«Зяті везуть тещам парфуми, а я попросила костюм зварювальника». Історія викладачки профтехосвіти

«Хочу почати цю розмову з того, що нам потрібен мир і спокій, бо зараз держава тремтить», — перше, що каже мені Тетяна Атаманюк, викладачка спецдисциплін, керівниця навчально-практичного центру зварювання Кам’янського вищого професійного училища, що на Дніпропетровщині.

Вона щиро любить свою, як каже, «нежіночу» професію — зварювальне виробництво, пишається нею й черпає наснагу в учнях. Зрештою, її донька взяла з неї приклад і згодом стала колегою своєї мами у профтесі.

Тепер як ніколи зрозуміло, що саме зварювальники, яких навчає Тетяна, після перемоги допоможуть нам відремонтувати зруйновані каркаси будинків, шкіл і торгових центрів. А зараз саме вони можуть зварити плити для бронежилетів і врятувати чиєсь життя.

Ми поговорили з Тетяною Атаманюк про те, як починався її професійний шлях, чому вона замість «Лізи» обирає журнал «Зварювальник», як знаходить нові можливості для навчального закладу, навіщо потрібні конкурси та чому учні з останніх парт потрапляють у профтех.

Як усе починалося

У Тетяни дуже хворіла мама. Тому дівчина мріяла закінчити медичний університет у Дніпрі та стати лікаркою. Втім саме хвороба мами не дала їй змогу зробити це.

«Я не мала морального права залишити її наодинці, бо треба була моя допомога. Так, вирішила вступати у виш саме в рідному місті — Кам’янському. Вибір був невеликий, бо такий заклад тут лише один», — розповідає Тетяна.

Тоді це був Дніпродзержинський індустріальний інститут, зараз — Дніпровський технічний університет. У дівчини були хороші бали в атестаті, тому вона вирішила обрати найбільш конкурентну професію — зварювальне виробництво.

«Тоді я навіть не уявляла, що настане час, коли між журналами «Ліза» і «Зварювальник» я буду вибирати «Зварювальник», — сміється Тетяна.

Після університету Тетяна влаштувалася в заклад профтех­освіти. Але за півтора року розчарувалася та звільнилася. Каже, треба було вивчати все з нуля, занурюватися в первинні джерела. Жінку запросили на роботу інженерки в транспортне управління.

Однак минув час, і вона зрозуміла, що їй бракує студентів, цікавих ситуацій, відповідальності та підтримки учнів. Також Тетяна каже, що не може працювати з 8-ї до 17-ї. Їй потрібна постійна залученість.

«Я повернулася до проф­техосвіти. Це був чудовий час: конкурси, естафети, поштовх не лише для розвитку учнів, а і для особистого розвитку. Тож усе почалося з бажання самоосвіти, зростання, відчуття наповненості від того, що твій учень досягнув своєї мети та став прикладом для інших. Здається, що в моїй роботі немає нічого, що могло б зацікавити інших. Але це — товста книжка, яку я гортаю. За нею залишаються дитячі долі. Мені приємно, коли минає час, а вони повертаються і вважають мене своєю підтримкою та своїм другом», — говорить Тетяна.

Ще однією причиною, чому вона залишається викладачкою профтехосвіти й не хоче звідси йти, — поруч її однодумці.

«Наш директор не спить сам і не дає нам. Він постійно шукає можливості, проєкти, зростання. Директор — це мій великий друг, порадник, товариш».

На якийсь час Тетяна змінювала профіль — була заступником директора з виховної роботи. Їй усе вдавалося. Але за п’ять років вона просила директора повернути її на викладацьку посаду.

Що змінилося

«Я повернулася вчасно — коли держава нарешті звернула увагу на систему профтех­освіти. Усі зрозуміли, що навчати сучасного фахівця на старому обладнанні неможливо. У 2016 році почали надходити кошти, з’явилася програма державної підтримки оновлення матеріально-технічної бази. Я відчула, який це цікавий час».

У 2018 році Кам’янське вище професійне училище потрапило в програму переобладнання. Тоді вдалося оновити матеріально-технічну базу. З новим обладнанням, за словами Тетяни, підручника стало мало, він відставав.

Натомість Тетяна вирішила шукати партнерів серед розробників нових технологій. Вдалося налагодити співпрацю з компаніями Fronius, Kemppi, «Донмет».
Тепер із ними спілкується напряму й отримує інформаційну підтримку. Наприклад, якісні кольорові плакати з потрібною учням інформацією про використання техніки, з послідовністю, принципами роботи тощо.

 «Розумієте, в багатьох дітей немає хороших гаджетів, вони не мають можливості придбати якісний телефон. Тому ці інформаційні плакати дуже їм допомагають», — пояснює Тетяна.

Окрім усього, компаніям вигідно вчасно розповідати профтеху про нове обладнання, технології. Тож коли нове обладнання потрапляє на підприємство — вони одразу розповідають про це профтеху.

«Мета профтеху — задовольнити замовників, тобто промислові підприємства. Адаптаційний строк між тим, як учень закінчив профтех, прийшов на роботу і став хорошим фахівцем, скорочується, коли він працює на новому обладнанні. Бо його не треба перенавчати. Він приходить на підприємство готовим до роботи, знає, як працювати, які технології є — і це приносить гарний результат. І тепер компанії шукають спілкування з нами, а не тільки ми з ними».

До того ж, викладачка співпрацює з Товариством зварювальників України й головним редактором журналу «Зварювальник». У такий спосіб заклад отримує своєчасну інформацію про всі оновлення у сфері, запрошення на тематичні семінари тощо.

Про практику

Учні, які навчаються в училищі після 9 класів, мають два дні практики та три дні теорії. А учні після закінчення 11 класів — три дні практики та два дні теорії. У перших менше практики, бо є загальноосвітні предмети, як-от фізика та хімія.

Практичні заняття вдається забезпечувати у двох навчально-практичних центрах і чотирьох майстернях. НПЦ вдалося наповнити за програмою співфінансування — 70% коштів із державного бюджету і 30% — з обласного.

Зокрема, є унікальна для України майстерня аргонодугового зварювання, а також майстерні механізованого, ручного та газового зварювання.

Тетяна каже, що, окрім вивчення практичних навичок, такі майстерні допомагають учням звикнути до процесів. Адже перше враження не завжди хороше. Наприклад, часто людям тхне електрод. Натомість тут студенти отримують первинні навички тримання електрода, потроху звикають до запаху та роботи.

«Цікаво, що багато людей перекваліфіковуються. У нас на зварювальників уже навчаються люди різних професій, серед яких навіть ветеринари й економісти. Це хороший показник, адже, на жаль, довгий час наша професія була трохи принижена. Подивіться будь-який фільм — ніде слюсар не проживає у двоповерховому будинку. Діти вибирають для себе професії, про які в тих-таки фільмах розповідають постійно, показують рівень життя», — упевнена Тетяна Атаманюк.

Тетяна також розповідає, що колись її зять, який також займається зварюванням, працював у Фінляндії, запитував у Тетяни, що їй привезти на день народження.

«А я йому кажу: «Привези мені, будь ласка, костюм зварювальника, щоби мої діти побачили його й не думали, що вони ходитимуть у брудному одязі все життя». Люди везуть тещам парфуми, а мені треба костюм зварювальника, розумієте?», — розповідає Тетяна.

Про участь у конкурсах

У профтеху постійно шукають можливості для розвитку. Так, зокрема, шукають їх у журналі «Зварювальник». Там публікують перелік промислових виставок, на яких є можливість познайомитися з виробництвами й компаніями, встановити зв’язки й налагодити співпрацю.

А ще стараються брати участь у всіх можливих конкурсах. Про них дізнаються від навчально-методичного центру, з яким Тетяна радить тримати зв’язок. Наприклад, минулого року учень Олексій Руденко в онлайн-режимі посів друге місце у всеукраїнському конкурсі та переміг на регіональному турі Дніпропетровської області в конкурсі World Skills.

Тетяна пояснює, що на такому конкурсі студент має довести свій фаховий рівень. Наприклад, учень третього розряду має виконати роботи четвертого розряду, як-от виконання вертикального шва в просторовому вертикальному положенні пластин, горизонтальний шов, ухвалювати рішення як технолог, знати, що таке кореневий шов. Усе — відповідно до європейських стандартів. Це дуже важливі та відповідальні роботи, у виконанні яких студент спирається лише на свої практичні та теоретичні знання.

Також у профтех приїжджають викладачі з інших областей, аби підвищити кваліфікацію, — з ними діляться досвідом.

«На перших конкурсах ми відпочивали, бо знали, що найкращі. А тепер не можемо відпочивати, бо бачимо, що нам дихають у потилицю. І наш приклад став добрим прикладом для інших навчальних закладів», — упевнена викладачка.

В училищі вважають, що участь у конкурсах — це зростання іміджу навчального закладу. Заклад має бути на слуху, адже це — привід для абітурієнтів обрати його. До того ж на конкурсах найкраще видно недоліки, тобто чого не вистачає закладу чи студентам, на що звернути увагу.

А найголовніше, за словами Тетяни, — це спілкування з колегами з інших закладів освіти. Мовляв, у когось можна щось запозичити, у когось — зарядитися.

З останніх парт

Тетяна розповідає, що в проф­техосвіту часто приходять учні, яким у школі причепили тавро, що вони мають сидіти на останній парті. Викладачка почала залучати їх до створення проєктів. Назвали це «Урок без учителя».

Так, в учнів, які захворіли, не змогли прийти на заняття чи їм нецікаво читати інформацію в підручнику (в багатьох техніка читання низька), є можливість переглянути матеріал у невеликих проєктах-презентаціях.

Також разом із директором у профтеху запровадили систему модульної підготовки, тобто учнів навчають за компетенціями. На кожному етапі учень має можливість себе перевірити, скласти мінімальний проміжний іспит, аби зрозуміти, чи він досяг того рівня, який має бути. Якщо треба щось дотягнути, з ним додатково працюватимуть викладачі.

Також Тетяна розповідає історію Данила, який у школі завжди сидів за останньою партою, хлопець був замкнутим, мав низькі бали. Тоді викладачка спробувала дослідити, в чому проблема.

Виявилося, хлопець любить займатися спортом, займався скелелазінням, підіймався на гірські вершини. У школі цього чомусь не розуміли й не підтримували Данила. Мовляв, ти дарма витрачаєш час — краще б учився. А тут навпаки — вирішили підтримати його. Данило відвідував спортивну секцію в профтеху. А згодом вирішив зі своєю групою піднятися на Говерлу.

Він подав ідею: вирішили зробити прапор з емблемою навчального закладу і зварити стійку для нього.

«Фото з прапором на Говерлі висить у моєму кабінеті. Для моїх учнів це приклад — що можна пересісти з останньої парти на першу, можна вирватися. Для цього в закладі є все», — з гордістю каже Тетяна.

 Про досягнення випускників  

«У мене завжди виникає запитання: «А хіба результативним можна вважати тільки того, хто став керівником?» — відповідає Тетяна на моє прохання розповісти про успіхи випускників.

Тетяна розказує про випускника й переможця олімпіад, який зараз працює в Японії, — там цінують його досвід газорізальника. Також — про Іллю, який став фа­хівцем шостого розряду, працює на «Метінвесті», і компанія дала йому можливість вступити до вишу.

Одним із вагомих результатів називає те, що наприкінці року в профтех приходять представники компаній, у яких учні проходили практику, — вони вже знають, кого хочуть забрати на роботу.

Тетяна особливо пишається досягненнями учнів, які не зупинилися у всіх сенсах. Наприклад, учнем, який єдиний у Дніпропетровській області піднявся на гору Еверест. Він створив своє підприємство й бере учнів профтеху до себе на практику.

«У нас також є студент на 5-му курсі. Він уже відкрив свою технічну міністанцію, використовуючи досвід, який отримав тут. Я йому кажу: «Ну ти хоча б зачекав, поки закінчиш заклад». А він каже: «Для чого? Якщо це дає мені дохід. Він уже дає роботу своїм одногрупникам», — розповідає Тетяна Атаманюк.

А найприємніше, каже викладачка, що учнів прийшли навчати її випускники, які отримали вищу освіту, дозвіл на роботу в Європі, попрацювали там, — і повернулися в Україну на посади майстрів виробничого навчання.

«Вони не дають нам старіти. Загалом я завжди кажу своїм учням: «Якщо ви любитимете присмак від горіння дуги, а не вважатимете, що від неї тхне, то станете справжніми фахівцями».

Чому профтехосвіта в Україні — це важливо

«Так склалося, що випускника університету вважають хорошим в інженерії. Але ніхто не замислюється, хто на початковому рівні плавить метал, з’єднує метал один з одним, розпилює дерево, щоб дослідник досліджував його деформацію. Забагато уваги приділяють фахівцям вищого щабля, а первинна ланка, на жаль, залишилася поза увагою», — говорить викладачка.

Вона вважає, що треба піднімати мотивацію учнів та працівників, розповідати їм, що профтехосвіта — це важливо, це тил, якого не видно, але він робить усе, що потрібно країні.

«У нашому розумінні робітник — це прийшов з роботи, зняв робочий одяг, у кращому випадку — завалився на диван з газетою й пивом, а потім заснув. А я вважаю, що робітник іде з роботи й думає, що йому змінити у своєму житті, як удосконалитися, куди ще можна рухатися. У мене серце завмирає, коли приходить учень і каже: «Почав працювати на плазморізі, але не вистачає знань. Порадьте, що можна почитати чи переглянути з цієї теми», — говорить Тетяна.

Також Тетяна каже, що треба спробувати змінити думку батьків. Студенти часто розповідають, що батьки їм говорять, мовляв, проф­техосвіта — це непрестижно.

Якось у Тетяни виникла ідея, яку підтримав директор, — на фасаді навчального закладу повісили банер, на якому зобразили три портрети переможців різних конкурсів: машиністів кранів, верстатників, зварювальників, а останнє вікно залишили порожнім і підписали: «А тут може бути твоє фото».

* * *

Чотири майстри училища пішли добровольцями на фронт, у профтеху плетуть сітки та прихистили переселенців у гуртожитках, а директор готує бомбосховище до першого вересня — так змінилося життя Кам’янського профтеху.

«Ви знаєте, я зараз буду плакати, але мушу розповісти. Я залишилася в Кам’янському, нікуди не виїжджала. Я не можу кинути своїх учнів, бо чекаю на перше вересня. Чекаю, що вони повернуться за парти. Це — моє життя», — каже Тетяна.

Ця публікація підготовлена за підтримки Європейського Союзу та його держав-членів — Німеччини, Фінляндії, Польщі та Естонії — у межах програми «EU4Skills: Кращі навички для сучасної України». Програма має на меті надати підтримку у впровадженні реформи профосвіти та модернізації інфраструктури обраних навчальних закладів. Програма EU4Skills працює на національному рівні та у 7 пілотних областях: Вінницькій, Полтавській, Запорізькій, Рівненській, Львівській, Миколаївській та Чернівецькій. Програма EU4Skills виконується Deutsche Gesellschaft f?r Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH та Kreditanstalt f?r Wiederaufbau (KfW). Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю її авторів та не може жодним чином сприйматися як такий, що відображає погляди Європейського Союзу, його держав-членів та Програми.

Марія МАРКОВСЬКА (БУЛЕЙКО),
спеціально для «УП. Життя»