У Полтаві відбулися футбольні змагання, присвячені юному голкіперу з Краматорська Степанові Чубенку

«Немовби перенеслися в ті часи, коли ходили дивитися на гру сина під час домашніх турнірів»

Нещодавно в Полтаві відбувся 8-й турнір із футболу під назвою «Більше, ніж життя», присвячений пам’яті Степана Чубенка — Народного героя України, 16-річного підлітка з Краматорська, що на Донеччині, якого наприкінці липня 2014 року в Донецьку затримали бойовики з бандформування «Керч», за однією з версій, через синьо-жовту стрічку на рюкзаку, а потім жорстоко закатували й розстріляли.

Ініціатива проведення таких змагань належить друзям юного патріота: уперше турнір пам’яті Степана Чубенка провели 2015 року в день його народження — 11 листопада, і відтоді він став щорічним.

Торік провести його не завадив і карантин із запобігання поширенню коронавірусу, а цьогоріч — навіть повномасштабний напад росії. Щоправда, 8-й турнір із футболу, присвячений пам’яті Степана Чубенка, відбувся вже не в його рідному місті, а в Полтаві, куди з Донбасу переїхали батьки Народного героя України.

Поспішав жити, неначе відчуваючи, що йому відведено небагато віку

«Я запропонувала провести такий турнір Асоціації футболу Полтавщини, і там мене підтримали, схвалили цей намір і в обласній військовій державній адміністрації та міській раді. У підсумку все вдалося — організація змагань була на досить високому рівні, — поділилася враженнями мати Степана Чубенка — пані Сталіна.

— І якщо у Краматорську в таких турнірах брали участь команди «ультрас», військових, прикордонників тощо, то в Полтаві свою майстерність на футбольному полі продемонстрували Степанові ровесники. Тож ми з чоловіком Віктором немовби перенеслися в ті часи, коли ходили дивитися на гру Стьопи під час домашніх турнірів. На таких змаганнях завжди отримуєш позитивний емоційний заряд».

За словами жінки, Степан щосили поспішав жити, можливо, підсвідомо відчуваючи, що йому відведено небесами небагато віку. До школи пішов, не маючи за плечима й шести років. Потім не міг дочекатися, коли ж нарешті його візьмуть до секції з греко-римської боротьби.

«А ставши фанатом футбольної команди «Шахтар», Стьопа так захопився футболом, що після заняття з греко-римської боротьби біг іще й на тренування з цього командного виду спорту. Завжди ганяв м’яч і в нашому дворі. Уже невдовзі дебютував у професійному футболі — став грати в молодіжній команді ФК «Авангард» (до речі, керівництво футбольного клубу вирішило назавжди закріпити перший номер за голкіпером Степаном Чубенком), — продовжує розповідь про сина Сталіна Чубенко.

Окрім усього, Степан мав артистичний хист. Жоден шкільний захід без нього не обходився. І відповідальності йому було не позичати: одного разу на конкурсі читців, захищаючи честь школи, виступав навіть із підвищеною температурою. 2014 року Краматорський народний театр «Еспада» попросив хлопця зіграти попа, і він погодився, наполегливо вчив слова ролі.

«Мені пощастило побувати на одній із репетицій, — пригадує пані Сталіна. — А потім почалися обстріли Краматорська проросійськими бойовиками, через що прем’єра вистави так і не відбулася. Коли ж Стьопи не стало, її вже й зовсім не ставили. Син був дуже чутливим до чужої біди, разом із друзями опікувався місцевим дитбудинком «Антошка». Першого разу побувавши там, обурювався: ну як, мовляв, можна покинути свою дитину? Окрім усього, Стьопа мав загострене почуття справедливості й узагалі нічого не боявся».

Після паузи моя співрозмовниця зауважує, що не тільки вони з чоловіком виховували сина, а й він — їх: «Коли розпочався Євромайдан у Києві, ми не надто розуміли, що саме змусило українців масово вийти на вулицю. Натомість Стьопа одразу в усьому розібрався й «розжовував» нам, що до чого. А коли 2 травня відбулися трагічні події в Одесі, ми якраз були в мого батька в росії й дивилися на них через призму коментарів російського телебачення. Але син і тут був на висоті, заявивши: «А тепер розповім вам те, чого не розкажуть російські засоби масової інформації».

І таки довів, що масові заворушення в Одесі були організовані й навмисне сплановані.

Стьопа дуже багато читав. У нього на полиці на видному місці стояла книга Василя Шкляра «Залишенець». Так що в національно-патріотичному вихованні сина брав участь і письменник, якого називають «батьком українського бестселера». До речі, не так давно Василь Шкляр надіслав цей твір Стьопі, як живому, щоб у нього була книга, подарована автором».

П’ять пострілів після тижня тортур — усе це витримав і прийняв смерть мовчки

Віктор і Сталіна Чубенки добилися відкриття кримінального провадження й того, що вбивць­ їхнього сина, трьох бойовиків із терористичного батальйону «Керч» Вадима Погодіна, Юрія Москальова та Максима Сухомлинова засудили до довічного позбавлення волі, проте ті втекли з окупованої території Донбасу.

Одного з них уже нібито немає в живих, другий перебуває в росії, третій — в окупованому Криму. Україна вимагала їхньої екстрадиції, проте в рф не стали видавати «своїх».

Як названі покидьки могли так жорстоко розправитися з 16-річним українським школярем? У матері на це запитання є своя відповідь:

«Коли хтось виявився зрадником, був ніким, а захотів стати кимось — і тут зустрічає підлітка з міцним стрижнем, котрий лишився вірний своїй Батьківщині, не підняв прапора чужої країни, тільки уявіть собі, який жалюгідний вигляд він має на тлі останнього. Відтак треба зламати дух патріота, а якщо й цього досягти не вдається — знищити його фізично.

Стьопа мріяв записатися до добробату й захищати Україну, проте на заваді став його вік. Та, думаю, він захистив її й без зброї. Бо після історії з сином бандформування «Керч» припинило своє існування, що врятувало життя багатьом його потенційним жертвам. П’ять пострілів після тижня тортур — усе це син витримав і, як зазначив свідок, прийняв смерть мовчки. Яка страшна смерть, коли навколо самі вороги й немає нікого, хто врятував би...

Протягом усіх цих років російської агресії Сталіна Чубенко займається
волонтерською діяльністю — надає посильну допомогу нашій армії.

Це просто нонсенс: в Україні небезпечно ходити із символікою своєї країни. Кажуть, тут утискають російську мову. Та нічого подібного, я цього ніколи не відчувала. А зараз принципово намагаюся говорити українською й переконана: саме вона потребує захисту в Україні. Якщо ж комусь близька росія, їдьте туди, але не треба нести сюди «русскій мір».

От зараз, під час повномасштабного вторгнення російських військ на територію України, увесь світ ужахнувся тому, які безчинства вони творили в Бучі, Гостомелі, Ірпені, інших містах.

Але ж репетиція цих звірств відбувалася всі ці вісім років на Донбасі, і багато хто з тих, кого піддали жорстоким знущанням і хто тільки дивом вижив, намагався донести до широкої громадськості, із ким ми насправді маємо справу. Це нелюди, і в їхніх очах ви не побачите нічого людського.

Попри те, що пекучі спогади змушують мене знову й знову переживати ті болючі миттєвості життя, ніколи не відмовляю журналістам в інтерв’ю саме з тієї ж причини: хочу донести правду про катівні росіян — ми до кінця не знаємо, скільки розстріляних і закопаних у лісосмузі людей тільки в одному селищі Горбачово-Михайлівка, що за 22 кілометри від Донецька! Усе це колись іще розкриється».

«Гадаю, за яку б справу Стьопа не взявся, у нього все вийшло б»

«Степан був водночас простим і складним. Попри відкритість, у ньому була якась загадка… А для того, щоб зрозуміти його душу, треба читати його вірші. Саме в них — увесь Стьопа. Так, для когось він був не надто зручним, іноді навіть зухвалим. Але талановиті люди мають право бути такими! Адже їхнє життя — як спалах яскравої зірки, що загорілася і швидко згасла, але світло якої ще довго буде з нами, освітлюватиме наш шлях, допомагатиме у важкий час. Спасибі за те, що ти був, Стьопо Чубенко», — написала однокласниця юного патріота Ельвіна Сулейманова.

Школа, де навчався Степан Чубенко, з 1 вересня минулого року зветься його іменем, на її стіні висить меморіальна дошка на честь загиблого через проукраїнські погляди школяра.

Іще одна пам’ятна дошка з портретом колишнього воротаря молодіжної збірної з’явилася біля центрального входу до стадіону «Авангард». У міському саду Краматорська неподалік футбольного поля, де й відбувалися турніри пам’яті Степана Чубенка, за кошти міських жителів встановлено пам’ятник закатованому й убитому бойовиками підлітку.

Його іменем назвали й вулицю в нині окупованому Зайцевому. Уже кілька років проводиться конкурс дитячого художнього репортажу «Юний самовидець» пам’яті Степана Чубенка. Йому присвячують вірші, поеми.

Та навіть одну з бойових машин у 21-му окремому мотопіхотному батальйоні «Сармат» назвали на честь 16-річного краматорського школяра, а на металі викарбували клятву помсти за його смерть.

«Я давно живу в Україні і вважаю: якщо ти обираєш місце проживання на території якоїсь країни, то маєш знати й поважати її мову, історію, культуру. А те, що відбувається зараз, — це не що інше, як визвольна боротьба українського народу, яка почалася дуже давно. Інших поглядів у нашій сім’ї й не було, — констатує пані Сталіна. — Стьопи, звичайно, не вистачає. Як не вистачатиме нам і всіх тих, хто становив цвіт нації й поліг на фронтах цієї війни. Вони були б так потрібні для розбудови України».

Коли фронт почав наближатися до Краматорська, подружжя Чубенків вирішило перебратися до Полтави. Тут обоє одразу ж приєдналися до дружної команди волонтерів.

«У цьому немає нічого героїчного, — вважає пані Сталіна. — Той, хто протягом усіх цих років російської агресії не стояв осторонь, а допомагав українській армії, знайде себе будь-де. Зараз такий час, коли кожному потрібно не чекати перемоги, а щось робити задля неї».

Гачок і ножиці — це те, що під час евакуації жінка насамперед поклала до валізи. Вона й раніше плела килимки для стільців, на які, запевняє, є попит на фронті — наші бійці їх постійно замовляють.

І навіть під час нашої розмови Сталіна Чубенко даремно не гає часу — вправно орудує гачком.

«Оцей виріб уже 79-й за рахунком — і це ж тільки в Полтаві, — посміхається вона. — А скільки зв’язала таких килимків загалом, уже й не порахую. Іще робимо обереги і плетемо маскувальні сітки. Наші захисники мають знати, що їх чекають, про них думають, турбуються».

Уже перебуваючи в Полтаві, безстрашна пані Сталіна їздила до Краматорська, аби забрати зі своєї домівки синові речі, цінні як пам’ять про нього, зокрема його улюблені книги й колекцію футбольних шарфів. Хоч їхній дім і не пошкоджений, вона воліє за краще зайвий раз перестрахуватися.

11 листопада Степану Чубенку виповнилося б 25 років. Цікавлюся у своєї співрозмовниці, ким, на її думку, міг би стати її син.

«Гадаю, за яку б справу Стьопа не взявся, у нього все вийшло б, — упевнена жінка. — У нього були організаторські здібності. Він міг би стати політологом, мав нахил до журналістики — залюбки коментував футбольні матчі. Та чи не найважливіше місце в його житті займав футбол. Тому й турнір пам’яті сина, що став уже традиційним, має назву «Більше, ніж життя».