Однією лівою: після поранення правої руки тероборонець з Гадяча несподівано став художником-шульгою

«Більшість моїх картин перебувала на виставці в Полтавській обласній універсальній науковій бібліотеці — вони там експонувалися до 4 серпня. Інші просто роздарував. Зокрема, вони лишилися в тих медичних закладах, де я лікувався. Наприклад, у травматологічному відділенні Полтавської обласної клінічної лікарні моя картина з підписом висить одразу біля входу. Роботу, яку намалював сьогодні, уже встиг презентувати своєму лікарю», — розповідає житель Гадяча, місцевий активіст Олександр Сиваш, який у віці 51 рік неочікувано відкрив у собі художній талант.

Ми спілкуємося, присівши на лавку у дворі обласної клінічної лікарні відновного лікування та діагностики. Тут після семи операцій та лікування в уже згаданому травматологічному відділенні обласної лікарні й військовому шпиталі чоловік проходить реабілітацію.

Пан Олександр констатує, що саме через активну життєву позицію став і учасником так званого «гадяцького сафарі».

Місцеві жителі сплутали ворогу всі карти

Олександр Сиваш на власні очі бачив війну ще починаючи з 2014 року. Він проїхав усією лінією фронту, здійснив близько 60 поїздок власним транспортом на передову, доправляючи безпосередньо у військові підрозділи «гуманітарку».

Коли ж ворог розпочав повномасштабний воєнний наступ, просто-таки не міг не стати на захист своєї території — записався до лав місцевої територіальної оборони.

«Найперше, що ми зробили, — знищили дорожні вказівники й заблокували шляхи та мости. Оскільки ж були беззбройними (а ті, хто мав зброю — працівники поліції, військкомату, — 26 лютого дружно зібралися й покинули місто; щоправда, дехто з них таки одумався й повернувся), постало питання, що зможемо зробити голими руками, коли на нас попруть танки.

Вирішили зупинити ворога в якомусь місці й після цього повідомити ЗСУ. От саме цим я й займався, — розповідає історію, що різко змінила його життя, пан Олександр. — Із 25 лютого відстежував точки, де масово зосереджувалася ворожа військова техніка, і повідомляв ЗСУ.

До речі, робив це не тільки я — загалом кілька людей. І коли ми об’єдналися й почали з різних джерел доносити одну й ту ж інформацію, тоді, думаю, у нашому головному органі управління військами зрозуміли, що ми все ж не жартуємо. Таким чином, інформуючи ЗСУ, ми надавали їм можливість завдавати противнику точних ударів артилерією, «байрактарами».

Задля цього учаснику тероборони доводилося виїжджати власною автівкою назустріч ворогу.

«Сховавши автомобіль, ми з побратимами підбиралися до скупчення російської військової техніки дуже близько й відстежували її переміщення. Загалом на нашому напрямку було задіяно приблизно 400-500 оди­ниць бронетехніки — колони ділилися на групи й рухалися туди-сюди, що ускладнювало підрахунок, — зазначає Олександр Сиваш.

— У засобах масової інформації з’явилася версія, нібито вони заблукали. Насправді ж російські танки не змогли перетнути заблокований сільський міст, який став для них непроїзним, а тому розвернулися й подалися в об’їзд. І саме в пошуках отого об’їзного шляху вони й блукали. Карти нашої місцевості, я так розумію, у них були давні, бо ворожа техніка рушила тими дорогами, де апріорі не могла проїхати. Тому, зокрема, і стався отой випадок, коли ворожий танк упав у річку зі старого мосту, бо той його просто не витримав».

Згідно з одержаними документами, завданням російських загарбників було взяти в облогу Миргород. Проте завдяки мужності й винахідливості місцевих жителів, які сплутали ворогу всі карти, цим планам не судилося збутися.

«Ми спостерігали за тим, як наші зброй­ні сили завдавали потужних ударів по ворожих підрозділах, через встановлені відеокамери, — відтворює далі не такі давні події мій співрозмовник.

— А після цього виїхали на місце побоїща, аби переконатися в успіху операції наших військових. З пагорба спостерігаючи за місцевістю в бінокль, знову помітили рух колони ворожої техніки. Згодом одержав повідомлення про те, що на нашу територію заїхали ще й два самохідні ракетно-зенітні комплекси «Бук», — мені дали завдання знайти їх».

Наш герой зізнається, що на ту пору навіть не уявляв, як їх шукати. І тільки завдяки одному місцевому жителю, котрий бачив цю техніку вночі і вказав, у якому напрямку вона рушила, вдалося передати до Генштабу й цю інформацію.

Роботи художника-самоука, написані
лівою рукою.
Фото автора.

«Усе, моя місія виконана. Так тоді подумки розмірковував, сидячи у штабі нашого підрозділу тероборони, — на цьому наша історія могла й закінчитися, але мінлива доля готувала чоловікові нові випробування. — Аж тут забігає командир нашої диверсійно-розвідувальної групи, кладе на стіл карту й запитує: де, мовляв, розташована оця точка? Спочатку я не второпав, про що йдеться.

Як з’ясувалося, він мав на увазі заправку: річ у тому, що в рашистів закінчилося дизпальне, тож вони «віджали» його в місцевому фермерському господарстві. Аби унеможливити подальший рух ворожої колони, потрібно було знищити оту заправку. Відтак ми рушили до неї на легкових автомобілях. А після того, як миттю зачистили територію від ворожих вартових, ліквідували заправку, бензовоз і ще кілька одиниць техніки, командир наказав спішно відступати».

Раніше був далеким від мистецтва

Але тут Олександр Сиваш помітив непошкоджений вантажний автомобіль підвищеної прохідності «Урал», навантажений зброєю й боєприпасами, тож захотів повернутися не з порожніми руками. Попросивши, щоб його прикрили, він кинувся до тієї вантажівки.

«І вже під час руху пролунав постріл, — пригадує драматичний момент пан Олександр. — Тепер упевнений, що його здійснив снайпер. Бо пізніше спілкувався з командиром, і той повідомив, що як тільки-но я від’їхав, ворожий боєць зі снайперською гвинтівкою виявив себе, після чого його ліквідували. Почалася стрілянина.

Та, міцно тримаючись лівою рукою за кермо, я продовжував їхати далі. Коли ж урешті-решт зупинився, підбігли наші бійці, витягли мене з кабіни й доправили до лікарні. Окрім мене, у тому бою був поранений ще один солдат. А коли мої побратими вивантажили з кузова «Уралу» зброю й боєприпаси, то виявили там ще й російського окупанта, який сховався між ящиками, що й урятувало йому життя.

Тож тепер сміюся й кажу: а я й не знав, що, окрім усього, захопив у полон одного з рашистів. А отой «Урал» наші хлопці поставили поперек дороги і, пробивши в ньому колеса, у такий спосіб перегородили шлях ворожій техніці. Тож колона, яка прибула на підмогу, змушена була рушити в бік Лебедина.

Проте, зі слів командира, далеко не від’їхала — біля села Будилка її накрила прицільним вогнем наша артилерія. Якщо ж говорити про всі наші трофеї, то це близько 10 танків (поміж них два Т-80 — це основна бойова машина, яку виробляли в СРСР), а також понад 5 БМП — усе це тепер слугує ЗСУ».

Оскільки вогнепальне поранення руки (із ногою пощастило дужче, бо там головна частина набою пройшла по дотичній) було дуже складним, адже куля не тільки пошкодила м’які тканини, а й роздробила кістку, після надання чоловіку першої медичної допомоги в місцевій лікарні його доправили до обласної. Тут учасник «гадяцького сафарі» й почав малювати.

Раніше він займався перевезеннями, ремонтом техніки, тобто був далеким від мистецтва. Хоч із 2014 року почав писати патріотичні вірші, деякі з них навіть увійшли до колективної поетичної збірки. Як і всі, говорить, колись давно пробував і малювати, однак особливого успіху в цій царині не мав. Чому ж у лікувальному закладі раптом виникло таке бажання?

«Насамперед потрібно було себе чимось зайняти, — пояснює чоловік. — Я ж людина діяльна, ніколи не сиджу склавши руки, а тут раптом опинився на лікарняному ліжку — так можна було дійти й до депресії.

Тож, попросивши в медсестри аркуш та олівець, намагався щось намалювати лівою рукою. Чесно кажучи, хотів зобразити троянду, а в підсумку вийшла гвоздика. Тож мозок почала свердлити думка: навіщо я все це роблю? А потім одна з відвідувачок, яка мала хист до малювання, на моє прохання зробила контури мого портрета.

Днів за три я його завершив. Іще один побратим, який прийшов мене провідати, приніс альбом і багато кольорових олівців. А десь після п’ятої операції на руці (загалом я переніс сім операцій) мені перелили донорську кров, після чого (жартую, звісно, але, може, так і є насправді) уже просто не міг не малювати».

Десь через три тижні Олександра Сиваша перевели до військового шпиталю, де в нього з’ явилося широке поле для творчості. Якось заглянувши до кабінету психолога, він знайшов там справжнє багатство: і мольберт, і полотно, і фарби, і пензлики.

«Так почав малювати фарбами, поставившись до цього вже більш серйозно. Першою роботою знову ж таки були квіти. Та я вже намагався провести рівну лінію, що було не так легко, адже робив це лівою рукою. Окрім того, почав розвивати своє бачення кольорів та відтінків. Оскільки перебував у лікарняних стінах, то звернувся по допомогу до інтернету — переглянув багато майстер-класів з малювання, і деякі з них мене по-справжньому надихнули. У цей час картини в мене почали з’являтися чи не щодня. Малював так завзято, що використав майже всі матеріали, після чого у моїй творчості настала вимушена пауза», — сміється пан Олександр.

Малювання стало арттерапією

Та хіба є щось таке, що може зупинити людину, в якій раптом прокинувся художник? Олександр Сиваш почав малювати в палаті на простих аркушах. Аж тут, почувши про самородка, до нього навідалися полтавські художники, майстри народної творчості.

Саме їм і належить ідея створення персональної виставки героя цього матеріалу. До того ж вони забезпечили матеріалами для малювання.

«Спершу я дуже здивувався, — зізнається пан Олександр. — А потім подумав: а чому б і ні? Не святі ж горщики ліплять. На ту пору вже й сам переконався, що за великого бажання можна досягти будь-чого. Так почав створювати роботи спеціально для виставки — уже більш об’ємні, зі смислом.

Дуже вдячний за підтримку людям, які розуміються на художній творчості, зокрема полтавській художниці Лідії Орел, а також очільнику обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України Євгену Пілюгіну. Для мене ця підтримка дуже важлива. Бо, як правило, художники вчаться все життя. Мені ж за якихось 2-3 місяці треба було осягнути те, на що інші витрачають роки.

Малювання мене по-справжньому захопило. Окрім усього, воно стало для мене арттерапією. Я шукаю вихід зі становища, в якому опинився. Бо в мене практично не працює поранена рука. Лікарі запевняють, що вона потихеньку відновлюватиметься і з часом, можливо, зможу піднести нею ложку до рота.

Уже й сам помічаю певний прогрес: от бачите, можу провести великим пальцем по всіх інших, а раніше не міг дотягнутися ним навіть до вказівного. Однак треба об’єктивно дивитися на речі: повноцінно права рука вже навряд чи працюватиме. Тож на тій справі, якою займався в житті, доведеться поставити хрест. Тому постає питання, що робити далі».

Чоловік, у якого так несподівано проявився прихований талант, замислюється над створенням власної художньої студії і запевняє: усі можливості для цього в нього є. У ній він міг би давати майстер-класи, як малювати лівою рукою, далеко ж не всі це можуть.

До того ж пану Олександру надійшла пропозиція роботи реабілітологом. А Євген Пілюгін пропонує, віднайшовши свій стиль, створити побільше художніх робіт і виставити їх у Києві, а може, навіть за кордоном. Для нашого героя це не така вже й проблема, адже він малює дуже швидко — зазвичай картину створює за добу.

«Лідія Орел говорить, що досі не стикалася з таким феноменом, щоб людина в малюванні розвивалася настільки швидкими темпами. Та я й сам відчуваю, що з кожною роботою росту, вдосконалюю свою майстерність. У мене таке враження, що за дуже короткий термін мушу наздогнати все те, що проґавив за ці роки», — ділиться художник-початківець.

За його словами, після відкриття виставки своїх робіт він став доволі впізнаваним.

«Люди, які тут проходять реабілітацію, зазвичай цікавляться, чи довго ще триватиме виставка. Одна вимушена переселенка навіть попросила зорієнтувати її, як добратися до обласної бібліотеки. Лікарі, які лікували мене в попередніх медзакладах, телефонують і з таким захватом відгукуються про мої роботи. Що й казати, бути в ролі «зірки» приємно, — жартує Олександр Сиваш.

— Моя однопартійка нещодавно потрапила на всеукраїнську гру на кшталт «Що? Де? Коли?». «І яким же було моє здивування, коли одним із завдань було відгадати, хто зображений на знімку. А на фото — наш Сиваш, учасник «гадяцького сафарі». От вона, справжня популярність», — написала жінка в смс-повідомленні».

Утім, попри те, що в Полтаві художника-самоука всі розуміють і підтримують, у рідному місті, за його словами, усе навпаки — там не сприймають його художній доробок як якесь досягнення, перемогу над собою.

«Певний контингент місцевих не розуміє, що таке отримати поранення, понад чотири місяці провести в стінах лікувальних закладів і як боротися з безнадією, виборсатися з важкого психологічного стану. Для мене художня творчість — це своєрідне самозцілення. І краще вже лікуватися в такий спосіб, аніж, скажімо, «розігрівом», до якого нерідко вдаються ті, хто потрапив у складні життєві обставини», — робить висновок Олександр Сиваш.