Вісім нацгвардійців лікують у Саксонії за німецькою програмою страхування

Кожен робочий день радниці ірпінського міського голови Оксани Сулими, яка курирує в побратимі Ірпеня місті Борна (округ Лейпцига) перебування понад 200 ірпінців, щільно розписаний.

Вона опікується не лише тими, хто виїхав з її рідного міста, а й іншими нашими громадянами, адже з початку війни слово «Україна» звучить для неї як пароль.

«На одній із робочих зустрічей з невідкладної допомоги евакуйованим запитала директора клініки Sana Klinikum в м. Борна Роланда Бантле, чи можуть вони прийняти на лікування наших важкопоранених бійців. Він відповів, що так», — пригадує Оксана.

За покликом серця

Розпочавши копітку працю щодо оформлення необхідних процедур, Оксана Сулима стукала в різні двері доти, доки вони не відчинилися. Підготовчу роботу в Україні координувало головне управління Національної гвардії України (НГУ).

В Борні провели дві відеоконференції з лікарями медичних закладів України і Німеччини. Вони вивчили анамнез поранень, узгодили кількість українських воїнів, яких можуть прийняти на лікування.

Українська та німецька сторони об’єднали зусилля. На втілення ідеї пішло два з половиною місяці. Лікарі Золочівського військового госпіталю (Львівська область) підготували бійців до поїздки і супроводжували колону автомобілів швидкої допомоги до українсько-польського кордону.

Далі доставляли важкопоранених українців представники Служби невідкладної швидкої допомоги округу Лейпциг, Німецького Червоного Хреста та добровільні пожежники пожежної частини Борни (вони надали свій транспорт з водіями).

Підтримують українських бійців й ірпінці, які перебувають в евакуації. Зокрема, дві медсестри супроводжували воїнів з польського кордону. Жінки час від часу готують для них смачні національні страви. Діти передають захисникам малюнки...

Бійці НГУ, які перебувають у Німеччині на лікуванні, — з різних військових частин. Це два Сергії, два Артеми, Тарас, Анатолій, Микола і Жанна. Вони з перших днів повномасштабної російської агресії захищали країну і мають різні ступені поранення (складні ампутації, травми черепно-мозкові та опорно-рухового апарату).

Двом із них провели надскладні успішні операції голови, один боєць після ампутації почав ходити завдяки сучасному протезуванню, двоє перебувають на реабілітації і готуються до повторних операцій.

Вони міцні духом і роблять усе, щоб якомога швидше повернутися в стрій. З деякими з військовослужбовців кореспонденту «України молодої» вдалося поспілкуватися.

Сергій боронив Гостомель

Сергій Маковоз отримав вогнепальне кульове поранення 24 лютого під час оборони аеропорту «Антонов-2» у селищі Гостомель. У військовій частині в Гостомелі служив понад рік. Родом він з Вінниччини. З багатодітної сім’ї, в якій батьки виховують чотирьох дітей.

«23 лютого мій взвод відчергував. Хлопці поїхали відпочивати, а вже о 5.30 пролунала бойова тривога. Завданням взводу була оборона аеропорту. Ми розташувалися в посадці за аеропортом. О 13.00 російські вертольоти почали бомбардування з повітря, крім того, там висадився десант», — пригадує 22-річний Сергій.

Його, пораненого, товариші доставили в санчастину, звідки відправили в Ірпінський військовий госпіталь. Куля пройшла навиліт.

«В Ірпені страшно було. За 15 метрів від госпіталю стріляли гаубиці. Мене і ще чотирьох важкопоранених бійців евакуювали. А вже 5 березня через бомбардування в госпіталі стало небезпечно. В цей день госпіталь почали розстрілювати ще й із танка. Потім ми втратили зв’язок з тими, хто був там», — розповідає боєць.

Сергій Маковоз змінив з десяток лікарень. Був на реабілітації в одному з санаторіїв Тернополя. З його бригади дев’ятьох бійців росіяни взяли в полон. Чотирьох потім обміняли.

Артем захищав Київ

Артем, майстер спорту України з кікбоксингу, 5 березня цього року мав виступати за свою частину на змаганнях з рукопашного бою. Але саме в цей день отримав важке поранення під Києвом.
Клята війна перекреслила всі плани.

З професійним спортом доведеться розпрощатися: восени хлопець планував у складі збірної Дніпропетровської області взяти участь у чемпіонаті світу з кікбоксингу в Італії. З 13 років займався цим видом спорту. Тепер у німецькому місті Борна 22-річний Артем чекає на протезування лівої руки і розмірковує, як жити далі.

У 2021 році він закінчив медичний коледж у Павлограді за спеціальністю «фельдшер». З листопада минулого року проходив термінову службу під Києвом. 25 лютого їхня частина зустрічала колону окупантів поблизу столиці.

«Перед знаком «Київ» окопувалися руками. Рятувало те, що це був здебільшого пісок, а не земля... Лопати привезли через кілька днів, коли окопи вже були готові», — розповідає Артем.

Ірпінські діти передали нашим захисникам
Жанні, Сергію і Артему малюнки, в яких
дякують за те, що вони захищають Батьківщину.
Фото Оксани СУЛИМИ.

16 бійцям роздали ручні протитанкові гранатомети (РПГ), яких вони раніше не бачили. Інструктори вчили, як працювати з цією зброєю. Найсміливіші набрали гранат. У Артема їх було три.

Поранення Артем не відчув. Почув свист і кинувся до підвалу. Побачив, що рука стікає кров’ю. Товариш затягнув джгут, але, оскільки кістку перебило, це мало допомогло.

Артема відвезли до однієї з київських лікарень. Руку ампутували. Потім було багато операцій. Два ребра зламані. Контузія легень. Пощастило, що уламки міни зупинилися за сантиметр від легень...

Уже в лікарні у Борні Артем познайомився зі штаб-сержантом Національної гвардії України прапорщиком Сергієм Боковим. Виявилося, що саме його підрозділ зустрів колону з 85 російських танків, на яку очікували побратими Артема. Це було за 30 км від Києва в селі Залісся (Броварський район Київської області). Після бою Сергію Бокову ампутували ногу.

«Якби ту колону хлопці нам не допомогли зустріти, то невідомо, що було б із нами», — говорить боєць.

Він не втрачає спартанського духу. Навіть у лікарнях знаходить спортивний зал і вперто тренується. Можливо, в подальшому житті Артем стане реабілітологом. І допомагатиме іншим не здаватися.

Тарас гартувався в «Азові»

Боєць полку «Азов» Тарас у мирному житті був ковалем. Руку втратив через поранення, яке отримав на підступах до «Азов­сталі» в бою з російським спецназом.

Тарас прийшов добровольцем у полк «Азов» у 2014 році. Починав звичайним солдатом. Став командиром взводу, батареї. Після контузії у 2018 році працював у штабі.

З майбутньою дружиною познайомився по інтернету. Вона з Києва до Маріуполя переїхала у 2016 році. Там народилися їхні донечки. Їм п’ять і три роки. Знімали квартиру. Тепер їхнього будинку немає. Росіяни розбомбили.

У перші дні війни Тарас відправив дружину з дітьми з Маріуполя. «Якби в місті не було цивільних, нам би було в десятки разів легше», — вважає він.

 «Азов» допомагав мирним громадянам. Доставляли воду. Під обстрілами возили до лікарні. Потім лікарню розбомбили. Ділитися не було чим.

Росіяни розбомбили на п’ятий день з початку війни водонапірні башти, газові та електромережі, мобільні вежі, великі супермаркети, продуктові ринки (хтось здав об’єкти, де були запаси їжі). У місті були 15 великих генераторів, про які навіть в «Азові» не знали. Їх окупанти також знищили.

На 32-й день повномасштабної війни, 26 березня, Тарас отримав поранення. Джгут був накладений сильніше, ніж потрібно. Якби не постійні обстріли і до медиків доставили швидше, руку, можливо, йому зберегли б. Багатьом ампутували кінцівки в імпровізованій лікарні на «Азовсталі». В таких умовах можна було тільки стабілізувати стан пацієнта.

«Мені пощастило, що було знеболювальне і операцію робили під анестезією. Пізніше операційну розбомбили. Поранені загинули», — додає Тарас. Коли по 8-10 годин сиділи під бомбардуванням, молитви читали навіть невіруючі. Від фосфорних бомб люди отримували тяжкі опіки.

На «Азовсталі» було мало лікарів і багато поранених. Їжі не вистачало. Якщо не поранений — мав шанс щось знайти, наприклад, під час нічної вилазки забрати продпайок у ворога...

Антибіотики були в дефіциті, а в Тараса почався сепсис. З кількох вертольотів з пораненими, які відправили з «Азов­сталі», один збили. Тарасу пощастило – його доставили у тил.

У спецоперації брали участь льотчики-аси. Шанс повернутися з Маріуполя був 50 на 50. Дістатися до вертольота було непросто — вночі пливли катером, ішли кілька годин пішки.

Дехто на милицях. Кілька годин чекали біля моря. Його евакуація з «Азовсталі» була останньою. Більше туди не зміг долетіти жоден гвинтокрил.

Попри все, Тарас вважає, що йому таланить. У нього чудова дружина і діти. Він залишався неушкодженим під авіаударами й артилерійськими обстрілами, вибирався з-під завалів. 31 березня Тараса вивезли в Дніпро.

«Є військова етика, кодекс честі. Ніхто з нашого полку не виконав би наказ стріляти по цивільних. Військовий — не злочинець. Є таке поняття, як «ідентифікація цілі», — підкреслює співрозмовник.

Тому Тараса виводять з рівноваги убиті росіянами мирні люди — діти, жінки.

На Маріуполь сипалася неймовірна кількість снарядів. Відбувалося по кілька десятків авіанальотів на день!

У противника була перевага в 10-15 разів в особовому складі і в 20-30 разів у техніці (росіяни контролювали небо, море). Водночас тільки полк «Азов» знищив 60 танків, близько 2 тис. особового складу росіян. Крім «Азова», наказ тримати оборону в Маріуполі виконували морська піхота та інші підрозділи.

Місто хаотично обстрілювали. Азовці не розуміли логіку поведінки ворога, який знищував квартали, де не було військових. Якщо у Другій світовій війні під час окупації Маріуполя загинули 10 тис. людей, то за два місяці російської «спецоперації», за офіційними даними, — 22 тисячі городян. А скількох убитих сусідів ховали самі жителі, а скільки людей опинилися під завалами! Росіяни тепер активно знищують сліди злочинів.

На 20-й день в «Азова» залишилося дуже мало боєприпасів. Боролися в повному оточенні. Без артилерії. Росіяни користувалися цим.

«Видавлювали нас і знищували місто. Уникали прямих зіткнень, бо поступалися нам якістю підготовки, хоча мали і професійні підрозділи. «Азов» перейшов на стандарти НАТО з 2016 року. Нас вороги не люблять за професійність і високий моральний дух», — вважає Тарас.

На здоровій руці Тараса є татуювання: пісочний будинок символізує, що час минає швидко і не варто відкладати життя на потім.