Шалена куля? На Полтавщині батьки борються за правду про смерть свого сина-солдата

Трагедія сталася на Тернівському полігоні, що в місті Миколаїв, другого дня повномасштабної російської агресії, коли там уже повним ходом відбувалися обстріли, а недосвідчених строковиків кинули на оборону технічного парку ТНЦ «Тернівка».

«Майже три місяці служби було все гаразд — і раптом «необережне поводження зі зброєю». І це якраз під час масованих обстрілів. Моє материнське серце відчуває: щось тут не так», — висловлює сумнів мати загиблого — Алла Лісна.

Віталій був найстаршим сином подружжя Алли й Сергія Лісних, жителів невеликого села Лесинки Кобеляцької територіальної громади.

Тепер у них лишилося двоє синів: 14-річний Максим і 12-річний Роман. 36-річна Алла й 41-річний Сергій досі не можуть оговтатися від страшної непоправної втрати.

«Окрім слів сина, у слухавці чітко чула вибухи»

«Мамо, я йду служити в армію», — це синове повідомлення по телефону мене просто приголомшило. Річ у тім, що Віталій учився в Горішніх Плавнях на газоелектрозварювальника й під час практики захворів, тож звернувся до поліклініки в Кобеляках, а там йому порадили стати на облік у місцевому військ­коматі. Коли ж він туди навідався, військком повідомив йому, що якраз відбувається набір на строкову службу в ЗСУ, тож і він може влитися до лав строковиків. Син дав згоду. Відтак 31 жовтня йому виповнилося 18 років, а вже 29 листопада його забрали в армію», — розповідає Алла Лісна.

Тоді ніщо не віщувало біди. Півтора місяця Віталій Лісний провів у Житомирі, пройшовши курс військової підготовки в навчальному центрі 95-ї окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ, після чого його направили нести службу до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади (військова частина А0224), яка дислокується в Миколаєві.
    

«Син був такий радий. Усе мріяв про стрибки з парашутом — за його словами, вони були заплановані на кінець лютого. Але тут розпочалася повномасштабна війна... 24 лютого ми із сином розмовляли по телефону приблизно о 7-й годині ранку. Віталій сказав, що разом із товаришами по службі лежить в окопі на полігоні (перед цим вони постійно їздили туди на навчання). Мене тоді насторожило те, що, окрім його слів, у слухавці чітко чула вибухи.

Проте син мене заспокоїв: «Та то далеко. Не переживай, у мене з одного боку автомат, а з другого — гранатомет «Муха». 25 лютого знову зателефонувала Віталію на світанку. Було чутно, що він їде в транспорті. «Нас везуть на полігон», — знову повідомив. Я була вкрай спантеличена: чому їх туди везуть, якщо надворі війна? Син голосно розсміявся: «Ну, це ж не поле бою, а полігон. Оце сходив в армію — буде що дітям розказати».
    

«То була наша остання розмова, — тяжко зітхає пані Алла. — Коли набирала телефонний номер Віталія після обіду, зв’язку з ним уже не було. Свого часу син про всяк випадок дав мені номер телефона друга Сашка, тож протягом усього наступного дня намагалася тому додзвонитися, проте хлопець увесь час скидав виклики, а потім, я так зрозуміла, узагалі заніс мій телефонний номер до «чорного» списку. І тільки десь о 17-й годині зателефонувала дівчина Віталія — Вероніка — і поінформувала: його друг Сашко попросив сповістити нас, що вчора після обіду наш син був поранений у голову і його забрала «швидка», а більше він нічого не знає.
    

На моє прохання Вероніка Бугрик також розповіла про спілкування з Віталієм Лісним 24-го та 25 лютого й навіть скинула скріншот їхнього особистого листування у вайбері. Схоже, у розмовах із матір’ю хлопець намагався згладжувати гострі кути, очевидно, оберігаючи її від зайвих стресів, натомість із дівчиною був значно відвертішим.

«24 лютого десь о 6-й годині ранку він написав, що разом із хлопцями збирається на полігон. Я того дня виїхала з Миколаєва до свого села. О 10.33 Віталій скинув мені відеозапис потужного вибуху зі стовпом диму, прокоментувавши: «Тільки-но скинули бомбу». Я попросила його берегти себе, — пригадує Вероніка. — 25 лютого Віталій зателефонував десь аж о 12-й годині, проте зв’язок одразу ж перервався. Я перетелефонувала й запитала, що сталося. У відповідь він написав: «По нас відкрили вогонь. Більше написати не зможу поки що. Кохаю тебе дуже». То були його останні слова».

Вони були написані о 12.03. А вже о 14.25, згідно з офіційною версією, військовослужбовець строкової служби, старший навідник 6-го мінометного розрахунку 2-го мінометного взводу мінометної батареї 3-го десантно-штурмового батальйону військової частини А0224 Віталій Лісний отримав кульове поранення в голову через необережне поводження зі зброєю.
    

Згідно з актом спеціального службового розслідування, який військова частина надіслала до Кобеляцького військкомату, 25 лютого солдат Віталій Лісний стояв на охороні та обороні технічного парку, що на території Тернівського полігону міста Миколаїв, разом із військовослужбовцями строкової служби Котком та Миргородом.

А далі, згідно з цим же документом, хронологія подій була такою:

«Близько 14.10 пролунала команда «Тривога», після чого військовослужбовці приготувалися до бою та дослали патрон до патронника ствола. О 14.15 почався ракетний обстріл Тернівського полігону, відтак бійці сховалися в окопі. Приблизно о 14.20 за командою «Відбій тривоги» вони розрядили ­зброю, за винятком солдата В. Лісного.

Зі слів солдатів А. Котка та В. Миргорода, він мотивував це тим, що не розряджатиме зброю з огляду на перебування в бойовій обстановці, знехтувавши правилами безпеки при поводженні зі зброєю. Після розмови з товаришами по службі В. Лісний відійшов від них на 2-3 метри і присів на землю з наміром відпочити.

У цей час А. Котко та В. Миргород палили цигарки. Почувши позаду себе постріл і обернувшись, вони побачили, що солдат В. Лісний лежить на землі з пораненням у лобову частину надбрівної дуги. Військовослужбовці почали кликати заступника командира з повітряно-десантної підготовки десантно-штурмового батальйону — старшого лейтенанта О. Антоненка, який перебував неподалік.

О 14.28 той доповів про цей факт заступнику командира військової частини — полковнику О. Явкуну — та заступнику командира бригади — підполковнику Я. Калашнику... О 14.45 військовослужбовця евакуювали та доправили до лікарні швидкої медичної допомоги...

26 лютого близько 21.30, не приходячи до тями, солдат В. Лісний помер. Смерть настала внаслідок наскрізного вогнепального поранення голови з пошкодженням речовини головного мозку, про що свідчить лікарське свідоцтво про смерть № 759 від 3.03.2022 року».
    

Зверніть увагу: Віталій Лісний іще о 12.03 написав своїй дівчині, що по них відкрили вогонь (до речі, після трагедії його мобільний телефон безслідно зник). Згідно ж з актом службового розслідування, ракетний обстріл Тернівського полігону розпочався о 14.15, а вже о 14.20 солдати отримали команду «Відбій тривоги» й розрядили зброю. Тобто, тільки-но розпочавшись, обстріл одразу й закінчився?

Цілих 19 днів батьки чекали, доки тіло загиблого сина доправлять додому

Мати загиблого строковика звертає мою увагу й на те, що до акта службового розслідування додали рапорт про його призначення, лікарське свідоцтво про смерть тощо, а от пояснень солдатів Котка й Миргорода додати забули.

У неї виникає цілком слушне запитання щодо того, де були командири недосвідчених строковиків, яким батьки довірили своїх дітей.

«Я спілкувалася з юристом, і той вказав також на те, що службове розслідування не дає відповіді на запитання, як саме син позбавив себе життя, якщо це справді так. Якщо у військовій частині проводили реальне розслідування, то чому нічого не говориться про те, чи були змиви з рук, обличчя? За словами правника, все мало б бути розписано до найменшої деталі», — зауважує Алла Лісна.
  

Тоді ж, володіючи лише інформацією про те, що її син поранений, і не знаючи, що робити, увечері 26 лютого жінка у відчаї опублікувала допис на своїй сторінці у фейсбуці в надії, що хтось щось чув і підкаже, де шукати Віталія. Після цього їй цілу ніч надсилали повідомлення в месенджері абсолютно чужі люди.
    

«А вранці одна дівчина скинула скріншот листування з подругою, яка працює в лікарні швидкої медичної допомоги Миколаєва. Остання, зокрема, написала, що Віталій «поступив одним з перших, був тяжко поранений і помер». Отак ми про все дізналися... А з військової частини, де служив син, не спромоглися навіть дати знати про те, що трапилося. Як ви вже зрозуміли, ми самі по крупинці збирали інформацію. Так само військова частина не надала потрібних документів для проведення патологоанатомічного розтину, через що його провели тільки 3 березня. Скажіть, хіба так має бути? — запитує згорьована мати.

— Щоправда, 27 лютого обізвалася якась представниця військової частини й під час розмови все намагалася переконати мене, що Віталій наступив на автомат і вистрелив собі в голову. Я сказала, що не хочу її слухати. Більше з нами ніхто з військової частини жодного разу не спілкувався. А з речей Віталія переслали на військкомат лише гаманець та банківські картки».
    

Цілих 19 днів батьки чекали, доки тіло їхнього загиблого сина доправлять додому. І тут знову ж таки допомогли чужі люди. Сергій Горденко із сусіднього села Василівка, колишній вихователь дитсадка, який нині займається створенням місцевого добровольчого підрозділу територіальної оборони, повідав, що, коли почув про цю трагічну історію, просто не зміг залишатися осторонь.
    

«Річ у тім, що Алла Лісна — моя однокласниця, до того ж я час від часу спілкувався телефоном з її сином Віталієм. Він був показним із себе: рослим, спортивної статури, а ще — веселим, жвавим. Під час наших розмов на службу в армії не скаржився, — стверджує пан Сергій.

— Коли трапилося лихо, я найперше звернувся до колишнього народного депутата України Артема Вітка, і той дав мені номер телефона заступника командира 79-ї бригади. У військовій частині затримку з доправленням тіла нашого загиблого земляка пояснили тим, що «воно ще не готове», і дали телефонний номер приймальні нейрохірургічного відділення. Я мав розмову із завідувачкою цього відділення, і та підтвердила: 25 лютого військовослужбовець-строковик був доставлений із черепно-мозковою травмою внаслідок осколкового поранення, проте після операції, на жаль, не вижив. Чому одразу не могли забрати тіло Віталія? Спочатку заминка сталася через те, що аж до 3 березня не провели патологоанатомічного розтину, а все нібито тому, що військова частина не надала необхідних документів».
  

Перепитую у свого співрозмовника: завідувачка нейрохірургічного відділення згадала про осколкове поранення?

«Так, і я потім дуже здивувався, коли почув про кульове поранення внаслідок необережного поводження зі зброєю, — говорить Сергій Горденко. — До речі, у першій довідці з військової частини взагалі був висновок: навмисне самоушкодження. Але тоді моїм завданням було допомогти доправити тіло загиблого додому, хоч я й не є якимось представником влади. Цілих два тижні вів перемовини зі знайомим з Миколаєва — той запевняв, що миколаївські, дніпровські волонтери готові в цьому посприяти, але виїхати з міста через бойові дії просто неможливо, усе закрито, єдиний вихід — чекати, доки з’явиться бодай якийсь «коридор». Потім повідомив, що автомобілі вже курсують у бік Дніпра, Кривого Рогу, але по тіло одного загиблого ніхто не їхатиме. Я робив усе, що міг, аби 18-річний юнак урешті-решт повернувся додому і знайшов спочинок у рідній землі».

Алла та Сергій Лісні хочуть знати правду про те, як загинув їхній син.

Віталія Лісного поховали з усіма військовими почестями

Місцеві волонтерки Тетяна Вільхова та Валентина Корецька розповідають, що, коли 16 березня тіло Віталія Лісного привезли до Кобеляк і занесли до каплички, вони підійшли першими, а в них і запитують: домовину, мовляв, відкриватимемо?
    

«Ми розгубилися, — зізнається пані Валентина, — адже чули, що постріл прийшовся в обличчя. Та все ж, поки поряд не було рідні, таки наважилися відкрити труну. І що ж ми побачили? Обличчя хлопця було неушкодженим, виднівся тільки синяк під одним оком. А от за вухом ближче до потилиці помітили рану».
    

«У цей час підійшов наш військком Петро Андрушко, — додає пані Тетяна, — і, поглянувши на покійного, промовив: «Після цього випадку ніколи не повірю доти, доки на власні очі не побачу». Ми були свідками його телефонної розмови з представником військової частини (під час дзвінка був увімкнений гучний зв’язок), котрий заявив, що в загиблого немає обличчя. Усе це просто не вкладається в голові. Відверто кажучи, маємо великі сумніви щодо отієї офіційної версії про самостріл через необережність. Бо як хлопець міг, навіть ненавмисне, поцілити собі в потилицю? Попри все, ми поховали Віталія Лісного, який уже не може себе захистити, на Алеї Героїв у Кобеляках з усіма військовими почестями».
    

На вже згаданій невідповідності акцентує й Алла Лісна: «В акті службового розслідування йдеться про кульове поранення голови в лобову частину надбрівної дуги. Але насправді це не відповідає дійсності. І всі це бачили під час похорону. На лобі був лише маленький шов — схоже, його наклали через пошкодження шкіри. Поранення ж у сина були ближче до потилиці — як з одного, так і з іншого боку голови. Що ще було помітно, так це зламаний ніс — вивернутий справа наліво. І на шиї (отам, де кадик) стирчала якась кістка, через що футболку натягнули аж до підборіддя. Відверто кажучи, у мене не вистачило сил заглянути під неї...

Над правим оком була дуже натягнута повіка, а ще виднівся якийсь рубець — не знаю, від чого він. Бачте, детальний висновок патологоанатома, який би давав відповіді на всі запитання, також відсутній. Та й загалом усі ті документи, що надійшли з військової частини, шиті гнилими нитками, і я не вірю жодному їх­ньому слову. От, скажімо, в сусідньому селі був випадок, коли хлопець вистрелив у себе з рушниці, то в нього не було пів голови. А що було б, якби з автомата?»
    

«Поранена тільки голова, та й то в потиличній ділянці. Усе це дуже підозріло. У який спосіб можна завдати собі таких ушкоджень з автомата? До того ж, за логікою, чергою з автомата полоснуло б по всьому тілу. Імовірно, у військовій частині щось приховують», — версія про самостріл військовослужбовця-строковика із села Лесинки викликає недовіру й у Сергія Горденка.
    

Іще один волонтер із Кобеляк — Юрій Дейнека, з яким спілкувалася, вважає: «Якщо в той час був приліт ракети, там було справжнє пекло, тож кулі могли просто вибухати. А раз немає людини, то немає й ніяких запитань. Бачте, усе подано так, начебто й безпосередніх свідків трагедії немає. Думаю, існує негласна установка щодо економії виплат держави рідним загиблих військовослужбовців, адже йдеться про значні кошти. Тим паче, що від моменту загибелі до поховання Віталія Лісного минуло стільки часу. Якщо у військовій частині сказали, що обличчя немає, а насправді воно є, тут усе зрозуміло: хотіли, щоб ховали в закритій домовині. У такому разі всі підозри взагалі були б зняті».
    

У Віталія Лісного було багато планів: за словами батьків, хлопець хотів після строкової служби лишитися в армії, вирватися з глухого села, з отієї безпросвітної бідності, що переслідує їхню сім’ю. Та, на жаль, не судилося...
    

У тому ж акті службового розслідування вказується, що Спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Південного регіону відкрила за цим фактом кримінальне провадження № 42022151410000016 від 1.03.2022 року (за ч. 1 ст. 414 ККУ).

Але, за інформацією одного авторитетного джерела, у реальності такого провадження не існує. А якщо воно все ж таки існує, то чому розслідування в його межах за п’ять з половиною місяців так і не розставило всі крапки над «і»? Тим часом Алла та Сергій Лісні не втрачають надії дізнатися правду про те, як загинув їхній син.