Діаспорянка Марія Остгайм-Дзерович: Наша боротьба за Незалежність — фатум

Українська громадська діячка Марія Остгайм-Дзерович — один з авторитетних голосів української діаспори у столиці Австрії, у Відні, в якому мешкає понад 80 років.

Про свою родину, про колізії долі її покоління та про віру в Україну, сучасних українців вона розповідає для читачів «України молодої».

Про свою родину, про легендарних батьків

У нашій родині було багато працьовитих людей, справжніх патріотів. Я народилася у Львові у сім’ї Маркіяна Дзеровича та Дарії Вітошинської.

Батько був відомим українським лікарем, президентом Генерального інституту Католицької акції у Львові. Мама Дарія походила з роду Вітошинських, була доктором хімічних наук і магістром фармакології.

Цікава історія мого батька, він студіював медицину у Кракові, в Ягеллонському університеті. Завершивши, далі студіював як інтерн у Відні. Став знаним кардіологом та пульмонологом.

Й у 1928 році зустрівся саме у Відні з майбутньою дружиною, коли співали у хорі у храмі Святої Варвари (греко-католицька церква Святої Великомучениці Варвари у столиці Австрії є найстарішою в діаспорі й серцем українства, навколо неї сторіччями гуртувалася українська громада Відня. — Ред.) Батько мав гарний тенор. Як побралися, поїхали жити до Львова.

Проте, коли почалася Друга світова, у 1940 році ми переїхали до Австрії, у рамках «програми повернення», бо наша матуся була австрійською громадянкою.

Делегація австрійських українців на Всесвітньому
форумі українців у Києві.

Мати згадувала історію, як у нашому львівському помешканні з’явилися совєти. Мама відразу почала пакуватися, це помітив один з військових і кинув, що, мовляв, навіщо ви їдете до Австрії, ми там усе одно будемо за п’ять років.

Звичайно, та фраза справила страшне враження. Але ми вибралися, кілька місяців були у дорозі, поки дісталися Відня. Всі — й малі, й старі — їхали у відкритих вагонах, було жахливо й зимно.

До Львова дійшли чутки, що ми всі загинули. Але нас спіткала інша доля. У батьків нас, дітей, на момент початку війни вже було четверо. Незабаром у Відні батько отримав помешкання та ординацію у 12-му районі. Взимку 1945 р. будинок розбомбили, і ми перебралися жити до підвалу.

Війна скінчилася. Представники совєтів знову опинилися у нашій хаті, полювали за батьком. Ми боялися говорити українською. Батька забрали 1 травня, за тиждень до кінця війни, совєтський режим запроторив його до ГУЛАГу. Батька везли через Прагу до Одеси, з Одеси до Харкова, а потім аж до табору для політичних в’язнів у Потьмі...

Мама від голоду захворіла на сухоти й довгий час перебувала в лікарнях. А нас, дітей, розібрали чужі добрі люди й, переховуючи від москалів, дали всім прізвище Остгайм.

Про збереження українськості

Удома говорили українською побутовою мовою. А у хорі Святої Варвари вчили літературну мову. Професор Андрій Гнатишин (український композитор, диригент, музично-громадський діяч, педагог, професор, публіцист, один із найбільш яскравих і видатних представників української діаспори у Відні, роки життя 1906—1995. — Ред.) був нашим улюбленим диригентом, високодуховним учителем.

Потім уже ходила до університету, вдосконалювала українську мову як вільний слухач. У той період отримала різні можливості розвивати мову. В 1993 р. склала іспити й стала судово заприсяженим перекладачем з української.

Про харизматичного брата Олександра

Олександр Остгайм-Дзерович із 1969-го по 2001 рік був парохом церкви Святої Варвари у Відні, саме того храму, де познайомилися наші тато й мати.

У 1978 році о. Олександра призначають папським капеланом (монсеньйором), 1983 року номінують радником Папської комісії для Східного права, а у 1987 році — мітратом львівського архієпископа УГКЦ.

Німецькою мовою «Жовтого князя» Василя
Барки видавав Михайло Слабошпицький.

Ми були духовно спорідненими людьми з братом. Я роками допомагала йому, ще й, до того ж, була головою Церковного братства.

Між іншим, ми від початку 90-х років опікувалися українськими біженцями. Дуже багато перекладала для парафії, зокрема документи. Маю від віденської архієпархії за діяльність допомоги церкві спеціальний орден.

Про досвід літературно-художнього перекладу Василя Барки «Жовтий князь»

Історія України мене цікавила завжди та ґрунтовно. Відвідувала лекції в університеті, зокрема у професора Петра Васильовича Рихла, дуже вразили лекції про Василя Барку, ми читали уривки його твору «Жовтий князь» (Der gelbe Furst).

Барка після війни жив у США. Чверть століття збирав матеріали для книжки про Голодомор. Уперше «Жовтий князь» вийшов українською 1963-го.

Його одразу переклали англійською, роман змогли читати американці. В Європі твір з’явився французькою 1981-го. Хоча радянські агенти викупили відразу майже весь наклад.

Я про Голодомор знала, хоча в німецькомовних країнах про нього мало хто чув. Зачала переклад, бо, наприклад, австрійці не вірять у те жахіття. Написала Барці листа в Америку. Він на той момент уже лежав паралізований і не міг відповісти (помер 2003-го у 94-річному віці).

Потихеньку перекладала. Деякі уривки треба читати по п’ять разів, бо мова Барки важка. Переклала безплатно. Шукала видавців у Австрії, Німеччині, але ніхто не хотів братися. Це не роман про кохання, на ньому не зробиш бізнес.

Минули роки, поки пан Михайло Слабошпицький, письменник, видавець, громадський діяч, не погодився видати книгу у видавництві «Ярославів вал», де роман вийшов накладом тисяча примірників.

Частина тиражу поїхала до Відня. І я дарувала, пересилала поштою, презентувала переклад в Австрії та в Україні. Обкладинку оформила художник Ніна Томченко. Між прізвищем автора та назвою вирізала мапу України на чорному тлі.

Вмістила два речення: «Цей роман змальовує безприкладну в історії людства голодну смерть (Голодомор). Мільйони невинних українців замордовано голодом».

Про місію допомагати австрійцям пізнавати Україну

Через мого брата Олександра познайомилася з політичним та громадським діячем, дипломатом доктором Бернгардом Штільфрідом, який налагоджував культурні зв’язки, зокрема з Україною.

Від 1990 року почала з ним регулярно їздити до України, до Києва, до Чернівців, Львова, до Бродів як перекладачка та менеджерка. Насамперед по містах, де жили й працювали видатні австрійські науковці та письменники.

Пан Штільфрід цікавився часами, коли Західна Україна входила до складу Австро-Угорщини. Цим австрійським видатним діячам науки та культури встановлювали пам’ятники та дошки. А ще відкривали Австрійські бібліотеки.

Таким чином і я зробила свій внесок у цю справу й допомагала австрійцям пізнавати Україну і навпаки. А як багатолітня секретарка Австрійсько-українського товариства їздила у складі делегації на Всесвітній форум українців до Києва.

 Побажання сучасним українцям  

Протягом багатьох століть українці мріяли бути незалежними. Як скінчився совєтський режим, Україна стала вільною. Для українців завжди були важливими воля та самостійність.

Мрія — жити без загроз, зокрема загроз від «великого брата», який страшно нищив і продовжує нищити нас протягом сторіч. Люди тікають, молоді помирають. Бо «великий брат» хоче панувати у цьому заповітному краю.

Тим, хто залишається в Україні, палко бажаю, щоб їм вистачило сили жити та боронити рідну землю. А тим, хто виїхав за кордон, як і я колись на початку 40-х, раджу плекати свою мову та вчити ту мову, у країні якої тимчасово перебуваєте, де сьогодні знайшли прихисток. Українці — дуже інтелігента нація. Люди спритні та працьовиті. Але треба обов’язково володіти мовою тієї країни, де ви, нехай й тимчасово, проживаєте...

Про Україну у майбутньому

Я не пророк, проте вірю, що Україна була і буде незалежною. Україна є абсолютно європейською країною, а українці є громадянами Європи. Наша боротьба за Незалежність — фатум. Мрію, щоб за моє життя Україна офіційно стала європейською державою.

P. S. Дякуємо за допомогу в організації інтерв’ю пані Тетяні Данник.