), хоч радше то була «опозиційність»: усі ж бо знали, хто в Нікіти, як і в Кончаловського, папєнька. Великий гімнотворець.

Гаразд, папєньок ми не вибираємо, і син за батька, як відомо, ні в зуб ногою. Мені тут інший феномен муляє — якраз синівський: уже багато-пребагато років, як Нікіта бути хорошим режисером різко перестав. Так ніби взяв і відмовився. Але як це можливо? Моє пояснення брутально просте: мабуть, звихнувся від розпаду ссср — і процес пішов. І з кожним наступним роком гірше. Клінічніше.

Тут — невеличке відхилення від Нікітиної особи у зв’язку з недавньою кончиною Ґорбі. Йдеться про вибір одного лише слова. Бо фінал ссср одні визначають як «розпад», а другі як «розвал». Різниці, на перший погляд, жодної. Та насправді вона велетенська, просто-таки світоглядна.

Хто каже «розпад», той знає, що ссср перестав існувати з об’єктивних причин — здувся, самознищився, вмер від раптової свободи. Хто каже «розвал», думає, що ссср згинув унаслідок американських таємних штучок, головним виконавцем яких став той-таки Ґорбі, їхній жидомасонський аґент. Тобто ссср мав би жити ще й жити, але його вбили вороги.

Я кажу, як ви зауважили, «розпад». І не сумніваюся, що Нікіта каже «розвал».

Тепер назад до нього.

Не маю жодного сумніву, що для нього «розвал ссср» — така ж «найтрагічніша геополітична катастрофа», як і для його теперішнього боса. А заодно й для 80 відсотків здеґрадованого дощенту населення, яке чомусь дехто вважає великим народом.

Ця совкодрочерська шизоностальґія логічно привела Нікіту в 2015 рік, коли СБУ заборонила йому в’їзд в Україну. Днями якраз можна було відзначити сьо­му річницю цього знаменного рішення, ухваленого дня 31 серпня. Там, щоправда, йшлося лише про 5 років, себто, формально кажучи, після 31 серпня 2020-го Міхалков знову міг нас навідувати. Але, здається, ані разу не навідав. Зате зненавидів. Остаточно.

Якщо в нас, у нашої країни, є щирі ненависники в середовищі російської творчої інтеліґенції, то цей — серед найзапекліших. Як назвати міхалковську суміш монархізму з нацизмом, уже відомо: звичайний рашизм.

Хоча... В українській Вікіпедії подибуємо начебто факт, що Нікіта свого часу «підтримував українського режисера Олега Сенцова, незаконно ув’язненого в росії». І якби я не звернувся до першо­джерела, то наївно вважав би, що не все так безнадійно з тою кармою. Але от вам першоджерело, пряма мова.

Перепрошую, зацитую в оригіналі: «Я не могу прыгнуть выше моей головы. ... Есть довольно серьезные аргументы, носящие юридический и процессуальный характер, на которые мне трудно ответить, потому что я не юрист. Ты говоришь — «отпустите его, он хороший художник», а тебе говорят — «он террорист» и приводят тебе факты. С этим трудно спорить».

Отак значить. Виглядає, що підтримка Міхалковим Сенцова була насправді десь приблизно така ж, як підтримка Ісуса нашого Христа Понтієм Пілатом, тобто обмежилася ретельним умиванням рук. А я готовий був, поки не перевірив, думати, що тут коли вже не великодушність як залишок давно розпроданої «дворянської честі», то хоч би вдавання великодушності. Але не так то було, не до вдавання вже.

І це виразно проявилось останніми днями, коли Міхалков видав у світ чергову ненависницьку тираду — цього разу щодо української мови, що її означив «языком ненависти к россии». Ненависник, який приписує ненависть до себе тим, кого ненавидить, — клініка цілком очевидна. «И потому, если мы позволим, чтобы на нем (тобто українською. — Авт.) хоть где-либо преподавали, это будет катастрофа и мина под нашу историю», — лякає принишклу аудиторію Нікіта.

Але пізно. Уже «преподають» — років зі 100 щонайменше. А ви, дядьку, навіть і цього не знали?! Який же ви, дядьку, темний!

Слова Міхалкова про «нацистський характер української мови» пролунали не де-небудь, а на відкритті чергового 44-го московського кінофестивалю, президентом якого той, уже майже як Лукашенка, є аж 23 роки. Нині фестиваль, зокрема, значними стараннями Нікіти, зовсім зійшов на пси, позбавлений міжнародної категорії і фактично пробойкотований усім порядним кіносвітом.

Тож відкриваючи врочисто цю пропащу асамблею, Міхалков може собі говорити що хоче. Наприклад, таке: «Мы — единственные в мире, кто встал на защиту тех ценностей, которым присягали наши предки».

І слово промовлено. І це слово «цінності».

Виявляється, не лише Україна їх захищає. Й росії теж, виявляється, про них ідеться. Виявляється, вони вдерлися в Україну зовсім не заради того, аби вбивати, ґвалтувати й мародерити, а заради «цінностей, яким присягали їхні предки».

Слово «предки» в месиджі Нікіти таке ж ключове, як і слово «цінності». Прямий прояв тієї архаїчності, на якій усе це замішано. Воно, зрештою, й не штука бути архаїчним, коли тобі 77.

У такому віці лише поодиноким унікумам вдається архаїчними не бути. Тобто все виглядало б, радше, нормально, якби цей злостивий пенсіонер проповідував свій культ предків десь серед няньок і санітарів у будинку перестарілих. Натомість він відкриває кінофестиваль, який колись був міжнародним, і до того ж у ролі президента цього фестивалю!

Утім час уже тут покинути нещасного майстра культури і перейти до них, до цінностей.

Щодо тих, які захищає Україна, все зрозуміло — це цінності нормального вільного світу. Але як дефініювати цінності росії, якщо в неї вони теж, виявляється, є?

Дещо знаючись на предках Міхалкова, можна доволі точно уявити собі те, чому вони «присягали» протягом сторіч. У центрі — право сильнішого (якому принаймні здається, що він сильніший) убивати, ґвалтувати, мародерити. Це — база, підстава, ціннісна серцевина: насильство.

Надбудовою ж до цієї бази є купа химерних конструктів: православний фундаменталізм, насолода від несвободи, деспотизм сім’ї, школи, армії, держави загалом. І, звісно, месіанство: росія вважає, що рятує світ, убиваючи його.

Але що таке надбудова, як не примарна видимість задля кращого вигляду у власних очах? «Цінності, яким присягали предки», — передусім кримінальні. Масовий злочин Бучі — от вам приклад, як працюють цінності їхніх предків.

З нашого боку цінності діаметрально протилежні, антагоністичні — в цьому й сенс війни: проти нас антисвіт із його антицінностями.

Україна протистоїть цьому антисвітові на крайньому рубежі. Вона є першою з тих, кого антисвіт хоче поглинути. Вона не обирала саме такої географії, але й не може обрати для себе іншої. Що вона може — це з усіх сил не давати себе поглинути, не здаватися, не приймати неіснування. І так є, і це велико.

Юрій АНДРУХОВИЧ
(сайт zbruc.eu)