Сім’я сильна, коли над нею дах: уже вдруге багатодітна родина з Донеччини змушена втікати від війни

От уже майже п’ять місяців у селі Гожули, що примикає до меж Полтави, проживає багатодітна родина, яка, втікаючи від війни, переїхала з міста Слов’янськ Донецької області.

У її складі — глава сімейства Олег Шатохін, його дружина Світлана, їхня 11-річна донька Аня, а також шестеро дітей, яких подружжя в різний час узяло на виховання: старшому з них — Леоніду, який навчається в Харківському національному університеті внутрішніх справ, — уже 20 років, а найменшому Марку — усього 5.

Іще одна дівчина Рая, яку подружжя підняло на ноги, виїхала за кордон, де нині й працює. Трьох через досягнення ними повноліття вже вивели із сім’ї.

Подружжя завжди мріяло про велику родину

Олег за освітою інженер, Світлана — педагог. Обоє — корінні горлівчани. Зійшовшись 2007 року, вони одразу ж вирішили створити дитячий будинок сімейного типу.

«Ми люди віруючі, тож хотіли зробити якусь добру справу, — так пані Світлана пояснює, що саме підштовхнуло їх із чоловіком до такого рішення. — До того ж якраз продали квартиру в місті Горлівка й купили достатньо великий п’ятикімнатний будинок із 25 сотками городу в сусідньому місті Єнакієве. Я маю двох доньок від першого шлюбу. Так от, на ту пору старша донька Надя вже пішла на свій хліб, а менша Настя навчалася у старших класах середньої школи. Ми з Олегом розуміли, що ще рік-два — і вона вступить до педагогічного училища. І тоді лишимося удвох у порожньому будинку».

Щоправда, не лише ця перспектива не давала спокою подружжю. Пан Олег зізнається, що, як виявилося, обоє завжди мріяли про велику родину, і додає: тоді ж іще був мирний час, тож вони з дружиною мислили зовсім іншими категоріями.

«Спершу взяли в родину чотирьох дітей віком від 4 до 6 років, — пригадує Світлана Шатохіна. — Один хлопчик — 4-річний Денис, із яким хотіли познайомитися, якраз захворів, тож ми провідували його в лікарні. Проте, як нам здалося, той неохоче йшов на контакт. Тож ми вирішили, що він не наш. А хлопчина, повернувшись до дитбудинку, здійняв бучу: де, мовляв, мої тато й мама? Довелося взяти в сім’ю і його. А 2011 року народилася наша донька Аня. Так що на той час я мала чимало няньок. Коли Ані виповнилося 3 роки, взяли на виховання ще двох дітей (брата й сестру): 5-річного Миколку й 9-річну Оленку — забирати їх їздили вже через блокпости, під бомбардуваннями. Останніми влилися в родину Данило, Єва та Марко — теж рідні брати та сестра. Із 10 дітей тільки Денис був сиротою, усі інші — сиротами за живих батьків, позбавлених батьківських прав. У кожного — своя нелегка історія».

Найменший член родини — п’ятирічний Марко.
Фото автора.

Моя співрозмовниця зазначає: зі створенням дитбудинку сімейного типу їхнє життя істотно змінилося. Неприємних сюрпризів тоді було хоч відбавляй, адже в дітей міцно укорінилися звички з минулого життя.

А недаремно ж кажуть, що звичка — то друга натура. Поряд з їхнім будинком пролягала стежина до магазину. Тож брати Льоня та Стівен зайняли біля  двору такий собі пост. І коли перехожі поверталися з крамниці, заглядали до їхніх авосьок, цікавлячись, чи ті придбали щось смачненьке. Звісно ж, у підсумку хлопчакам перепадали якісь ласощі.

«Хоч удома ті ж таки цукерки, печиво стояли в ящиках, їм, очевидно, подобався сам процес, — припускає пані Світлана. — Коли ми організували дитбудинок сімейного типу, я ще працювала приватним підприємцем. І от, бувало, приходжу після роботи додому, а всі діти на мене дивляться й мовчать. Досить довго вчила їх, що треба підійти, привітатися, обійняти. Стівен, якого ми, тільки-но він прийшов до нас, віддали до школи, чубився з однолітками чи не на кожному кроці, тож нас із Олегом постійно викликали на педради, запрошували на якісь виховні заходи. Коли в дітей розпочався перехідний вік, із багатьма з них стосунки були напружені».

Не хотіли виїжджати з насидженого місця — усе сподівалися, що пронесе

За словами жінки, бували навіть такі хвилини, коли сили зов­сім покидали її, й вона шкодувала про те, що стала багатодітною матір’ю. Але то був швидкоплинний, тимчасовий настрій.

Озираючись нині назад, Світлана Шатохіна робить висновок: «Якби Льоня зі Стівеном, котрі були надзвичайно «важкими» дітьми, не потрапили в нашу сім’ю, хтозна, якими вони виросли б, як склалися б їхні долі. Ми, вважай, подарували їм життя».

Нині Стівен має власну сім’ю, дитину. Він та подружжя, яке виростило його, стали великими друзями.

Коли 2014 року місто Єнакієве опинилося під контролем проросійських збройних формувань, численне сімейство Шатохіних вирішило перебратися на дачу, що в селі Сидорове Слов’янського району. Спершу думали, що їдуть туди на тиждень, потім — на пів місяця, пів року, а в підсумку прожили там цілих сім років.

«Нині в цьому селі половина будинків уже розбита, — сумно констатує пані Світлана. — Наш будинок мав площу 60 квадратних метрів, а нас у ньому було аж 16 осіб. До нашої родини змушені були приєднатися моя на ту пору вагітна донька Настя із зятем, бабуся з дідусем, сестра Олега. Соціальні служби поставилися до цього з розумінням — тоді подібна ситуація була в багатьох. Ми виїхали похапцем, не прихопивши навіть теплого одягу, а тут почалася осінь, дітям потрібно йти до школи. Довелося кілька разів їздити туди-сюди по різні речі під обстрілами. Звісно ж, було дуже страшно. Коли зрозуміли, що отакою оравою доведеться зимувати в будинку без зручностей, Олег із зятем взялися за облаштування туалету й ванної кімнати. Опалювали оселю вугіллям і дровами».

Багатодітна родина Олега та Світлани Шатохіних на ганку своєї
тимчасової оселі.

Через сім років у родини з’явилася можливість перебратися до Слов’янська, звільненого від проросійських терористичних угруповань іще 2014 року. Подружжя Шатохіних винайняло в цьому місті на довгий термін будинок площею 120 квадратних метрів. Проте пожити в ньому вдалося лише понад рік. Бо й там їх наздогнала війна.

«Коли на світанку 24 лютого розпочався масований обстріл, нам нічого не треба було пояснювати — ми одразу все зрозуміли. І все ж довго не хотіли виїжджати з насидженого місця — все сподівалися, що пронесе. А потім, мабуть, із тиждень — «бах» і «бах»: добре чутно, як гримлять вибухи, і видно стовпи диму, — змальовує безрадісну картину пані Світлана. — Та й із соціальної служби раз у раз телефонують: «Залишилися лише ви — евакуюйтеся негайно!» Урешті-решт нерви не витримали. 12 квітня повантажили до салону нашого мікроавтобуса найнеобхідніші речі й самі сіли вдесятьох, забравши із собою ще й бабусю. Собаці Джесіці знайшлося місце лише в Олега під ногами».

Просторий дім у селі Гожули, де раніше також мешкала сім’я, яка взяла на виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (цей дитбудинок сімейного типу евакуювався у Швейцарію), Олег та Світлана Шатохіни знайшли завдяки волонтерам. Втім спершу метою багатодітної родини було виїхати до Дніпра.

Найбільше бажання — аби в країні нарешті запанував мир

«Річ у тому, що єдиний «коридор» із того пекла був до Дніпра, — пояснює пан Олег. — На під’їзді до цього міста я почав обдзвонювати волонтерів, описуючи нашу ситуацію. У підсумку в Дніпрі ми переночували в школі — для нас виділили цілу класну кімнату».

А потім пану Олегу зателефонували й повідомили про дім майже на околиці Полтави, де можна пожити принаймні три тижні. Іншого вибору не було, тож подружжя Шатохіних пристало на цю пропозицію.

«До Полтави добралися під вечір, — продовжує розповідь Світлана Шатохіна. — Оскільки було вже досить пізно, нас поселили в хостелі при євангельській церкві «Спасіння». А наступного дня розказали, як добратися до цього будинку. Нас пустили сюди пожити до тих пір, поки господарі не вирішать повернутися з-за кордону. Згодом уточнили, що дім у нашому розпорядженні принаймні до кінця літа. Звісно, ми навіть не сподівалися, що він виявиться таким новим, добротним і просторим. Коли під’їхали до двору, моїм найпершим запитанням було: чи є тут погріб, де в разі небезпеки можна було б сховатися? Як виявилося, немає — це єдиний мінус».

Поки спілкуємося з Олегом та Світланою Шатохіними, діти, зрозумівши, що батьки зайняті, порядкують на кухні. Пані Світлана запевняє, що вони можуть самостійно вести господарство, уміють готувати страви, чергують на кухні.

«Готувала все сама, коли дітям було 4-6 років, і мала через це постійний головний біль, — ділиться вона. — Та вони потихеньку всього вчилися й урешті-решт стали незамінними помічниками. Я тепер більше керую. 16-річний Данило — узагалі готовий кухар, він полюбляє готувати їжу й збирається вчитися на кулінара. Дівчаткам до смаку млинці, тож вони часто печуть їх цілу гору. Зрозуміло, готуємо страви у великих каструлях — і, як правило, нічого не застоюється, все з’їдається за раз. Звичайних магазинів не відвідуємо, закуповуємо продукти одразу ящиками на оптових базах чи ринках».

Цікавлюся, чи доводилося подружжю чути від інших, що вони роблять добру справу з меркантильних міркувань — через гроші.

«Ой, було таке, — відповідає жінка, професія якої — мати. — Люди ж різні бувають. Та я на це просто не зважаю. Дітей, позбавлених батьківського піклування, у країні багато, і держава платить усім, хто щиро воліє підняти таких на ноги. От тільки наважується на створення дитбудинку сімейного типу далеко не кожен. Бо насправді це величезна праця, яка вимагає повної самовіддачі й навіть самопожертви».

Діти називають Олега і Світлану Шатохіних татом і мамою. «Я завжди їм говорила: це тільки на папері ви прийомні діти, а так у нас звичайна сім’я — з усіма складнощами, проблемами», — резюмує пані Світлана.

Попри те, що от уже близько п’яти місяці Шатохіни з дітьми живуть у порівняно спокійному передмісті Полтави, вони досі реагують на будь-який різкий або незрозумілий звук. І якщо, бува, випадково гримнуть двері, зізнаються, це їх уже насторожує. Психологи пояснюють: навіть якщо людина, яка прибула з району бойових­ дій, перебуває в безпеці, психологічно вона може лишатися на війні, відчувати так званий пост­травматичний синдром. «Найбільше ж бажання — аби в країні нарешті запанував мир» , — говорить на прощання пан Олег.