«Ватники»: хто вони — люди, які й досі симпатизують росії

«Ватниками» ми звикли називати людей,які становлять своєрідний світоглядний «баласт» суспільства, бо у них застарілі та часом відверто ворожі погляди на нього та на сучасність.

Про цей феномен ми ведемо мову з доктором психологічних наук, професором, головним науковим співробітником Інституту соціальної і політичної психології НАПН України Вадимом Васютинським.

«Проросійські» люди і націонал-комуністи

— Вадиме Олександровичу, давайте схарактеризуємо цей феномен і спрогнозуємо, чи надовго він заважатиме жити прогресивній частині суспільства?

— «Ватники» — це термін непрофесійний: для розмовного варіанта, звичайно, він є, а в професійному мовленні я його не вживаю. Якщо вдатися до вашого опису, то в наших теперішніх умовах це люди, які в різних аспектах підтримують ворогів чи опонентів України. І тут би я виділив два основні їхні типи.

Перший тип — це суто проросійські громадяни, які орієнтуються на проросійські цінності, які люблять (може, зараз трохи менше, ніж раніше) усе російське: росію, путіна, русскій язик тощо. До 24 лютого таких у нас було приблизно 15% (це без Криму і частини Донбасу), після 24 лютого їх кількість різко скоротилася — десь, думаю, на половину або навіть на дві третини.

Дехто з них поміняв свою думку, а багато хто принишк, приховує свої погляди. Коли все заспокоїться — завершиться нашою перемогою, вони їх почасти відновлять, але 15 відсотків уже не буде, буде відсотків 5-10, які проявлятимуть себе в нашому житті на якийсь час.

Друга категорія — численніша, але менш категорична, менш агресивна. Це переважно представники старшого покоління, які тяжіють до совєтських цінностей: вони людям подобалися, люди з ними виростали й жили, їм здається, що все, що було добре в їхній молодості, було пов’язане з радянським союзом. А середнє та молоде покоління переймає ці цінності від старшого, але усвідомлює їх не як совєтські, а просто як правильні, позитивні, народні.

Це цінності інфантильного, незрілого типу: хтось повинен про нас подбати, влада має все для нас зробити. Ось, наприклад, коли почалася пандемія, хтось написав у чаті: «Забезпечити людей масками — це обов’язок держави». Тобто дер­жава кожному повинна дати маску в руки, бо самі ми, дорослі люди, аж ніяк не можемо подбати про себе та про свої сім’ї. Це таке собі соціалістичне мислення: скрізь багатії, які нас обікрали, війна йде через те, що олігархи на ній наживаються.

Один, другий, третій барига смикає за ниточки, і тому війна триває, а не тому, що росіяни як нація є носіями імперської ідентичності. Цей другий варіант трохи м’якший, його носії менш агресивні, але більш скривджені, примхливі, безпорадні. Водночас їх більше, це своєрідний суспільний «баласт» (хоча як психолог я не можу називати будь-кого «баластом», бо люди — такі, які є, і мають право такими бути, вони завжди були, є і будуть у будь-якому суспільстві). Такі особи варті співчуття й підтримки, але коли йдеться про серйозні суспільні суперечності — «хто кого», «чия візьме», «хто переможе, а хто програє», — то, так, вони варті осуду й відсторонення.

— Скажіть, будь ласка, скільки їх є приблизно?

 — Тут важче сказати. За соціологічними даними кількарічної давності, такі соціалістично-безпорадні постави були притаманні трьом чвертям населення. Це та більшість, яка різною мірою вимагає або стверджує: «подбайте про нас», «влада погана, усі там злодії, нас обкрадають», «ми бідні, нещасні жертви, ми нічого не знаємо, нічого не розуміємо і ні в чому не винні». Звісно, для частини таке бідкання — це, радше, ритуал, але тих, хто істотно тяжіє до таких поглядів, я приблизно оцінив би на 40–50%.

Після попереднього етапу війни, десь із 2016 року, частка їх почала збільшуватися — насамперед, як я вважаю, через вплив кількох «олігархічних» каналів, які надміру експлуатували образ вітчизняних глитаїв, що наживаються на народному горі.

Тепер, із початком нової фази війни, цей образ відійшов на другий план, натомість увиразнився образ росії як ворога, російської влади, армії та всього російського суспільства. Відтак оця соціалістична примхливість набула трохи безглуздого вигляду, її поменшало в розмовах і поведінці людей. Але потенційно ці кількадесят відсотків психологічно залишаються «напоготові».

Перша група, проросійська, орієнтується на проросійських політиків — тих, хто за рускій язик, за дружбу з росією, проти НАТО… Друга група полюбляє політиків-популістів, це мила їм стихія — щоб їм обіцяли, розповідали казочки на ніч, казали, що все буде добре, заспокоювали. Причому я як психолог розумію, що людей справді слід заспокоювати, але люди цього типу хочуть тільки заспокоєння, тільки солодких казок на ніч, усього решти, що їх може сильно непокоїти, вони, як правило, уникають.

— А як ви їх називаєте?

— Для мене це питання соціальної ідентичності: з якими політико-ідеологічними спільнотами люди себе ідентифікують, до кого вони належать, хто для них «ми» і хто «вони», хто для них «свої», а хто «чужі». Перший тип — це носії проросійської ідентичності, яка здебільшого є водночас антиукраїнською. Другий — це люди з патерналістськими поставами, із соціалістичною ідентичністю — почасти радянською, а почасти патріотичною (останні — такі собі націонал-комуністи: вони за незалежну Україну, але з комуністичним «душком»).

Коли в голові психоідеологічна «каша»

— Розглянемо кілька прикладів таких людей. Є жінка 62 років, вона голосувала за Зеленського, «бо він фартовий, он як хвацько виграв «Танці з зірками». Тепер вона каже: «Хай не стріляють, ми будемо жити при тому, хто переможе».

— Це друга категорія — людей пасивних, залежних, безпорадних, для яких не принципово, що і як, аби не стріляли, аби дали роботу, аби дали зарплату. Проте вони не агресивні: хай буде, як буде, аби не гірше.

— Є жінка 46 років, вона за совєтський союз, вона довгий час безробітна, і її стало дратувати звертання: «Слава Україні! — Героям слава!» Тому що вона викинута за борт активного життя. Вона вважає, що при совєтському союзі безробіття не було, були медичні профогляди, були розстрочки на меблі. І каже: «Нехай би росія і далі перекручувала історію, аби не стріляла».

— Ця особа тяжіє до першого типу. Згадка про всі ці розстрочки, про те, що все нібито можна було купити, це ознаки другого типу, але в основі лежить туга за радянським минулим і виразна прихильність до росії.

— Скажіть, будь ласка, у цих людей немає Батьківщини як такої реально?

— Я так не сказав би. Батьківщина — дуже абстрактне поняття, і кожний може розуміти його по-своєму. Звісно, для більшості нас Батьківщина — це Україна (хоча саме поняття України буває вельми різним за змістом). А для частини тих, хто живе в Україні, Батьківщиною може бути й радянський союз, і росія як імперія, або й навіть Україна, але разом із росією. А є люди, для яких їхня батьківщина — це регіон, місто, село.

Наприклад, Західна Україна найбільш патріотична, але для частини її мешканців Східна Україна — не зовсім їхня: «ви не справжні українці», «ви самі винні, бо не треба було говорити російською». Але не тільки на заході країни Батьківщина звужується до регіону, таке трапляється всюди: для одних Батьківщиною є Крим, для інших — Донбас, для ще когось — Київ, Харків чи Одеса. Водночас ми бачимо, що зараз різко зросла ідентифікація себе з Україною загалом і дуже переважає поняття Батьківщини як України.

— Ще такий приклад. Зараз триває процес перейменування вулиць. Жінка 65 років каже: «Я дивилася програму «Врємя», це перейменування не «рубль» коштує, краще би дали гроші хлопцям на фронт на спорядження, от доберуться до проспекту Тичини, а він тільки один вірш написав про партію». І вона дуже агресивно це висловлює.

— Це своєрідна психоідеологічна «каша». Краще віддали б гроші хлопцям чи віддали б гроші бідним, чи віддали б гроші на лікарні — дуже стара пісня. Ось хай би роздали людям гроші, і всім буде добре — цілковитий абсурд, з економічного погляду. Вибір такої — як будь-якої іншої — позиції залежить від системи цінностей. Для деяких людей важливою є ідеологічна складова їхньої свідомості: вони за декомунізацію, за українізацію, за українську мову тощо.

Є люди, для яких це неважливо, вони більше орієнтуються на матеріальні, утилітарні речі: їм здається, що все те, чого не можна намазати на хліб, не варте уваги. Ось такі два полюси: один полюс — за ідею можна піти на смерть, другий — за ідею нічого не варто робити, тільки «шкварка і чарка», як казав білоруський диктатор Лукашенко на піку своєї популярності.

У принципі, між цими двома полюсами і розташовуються всі люди. Ця пані тяжіє до полюса зі «шкваркою», але, оскільки вона виросла в радянському союзі — а в школі їй розповідали, що мають бути якісь символи, — вона намагається звести докупи рештки вже не актуальної символічної свідомості. Тодішні цінності розсипалися, а звичка до них залишилася, і вона хоче обґрунтувати своє, по суті, примітивне, утилітарне бажання певною символічною системою уявлень про світ.

— А це не означає, що людина витісняє зі свого звичного простору все, що для неї нове?

— Загалом так. Це більше властиво людям старшого віку, вони часто не люблять і не розуміють нового, їм здається, що те, як було колись, краще, ніж те, що є сьогодні. Це звичайна річ на всі часи.

— Чоловік 75 років вважає українців «нациками». Він каже, що від «нациків» з України тікали ще під час Помаранчевої революції. А зараз він в евакуації і постить у фейсбуці російських поетів.

— Ну якщо путін сказав, що вони «нацики», значить, вони «нацики» — примітивна абсолютизація російської імперської ідеології. «Велика росія» і все навколо цього,а усе решта — погане. Зокрема, ті, хто в Україні проти росії, — усі вони «нацики». Адже «нє может нормальний чєловєк не любіть россію».

Якщо не любить росію, не любить Пушкіна, не хоче читати Булгакова, — значить, «нацик». Не хоче «по-русскі разговарівать» — «нацик». Тут навіть не принципово, про що саме йдеться: принципово — за росію чи проти неї. Це позбавлений аналітичності розум, примітивна шкала «чорне-біле». Таким людям із цим легше живеться, бо не треба щоразу розмірковувати, бо вони наперед знають, що добре, а що погано.

— А що можна сказати про людей, які не хочуть чути про «негатив», як вони кажуть?

— Це більш різноманітна група. Майже всім людям психологічно важко переживати всілякі негаразди. Проте одні краще з цим справляються, дають собі раду з негативною інформацією, яка до них надходить. А є люди, яким це важко робити, особливо протягом тривалого часу. Тому вони намагаються відгородитися від «усього поганого». Але в наших умовах на це також сильно впливає проукраїнська чи проросійська позиція особи.

Ми зовсім по-різному сприймаємо інформацію: те, що подобається українським патріотам, дратує або лякає проросійських громадян, і навпаки. Коли гинуть військові з одного боку — радіють ті, хто з другого. Ми важко переживаємо смерті наших воїнів і тішимося зі смерті ворогів. А загалом люди, які втомлюються від надмірних переживань, емоційних коливань, раніше чи пізніше починають їх уникати, намагаються відгородитися від них, зануритися у свій вузький світ. Тут, як бачимо, тісно переплітаються й ідеологія, і психологія.