Коли сирени пронизують місто,
Я думаю: Боже, а як наші діти?
Їх очі, їх душі, їх Бог і матусі?
Як ранять стебельця їх тіл дикі звуки!
Коли сирени руйнують надії,
Я думаю: Боже, що думають учні?
Що в чистих серцях? В незамулених душах?
Чи вистачить сил їм? І віри, і душу?
Коли завивають сирени в повітрі,
Я думаю: Боже, війна ця навіщо?
Я згадую тисячі, тисячі вбитих
бійців і жінок, і дітей — їх надії.
Ці дикі сирени кричать, наче орки,
Як дика орда, як московські потвори.
До них нам не звикнути і не простити,
Та згинуть вони! Переможемо в битві!
Не буде московії дикої більше,
Їх ядерних бомб, і терору, і вбитих.
І учні мої розбудують країну,
де вищою цінністю буде Людина!
Василь КАЛЧУГІН, психолог Глобинського ліцею №1