Вогонь, вода і труби «Азовсталі»: історія Сергія Кравченка з Гадяча, що нині перебуває в російському полоні

У російському полоні з 20 травня перебуває 26-річний військовослужбовець Національної гвардії України Сергій Кравченко.

Про це повідомив його батько — житель міста Гадяч Сергій Кравченко-старший.

Розповідаючи про свого єдиного сина, він пригадав, що професія захисника Вітчизни вабила того ще з дитинства — гра в солдатики тоді була його улюбленою.

Проте, коли Сергій заявив, що хоче стати військовослужбовцем, батьки були не в захваті від такого рішення. Однак хлопець доклав усіх зусиль, аби не лише вступити до Харківської академії Національної гвардії України, а й успішно закінчити її, здобувши спеціальність «військове управління: службово-бойове застосування підрозділів зв’язку Національної гвардії України».

2018 року після закінчення вишу молодого лейтенанта направили нести службу до міста Маріуполь Донецької області — у військову частину 3057, яку ще 2014-го спробували штурмувати сепаратисти.

Коли для бомбардування Маріуполя росіяни застосували дальню авіацію, син прощався з батьком

«Синова служба була непростою, адже проходила у прифронтовій зоні. З метою налагодження зв’язку йому доводилося постійно виїжджати на передові позиції нашої оборони. Так що вже тоді Сергій на власні очі побачив, що таке війна, — розповідає Сергій Кравченко-старший.

— Син ділився, що до військового з’єднання досить часто надходять нові сучасні засоби зв’язку — це змушувало його весь час навчатися, розвиватися, удосконалювати свої навички. Так минули п’ять років служби. За цей час йому присвоїли звання старшого лейтенанта, а вже після повномасштабного вторгнення росіян — майора.

Сергій був хорошим спеціалістом — недаремно його призначили начальником служби зв’язку військової частини 3057. І вже під час широкомасштабної російської агресії, й зокрема запеклих боїв за Маріуполь, навіть у стані ворогів відзначали, що через якісний зв’язок їм важко було взяти місто, оскільки всі українські військові підрозділи постійно підтримували комунікацію між собою».

За словами мого співрозмовника, з лютого в синовому військовому з’єднанні вже готувалися до повномасштабної війни. Сергій тоді писав батькові: «Усі знервовані, усі чекають. Так що й ви готуйтеся. Найімовірніше, розпочнуться широкомасштабні бойові дії».

«Навіть такі фрази проскакували під час нашої розмови: «Краще б уже починали, щоб покінчити з оцією невизначеністю», — цитує сина пан Сергій. — А 24 лютого, тільки-но почалися ракетні удари по всій території України, Сергій одразу ж повідомив по телефону про відкритий воєнний напад росії. Згодом, коли мобільний зв’язок уже зник, ми спілкувалися в телеграмі. У березні він написав: «Тату, передай вітання моїм друзям, знайомим і скажи, що ми в повному оточенні ворога боронимо місто Маріуполь. Попри все, ми його не здамо. Усі з нашої військової частини готові стояти тут до кінця, навіть дівчата».

Далі події розвивалися надзвичайно стрімко. Ось допис Сергія від 4 квітня: «Зараз порівняно тихо на території, де ми базуємося. Але в місті постійно чути гул канонади. Сьогодні наші бійці знищили 2 танки, 1 БТЛБ (багатоцільовий транспортер-тягач легкий броньований), зенітну установку та багато піхоти противника».

«7 квітня син надіслав повідомлення такого змісту: «Тут уже стільки моїх товаришів загинуло — просто жах». Через три дні я поділився з ним новиною, яка саме з’явилася в засобах масової інформації й дуже мене вразила: у Маріуполі військовослужбовець Державної прикордонної служби підірвав себе гранатою, щоб не потрапити в полон до російських загарбників.

Сергій невдовзі відповів: «Іще трохи — і мене, мабуть, така доля ­спіткає. Ми вже цілих 40 днів в оточенні. До травня, думаю, протримаємося, а далі — точно «труба», — відтворює листування із сином у хронологічній послідовності Сергій Кравченко-старший. — Що я міг на це сказати? Спромігся лише порадити, що треба воювати з вірою у Всевишнього. І Сергій у відповідь написав: «Нам не лишається нічого іншого, окрім як вірити в Бога». Навіть просив, щоб наш батюшка в церкві за нього молебень справив.

А в повідомленні за 13 квітня він знову описує те пекло, в якому опинився: «Коли обстрілюють із кораблів, це ще можна терпіти. Найгірше, коли все разом летить із моря, повітря й суші. Раніше не любив, коли йде дощ. А тепер це просто ідеальна погода. Бо в такому разі немає прильоту літаків».

Коли для бомбардування Маріуполя рашисти застосували дальню авіацію, син уже прощався з батьком — про всяк випадок (пан Сергій зберіг його голосове повідомлення): «Якщо не вийду на зв’язок, значить, мене вже немає в живих». — «Усе це потрібно було пережити й далі чекати та вірити, що син повернеться живим і неушкодженим», — від почуттів, які переповнюють його, 50-річний чоловік на мить змовкає.

Завдяки підлеглому сина батьки дізналися про те, де саме він перебуває

«А зранку Сергій знову дав про себе знати, зазначивши, що ті, хто лишився на металургійному заводі «Азовсталь», що став основним осередком українського опору в оточеному Маріуполі, з горем пополам пережили цю добу, — продовжує свою розповідь чоловік.

— Ось що він рече далі: «Уже й писати, вважай, нічого. Усе навколо розвалене, скрізь вирви, до того ж постійно бомблять. Думаєш про одне: пощастить вижити чи ні? Товариші лежать поранені, багато хто — без рук, без ніг. Якщо вже не буде роботи, пов’язаної зі зв’язком, візьмемо до рук автомати — і гайда в окопи».

На які ще теми ми спілкувалися? Мене як батька цікавило, як син харчується. Він відказав, що їхні кухарі — справжні чаклуни: уміють готувати страви з того, що є в наявності, хоч запаси продуктів із кожним днем тануть. Стверджував, що хоча б раз на день їх таки годують, і зауважував, що до одноразового харчування вже навіть призвичаївся. Із усього цього я зробив висновок, що й із харчуванням у наших вояків було не все гладко».

26-річний майор Сергій Кравченко.

Останні повідомлення Сергія Кравченка-молодшого належать до того часу, коли оборонці Маріуполя вже знали про наказ нашого вищого військового командування щодо вимушеного кроку — евакуації з «Азовсталі».

З одного боку, це означало здатися в полон, а з іншого — вижити й мати можливість потрапити до списків на обмін полоненими. Хло­пець тоді як міг заспокоював батьків: «Командир окремого загону спеціального призначення «Азов» Денис Прокопенко запевняє, що це буде полон під наглядом Червоного Хреста й ООН».

Сергій Кравченко-старший зберігає відео, зняте під час виходу наших бійців з «Азовсталі», яке демонстрували в новинах російського телебачення, бо в кадр потрапив його син: камера зафіксувала, зокрема, той момент, коли хлопця обшукували.

«Після того я багато разів телефонував і до СБУ, і до Червоного Хреста, і до Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, і до інших інстанцій — скрізь відповідають одними й тими ж фразами: прізвище вашого сина, мовляв, є в базі даних, робота з його звільнення з полону ведеться на найвищому рівні.

Коли відбувся найбільший з початку повномасштабної російсько-української війни обмін полоненими, у результаті якого додому повернулися 144 українські захисники, мені зателефонував 50-річний однополчанин Сергія, який був його підлеглим. Він сам із Маріуполя, під час одного з артобстрілів був тяжко поранений і потрапив у російський полон ще раніше за сина.

Після того, що йому довелося пережити, говорить, що не хоче не те що згадувати про росіян, а й узагалі знати, що існує така нація. Останні два тижні перед обміном полоненими чоловік провів у колишній Волноваській виправній колонії № 120, що в селищі Оленівка Донецької області, де й зустрівся із Сергієм. Так от, він повідомив, що той живий-здоровий, передає нам вітання. Так ми дізналися принаймні про те, де він. Але наразі це вся інформація стосовно сина, якою володію».

У надії почути більше зв’язалася з колишнім підлеглим Сергія Кравченка-молодшого — Андрієм Грачовим, котрий нині перебуває в лікарні: чоловіку ампутували ліву ногу, лікують осколкові поранення правої.

«Я так званий «важкий 300-й», — говорить про себе пан Андрій. — І не сам я такий — усі, кого обміняли, мають тяжкі поранення. Коли я виконував свої функціональні обов’язки під керівництвом Сергія Кравченка, він мав звання старшого лейтенанта. А коли ми зустрілися, уже будучи в полоні, Сергій був майором. Тож я відверто сказав, що краще б йому це звання присвоїли після звільнення. Бо чим вищий офіцерський чин мають полонені, тим важче таких людей обміняти».

«Держава має зробити все можливе й неможливе, аби витягнути наших захисників із полону»

Про свого командира Андрій Грачов якнайкращої думки: «Сергій завжди допомагав, показував приклад відповідального ставлення до справи. Він справжній патріот, усім серцем уболіває за нашу Україну. Я й раніше служив у цьому підрозділі, а 2021 року звільнився на підставі висновку військово-лікарської комісії, маючи звання майстер-сержанта.

Коли ж настала друга фаза російсько-української війни, повернувся до армії й попросився служити під керівництвом Сергія Кравченка. Коли мене поранили, наші шляхи розійшлися. А потім сталося так, що доля знову звела нас — ми зустрілися вже в Оленівській в’язниці. На той час із моїм командиром усе було гаразд.

Мушу зазначити, що умови утримання ув’язнених там дещо кращі порівняно з тими місцями, де я побував раніше. Складається враження, що в колонії, про яку йдеться, хоча б намагаються дотримуватися певних домовленостей — принаймні на цьому етапі. Зокрема відсутні побиття, інші знущання, що є звичними в російських в’язницях. Хоч у будь-якому разі полон — це страшно.

Там на тебе тиснуть психологічно, морально, ти залежиш від чиїхось рішень, якихось обставин, що можуть змінитися будь-якої миті. Про кваліфіковану медичну допомогу взагалі можна тільки мріяти. Окрім усього, ти ще й увесь час голодний, бо харчування вкрай бідне — порції мізерні, ніякої різноманітності в їжі.

Щоправда, хліб давали хоч по маленькому шматочку, але вранці, в обід і ввечері — у в’язницях, де я побував перед цим, його можна було скуштувати тільки раз на добу. Тому й говорю, що в Оленівській в’язниці умови більш-менш стерпні, хоча й не мед. До того ж немає жодної гарантії, що завтра наших бійців не переведуть до інших тюрем».

Якщо ж говорити про позитив, то, за словами Андрія Грачова, наші хлопці й у неволі тримаються мужньо і стійко, вірять у те, що про них пам’ятають, що врешті-решт будуть налагоджені регулярні обміни військовополоненими, хочуть знову стати у стрій і виганяти ворога з нашої землі.

«Тож держава має зробити все можливе й неможливе, аби витягнути наших захисників із полону, особливо тих, хто пройшов через таке пекло, яке росіяни влаштували в Маріуполі», — резюмує пан Андрій.

Подружжя Сергій і Тетяна Кравченки не втрачають духу, живуть надією на зустріч із сином, щодня моляться за нього.

«Страшно навіть уявити, що Сергій пережив у такому віці, — зітхає батько нашого героя. — Ми не можемо цього зрозуміти, адже не були там, де на голови наших дітей, як констатував син, росіяни скидали все, що тільки можна. Якось написав йому, що його товариші не можуть собі уявити, як він тримається в тому пеклі. Сергій відповів: «Цього краще й не уявляти. Бо навіть у фільмах жахів такого не побачиш. Ми тут справді пережили дуже страшні події і трималися на межі людських сил: у холоді та голоді, нерідко без води, під постійними атаками ворога, сили якого значно переважали». Син просив сходити до церкви й поставити свічки за всіх захисників Маріуполя: живих і мертвих».

Що й казати, ця безпричинна широкомасштабна війна росії проти України поламала долі багатьох людей. Сергій Кравченко-молодший збирався створити сім’ю — мав обраницю Вікторію з Маріуполя.

«Можете собі уявити, як мені було боляче, коли син написав, що його дівчина пропала безвісти. Щоправда, згодом вона начебто знайшлася — виїхала до окупованого Бердянська. Знаєте, одного дня я одержав документи Сергія — мабуть, розуміючи безвихідність ситуації, він передав їх знайомій, яка примудрилася вибратися з Маріуполя. Її чоловік через кілька днів загинув, а вона врешті-решт опинилася в Польщі й уже звідти надіслала поштою синові документи. Я встиг йому написати, що покладу цей пакет до шухляди стола, а роздрукуємо його вже разом, коли він повернеться додому. І Сергій відповів, що обов’язково повернеться».