На Розсошенському кладовищі під Полтавою безпритульні пси нападають на людей: чиновникам байдуже

Попередньої суботи я могла б не вийти з кладовища цілою або навіть живою. Прибравши могили рідних, поверталася додому, коли буквально на виході з цвинтаря на мене ззаду накинулася зграя бродячих дворняг.

Почувши ґвалт, я озирнулася й побачила трьох великих розлючених псів. Буквально хвилин п’ять тому вони з гавканням промчали повз мене на відстані сотні метрів углиб кладовища. А тепер з тим же гавканням поверталися назад стежкою, якою я йшла.

Давно знаю про те, що бігти в такому випадку категорично заборонено, бо це провокує тварин. Кричати, кликати когось на допомогу не мало сенсу — навколо ні душі. Вирішила просто покластися на волю Всевишнього.

І тут відчуваю, як один із псів вчепився у мою сумку з довгими ручками. За сумку я не боролася, лише вагалася, випускати її з рук чи утримувати. Зараз усвідомлюю, як чітко у такі критичні моменти працює людський мозок.

У голові буквально за долю секунди визрівають рішення. Я була беззахисною і готовою до будь-якого розвитку подій. Навіть злякатися не встигла.

Поки розмірковувала, що робитиму далі, найлютіший із псів тягнув мою сумку вперед. Я продовжувала стояти нерухомо. Два інші пробігли трохи далі й зупинились. Мабуть, я діяла таки правильно, бо не робила зайвих рухів.

Думаю, через це зграя собак втратила до мене інтерес. Коли найлютіший з них витягнув зуби з моєї сумки, чотирилапі мовчки зникли за поворотом. Я ж, сподіваючись сховатися у безпечне місце, звернула зі стежки до будиночка, в якому оформлюють похоронно-ритуальні послуги — це сталося буквально за кілька метрів від нього.

Будиночок був зачинений на замок. Певно, у працівників бюро вже закінчився робочий день. До речі, ідучи на кладовище повз бюро, я далеко обминула цих же собак, які кидалися на інших перехожих.

Працівник комунальної установи (думаю, то був саме він) гримнув на своїх «охоронців», і вони зайняли своє місце в тіні заростей.

Щоб уникнути ще однієї зустрічі з недружніми до людей собаками, я змушена була піти не коротким шляхом, який пролягав повз ті чагарники, де вони ховаються, а перелізати через загорожу вздовж траси Полтава — Кременчук.

Між загорожею і трасою облаштований тротуар. Але навіть там я не почувалася в безпеці й молила Бога, щоб люті пси мене не побачили. Інакше довелося б кидатися просто на відбійник і зупиняти машини.

Мені зовсім не шкода подертої собачими зубами новенької сумки і я не буду заявляти в поліцію про завдавання мені матеріальних збитків. Це все дрібниці, які не варті того, щоб місяцями ходити до суду, платити судовий збір. Але я вирішила, що просто так цього не залишу.

Проте надій на те, що бродячі пси не нападуть іще на когось, хто прийде на нове Розсошинське кладовище, у мене мало. Як завжди, крайнього в цьому випадку знайти виявилося важко.

Дочекавшись ранку понеділка, я, ще не збираючись тоді писати матеріал на цю тему, зателефонувала до комунального підприємства «Спецкомбінат похоронно-ритуального обслуговування» Полтавської міськ­ради, що на вулиці Європейській, 154.

Там мені відповіли, що стаціонарного телефону в їхніх співробітників на новому Розсошинському кладовищі немає, тому треба телефонувати на «гарячу лінію» спецкомбінату. «Гаряча лінія» зранку понеділка виявилась «поза зоною».

Телефоную в Полтавське комунальне автотранспортне підприємство №1628, яке, знаю, займається відловом бродячих тварин. Там мене швидко переадресовують до фахівців з відлову безпритульних тварин, а ті — до Щербанівської територіальної громади, оскільки кладовище розташоване на її землях. Окей.

Чоловік у Щербанях, який відповів на мій дзвінок, не представився, але пояснив, що в громаді немає служби, яка займається відловом бродячих тварин, і дав номер телефону дільничного поліцейського Полтавського райвідділу поліції Михайла Козира.

З підказкою написати йому заяву на відшкодування матеріальних збитків. Мабуть, так і не второпав, що про матеріальне взагалі не йшлося.

Пан Михайло уважно вислухав мене, поспівчував і заявив, що це питання треба виносити на... обговорення депутатів районної ради.

«Ого! — кажу я йому. — То коли ж це буде? А люди щодня ходять на кладовище і щодня ризикують своїм життям». Зрештою мусила зізнатися, що я журналістка і буду шукати крайніх у цьому інциденті. Бо це «дзвіночок». А колись може все закінчитись трагічно. Я хочу попередити трагедію.

Поліцейський, однак, пояснив мені, що працівникам спецкомбінату похоронно-ритуальних послуг потрібні охоронні собаки на випадок, якщо раптом якісь зловмисники захочуть украсти металеву огорожу. Я починаю істерично сміятися. В душі.

Адже ця гіпотеза пана поліцейського нікчемна в порівнянні з реальною небезпекою, на яку наражають себе десятки людей, котрі щодня приходять на могили своїх рідних.

І де це записано, що кладовище — місце масового відвідування — мають захищати від гіпотетичних злодіїв безприв’язні собаки?

«Єдине, що в моїй компетенції, — виїхати на місце й з’ясувати все з працівниками спецкомбінату», — наче заспокоює мене дільничний.

Тим часом перенабираю ще раз «гарячу лінію». Цього разу мені відповіли. Дівчина-оператор, яка, видно, недавно працює, проконсультувавшись із досвідченими працівниками, зробила власне розслідування.

За кілька хвилин вона повідомила мені, що спецкомбінат не має ліцензії на відловлювання собак. Що в місті не одне кладовище і важко за всіма слідкувати. І що робітники Щербанівського цвинтаря, який відділений від Розсошенського лише бетонною стіною, дійсно підгодовують бродячих псів і навіть будки для них установили, але тварини забігають з одного кладовища на інше, і з цим нічого не можна вдіяти.

Я подякувала дівчині за надану інформацію і її щире бажання допомогти мені, однак спілкування знову вийшло безрезультативним. Людині, яку атакують злі пси, абсолютно байдуже, де вони кочують: у Щербанях чи в Розсошенцях. Головне ж — не допустити трагедії.

Наступний мій дзвінок знову був до поліцейського Михайла Козиря. Він, як і обіцяв, устиг поспілкуватися з працівниками спецкомбінату. Вони, у свою чергу, також поскаржилися йому на тих же собак, що і я.

Мовляв, тварини завдають їм багато клопотів, але нічого не можуть з ними зробити, бо... їх підгодовують добродушні бабусі й приваблюють таким чином до місця. Звісно, дивно, що співробітники установи потерпають від собак і нікуди не звертаються. Хоча, швидше за все, це версія, вигадана на ходу спеціально для поліцейського.

— Але де ж вихід? — уже безсило запитую працівника правоохоронного органу.

Він радить звернутися до начальника ЖЕКу Щербанівської громади В’ячеслава Макаренка. Користуючись підказкою, телефоную на номер В’ячеслава Володимировича, але чоловічий голос відповідає, що начальник ЖЕКу на лікарняному, й коли вийде на роботу — невідомо, але ніхто, окрім нього, надати мені фахову відповідь не може.

Сім кіл пекла, через які мене пропустили чиновники, здається, замкнулися. Витрачено пів дня, а на виході — пшик.

— Приходьте в райвідділок поліції, пишіть скаргу, передамо керівнику громади для вжиття заходів, — радить добрий поліцейський. — Громада має провести тендер на відлов бродячих тварин...
Хух... Просто якась паралельна реальність. А я наївно думала, що бродячі собаки, які становлять небезпеку для людей, мають бути терміново ізольовані.

«Вилов безпритульних тварин здійснюється за заявами державних органів, організацій та громадян у випадках, коли їх перебування на певній території провокує виникнення конфліктних ситуацій або іншим чином утворює загрозу здоров’ю або майну громадян, майну організацій, диким тваринам та середовищу їхнього існування. Виловлені безпритульні тварини підлягають щепленню проти сказу та інших небезпечних зооантропонозних захворювань після семиденного карантину», — йдеться в Законі України «Про захист товарин від жорстокого поводження».

Так, ми боремося з жорстоким поводженням людини з тваринами. Але хто захистить людину від нічийних злих тварин? Я наполегливо намагалася це з’ясувати, але марно.

А в райвідділок обов’язково піду й напишу заяву, якщо усної мало. Раптом це допоможе пробити стіну байдужості.