Художник Нікіта Тітов: «Хочу синові залишити кращу країну»

Нікіта Тітов називає себе digital-художником, адже втілює свої ідеї в комп’ютері.

У його лаконічних малюнках та плакатах — біль та непохитна віра в Україну.

Вони вражають і одразу ж запам’ятовуються.

Під час війни Нікіта Тітов малює багато — надихає глядачів-однодумців, переконує їх, що наша Перемога вже близько.

Символіка його скальпельно точна, тому і проникає нам у душу.

Про це — наша сьогоднішня розмова.

«Працюю для своїх однодумців»

— Пане Нікіто, мені дуже подобається ваша серія «Колискова», нещодавно була робота, коли боєць і бійчиня гойдають колиску. Але й військові ваші плакати вражають, позаяк ви все пропускаєте через себе. Вам навіть написали в коментарях, що ваш арт такий міцний, як арта.
    

— Так, я чув таку думку. Для мене цінно чути такі речі, бо якщо моє мистецтво може допомагати спротиву України чи висвітлювати події, які у нас зараз відбуваються, на весь світ, значить, моя робота важлива.
   

— А як до вас приходять ідеї творів? Ви ж за день робите навіть декілька робіт.
    

— Це все мій відгук на те, що відбувається, що я відчув, прочитав чи дізнався. Це ті думки, які мене турбують чи дуже болять, і я не можу заспокоїтися, поки не висловлю це в образі. Все відбувається досить швидко, не можу сказати, що довго і ретельно працюю над кожною роботою, головне —передати те, що відчуваю саме в той момент.

— Харківський педагогічний університет імені Г. С. Сковороди, де ви навчалися на художньо-графічному факультеті, зазнав великих руйнувань?
    

— Головна будівля досить сильно зруйнована, найстрашніше, що загинула одна людина. Споруду все ж таки можна відновити... З тією будівлею, де я навчався, все добре, — вона розташована окремо.
   

— Ви вважаєте хрещеним батьком своєї творчості Андрія Єрмоленка. У 2015 році на одній з виставок я бачила його герби наших міст — дуже прикольні, добрі і теплі. А ви зробили оборонні герби українських міст — з мечами. Яким чином прийшла така ідея?
    

— На початку лютого цього року я почав їх малювати. Все почалося випадково, знайомий попросив мене намалювати щось для вишколу всіх бажаючих, де можна було навчитися військових азів,— так з’явився перший малюнок, Київ. Але потім я зрозумів, що мені потрібно продовжувати, бо з’явилися прохання намалювати те чи інше місто.

Саме тоді зрозумів, що хочу створити таку оборонну символіку міст, особливо тих, які розташовані вздовж кордону з росією. На жаль, залишилося буквально кілька міст України, але після 24 лютого мені вже важко було повернутися до цієї серії.
   

— Там мені сподобалося, що Київ — це листок каштана з мечів.
    

— Я просто взяв усім відомий символ Києва, каштановий лист, і перетворив його на більш оборонний, більш військовий.
   

— Коли була ваша перша персональна виставка?

 — У 2016 році, це була виставка саме плаката у театрі «Золоті ворота», там працюють мої добрі друзі, і художній керівник театру Стас Жирков звернувся до мене і сказав, що у нього є вільний простір: роби все, що вважаєш за потрібне. Тоді вирішив зробити виставку плаката, там були роботи, присвячені як Майдану, так і всьому, що відбувалося в країні на той час, — близько двадцяти робіт.
   

— А яка доля вашого плаката «Країна народжується», який був зроблений на Майдані?
    

— Це був узагалі перший плакат, який я створив у своєму житті. Тоді я жив у Києві й не міг залишатися осторонь подій на Майдані. 9 грудня 2013 року я відчув, що те, що відбувається зараз на Майдані, це початок дуже сильних змін і що країна, яка була до того, такою вже ніколи не буде, народжується нова країна, нові люди.

Це надихнуло зробити мій перший плакат «Країна народжується»: новонароджене дитя на фоні Майдану. Мені дуже багато хотілося сказати в той момент, але я не відчуваю впевненості в словах і не люблю довгих постів. Мова плаката для мене більш сконцентрована і стисла, і плакатом можу сказати набагато більше, ніж написати в тексті. Саме через те я й малюю — для мене це можливість розповісти про те, що я відчуваю.
   

— Я бачила багато робіт, присвячених Маріуполю. Маріуполь у вигляді відкритої рани, літера «М» у вигляді тризуба.
    

— Маріуполь — дуже героїчна і дуже трагічна частина нашої історії, біль, який відчуваєш постійно, і це на довгі роки, саме це я хотів передати в своїх роботах.
   

— Є у вас така робота «Втомився — будь як «Азовсталь». Одна волонтерка навіть зробила собі таке татуювання.
    

— Хлопці, які були в «Азовсталі», які боронили Маріуполь, це такий приклад віри і сміливості, це героїчні люди, згадуючи про яких, ти розумієш, що не можеш давати собі слабину, треба зібратися і зробити максимум з того, що ти можеш.

«Виставки — це можливість підтримувати увагу до країни»

 — У Німеччині в Оффенбах-Майн нещодавно була виставка українських художників, яка далі рушила Європою. Це частина культурного форуму Stand with Ukraine. Там я бачила кілька ваших робіт, на­приклад, пам’ятник Кию, Щеку, Хориву і Либеді, де Либідь огорнута українським прапором.
    

— Я зараз надаю роботи, особливо не замислюючись, куди вони йдуть, єдина мета — щоб про Україну дізналися в світі більше. Я вважаю, що ті люди, які слідкують за тим, що я роблю, — це мої однодумці, і для них я працюю. Що стосується закордонних виставок — для мене це важливо лише тим, що це можливість підтримувати увагу до країни, а не засіб стати відомим десь за кордоном, насправді я навіть особливо не фіксую, де була та чи інша виставка.

— У травні 2020 року під час карантину у садку Харківського літмузею, де ви працювали, була ваша виставка «Поличка», де портрети письменників, від класиків до сучасників, намальовані однією чорною лінією. Мені Жадан дуже сподобався.
    

— Ця виставка досі триває. На паркані у садочку портрети добре зберігаються, бо надруковані на банерній тканині. Відкрилась вона під час закінчення найпершого локдауну, і мені дуже хотілося б, щоб вона пережила цю війну і дочекалася нашої Перемоги!
   

— «Передова» — це були і марка, і монета, яка навіть отримала титул «Краща монета року». Це дуже болюча тема: з одного боку — обрис медика, а з іншого —воїна, — це якраз і ковід, і передова на фронті.
    

— Сама ця ідея виникла через те, що, по-перше, мені хотілося нагадати всім, хто забував у той час, що в країні війна, і вона триває з 2014 року, і водночас лікарі теж вийшли на передову, бо боротися з ковідом було важко. Захотілося поєднати — подякувати всім, хто став на захист наших людей і України.

— Ви є автором обкладинок низки книжок...
    

— Перша обкладинка, яку я зробив, була обкладинка до «Брами Європи» Сергія Плохія, він отримав за цю роботу Шевченківську премію. Я пишаюся, що був першим, хто зробив обкладинку до його книги саме в Україні.
   

— Розкажіть, будь ласка, про свої театральні роботи, — це взагалі інший світ.
    

— Я долучився до цього світу завдяки Андрію Єрмоленку, який запропонував мені роботу над проєктом «Оскар і Рожева пані», це проєкт Ірми Вітовської та Івано-Франківського драмтеатру, який уперше розпочав тему інклюзивної медицини. Цей проєкт дуже бага­тьом допоміг, і дітям, і дорослим, і навіть мені самому.
   

— А ще є вистава про війну на Донбасі «Чуваки не святкують, або Ukranian» київського театру «Ампулка».
    

— По-перше, це проєкт, який створили мої друзі, дуже близькі мені люди, однодумці, яких я дуже поважаю. Це продюсер Михайло Бондаренко, режисер Максим Голенко, головну роль грав автор тексту Руслан Горовий, людина, яка мене дивує буквальнощодня, тому що стільки, скільки він може робити для країни і для людей, — це дуже вражає: він і волонтер, і письменник, і музикант, і режисер, — щиро захоплююсь усім, що він робить.

Кожна людина, яка брала участь у проєкті, — це окрема історія, це історія про неймовірну повагу до всіх. Вистава розповідає про Україну й українців, іноді ти смієшся, іноді в тебе сльози, але найголовніше, що ця вистава дає віру і надію в те, що ми переможемо, в те, що все буде добре. Тому я дуже пишаюся, що долучений до цього проєкту.

«Я дуже хотів би бути частиною життя України»

— Я читала ваш пост про те, що ви не хотіли би зараз повернутися до Естонії, де народилися, і стати естонським громадянином.
    

— Так, не хотів би. Я народився в Естонії, це неймовірно прекрасна країна, країна, яка змогла стати частиною Європи. Але водночас мені більше подобається бути тут, тому що українці мені набагато ближчі, тому що я формувався в Україні як людина і Україна — це частина мого життя. Я дуже хотів би бути частиною життя України.
   

— А скільки вам було років, коли ви перебралися до України?
    

— У третьому класі я вже переїхав майже на постійне проживання, потім, у восьмому класі, я ще трохи навчався в Естонії, у мене була дилема, залишатися там чи повернутися до батьків, я таки повернувся. І дуже багато років поспіль було бажання повернутися на батьківщину, але з 2014 року я остаточно усвідомив, що хочу бути в Україні. Тут у мене народився син, і це дуже сильно вплинуло, бо це Батьківщина мого сина і я хочу залишити йому щось більше, ніж гроші, капітал. Я хочу залишити йому якусь кращу країну — така моя мета як батька.

 — Зараз йому тринадцять років, і ви повернулися до Києва передусім тому, щоб бути з ним поруч.
    

— Саме через нього я і переїхав до Києва разом з моєю мамою. Ми бачились два з половиною місяці, а потім почалась активна фаза нападу росії. Тепер Лука за кордоном, і Київ для мене перестав бути таким рідним, саме присутність там сина наповнювало це місто для мене сенсом, без нього мені там якось самотньо, зараз я в Івано-Франківську і навіть не знаю, коли повернуся до Києва.