Павло Гриценко: Питання мови стало питанням вибору майбутнього шляху

Про те, як в умовах війни в українців виникає масова потреба пізнавати історію свого роду та повернутись у лоно рідної мови і який обсяг наукової роботи чекає дослідників історії української мови, — розмова Марини Голуб, кандидата філософських наук, засновниці комунікаційного агентства Golubi Group, із доктором філологічних наук, професором Павлом Гриценком, який очолює Інститут української мови НАН України.

— Павле Юхимовичу, у своєму недавньому зверненні до прем’єр-міністра ви звернули увагу, що необхідно допомогти мовному волонтерству в Україні. Що ви мали на увазі?

— Мовне волонтерство вперше виявило себе у 2012 році, коли Віктор Янукович із Ганною Герман усе-таки протиснули ухвалення «закону трьох К» — Кремля, Ківалова і Колесніченка (маємо на увазі Закон України «Про засади державної мовної політики» від 3 липня 2012 року №5029-VI, який утратив чинність після Рішення Конституційного суду № 2-р/2018 від 28.02.2018. — Авт.)

Тоді перед усіма мислячими українцями постало питання: які наслідки може мати втілення в життя цього закону? Було зрозуміло, що це спецоперація з демонтажу україноцентричної ідеї побудови незалежної України.

Продуманий і нахабний обман: мовляв, хай буде українська як одна мова загальна, ніби «державна», але там, де є росіяни, там офіційною мовою буде й російська. При цьому (це так само була маніпуляція!) гралися в «об’єктивність» — пропонували враховувати відсотки так званого «російськомовного населення» у кожному населеному пункті.

Ця грандіозна маніпуляція Кремля й регіоналів обернулася протестом — мовним майданом. Автори цього закону, [Сергій] Ківалов і [Вадим] Колесніченко, невдовзі були відзначені найвищими нагородами з рук путіна — «Золотими медалями Пушкіна за поширення російської мови»!

А тепер уболівальники за російську культуру нам пропонують читати й оберігати Пушкіна в Україні, коли його образом, що на грудях Ківалова та Колесніченка, освячено наступ на українську мову, на українську ідентичність і нашу національну свідомість!..

Український народ, який значно мудріший за перевертнів-правителів, збагнув, якою масштабною є загроза від цього закону. І, щоб максимально зменшити силу цього удару, українці розпочали свідомий рух за поширення української мови, проти нового зросійщення України.

Не проти російської мови, а інакше формулювали завдання: якщо ти хочеш навчитися української мови, то ми допоможемо зробити правильні перші кроки, а далі сама мова підніме тебе на крила. Усі знали наперед, що офіційні органи не підтримуватимуть народних ініціатив.

Але хто міг заборонити збиратися разом, читати лекції, вести розмови про минуле й сучасне української мови, про українську культуру, робити важливі перші кроки до української мови? Так народилося мовне волонтерство.

І першими волонтерами були студенти в Києві та інших містах, містечках, де були студентські філологічні осередки. До цього загального руху долучилися письменники, науковці, учителі. Молодь і старші об’єдналися в живому русі, що здобувся на великий успіх.

З доброї власної волі багато охочих отримували великий позитивний емоційний заряд, конкретні знання про мову. А ще — формувалися осередки, у яких швидко зникала непевність щодо здатності оволодіти українською мовою. Руйнувалися внутрішні психологічні бар’єри, перепони, зростало відчуття сили внутрішніх імпульсів, які підносили кожну особистість.

Зараз, під час російсько-української війни, ми побачили всю облудливість і маніпулятивність роками нав’язуваних путіним ідей, що росія прагне захищати російську мову і російськомовне населення. Події показали, що в першу чергу він ці ж регіони намагався знищити! Харків, про який усі казали «русскоязичний город», став одним із перших об’єктів, на який росіяни спрямували свій удар. Долю Харкова розділили багатостраждальний Маріуполь, численні міста і села «русскоязичной» Луганщини й Донеччини.

У цих умовах особливого змісту й актуальності набуває проблема: хто я такий, які мої національні, ментальні, етнічні пріоритети? Хто, зрештою, мої дід та бабця, мої тато і мама? Як так сталося, що вони, маючи рідну українську мову, почали «какать», «штокать», заходилися «цвенькати» по-російськи і відвернулися від рідної української мови?

Питання мови стало питанням глибшого вибору — вибору майбутнього шляху. Тому-то й постала невідворотна масова потреба — повернутися в лоно рідної мови. І на цю потребу в багатьох місцях України знову відгукнулися свідомі мовні волонтери.

— В якій формі відбувається мовне волонтерство зараз?

— Сьогодні можна писати зворушливі романи нобелівського рівня про те, як люди збираються, аби чути правильну красиву українську мову, аби почати заново, а інколи — і вперше! — говорити українською.

І кожна людина приносить свої життєві історії — історії втрати нею української мови. Важливий також інший напрямок — підготування дітей до школи. За сучасного стану освіти підготовка дитини до школи обов’язково передбачає спеціальне попереднє навчання і батьків. Адже треба, щоб батьки належно опанували українську мову, могли з дитиною спілкуватися щодень цією мовою вдома.

Такий рух у різних формах постав у багатьох громадах, містах на базі дитсадків, шкіл, університетів. Численні матеріали в медіапросторі про різноманітні форми втілення ідеї нового руху за українську мову демонструють важливість і цінність таких народних ініціатив. Волонтери працюють безоплатно, не маючи ніяких преференцій, але мають особливу нагороду — численні емоційні позитивні відгуки, подяки тим, хто таку справу робить сьогодні.

Я бачу, що українська мова — це не щось зовнішнє до народу, це сам народ, його єство. І за таких обставин і умов не матимуть успіху жодні хитрощі та маніпуляції щодо української мови, які мали на меті понизити якість володіння мовою, престиж цієї мови та розірвати на мовному ґрунті український мегасоціум.

І ще одна важлива річ: сьогодні й проблема російськомовності в Україні набула іншого виміру. Це не проблема поділу сфер використання між українською та російською мовами, а невідворотний динамізм і поступовий перехід користувачів російської мови в простір україномовності.

Звичайно, буде й «сухий залишок» цього процесу: залишатиметься коло громадян, які не перейдуть на українську мову через свої «прин­ципи» — умру, але не здамся. Зрештою, їхня позиція — це їхній власний вибір. Але коли формується українськомовний простір, коли самоочевидним є постання нового розуміння національної гідності, нової якості цієї гідності, то стояти осторонь чи бути в опозиції — це не найвигідніша ситуація.

«Суржикомовність» я називаю мовною хворобою і мовним каліцтвом — коли російської мови ти не опанував, а українською згордував

— Я, україномовна з дитинства, думаю українською, але все одно бачу, як загальне зро­сійщення вплинуло і на моє мовокористування. Бо у вищому навчальному закладі викладачі були переважно російськомовні; потім — перші місця роботи, де я мала викладати російською. На щастя, це швидко змінилося. Але все одно я зауважую, що в моєму мовленні ще залишаються виразні росіянізми та слова, на які раніше не звертала увагу, вважаючи їх вживання допустимим. Ваші фахові поради: як сьогодні людині піднести рівень володіння українською мовою?

— На превеликий жаль, та російська, яку ми чули на лекціях — це дуже вузесенька стежка, а не широкий простір іншої мови. Це надзвичайно куций, кількісно незначний набір елементарних одиниць, які згодом людина все життя перетасовує, як колоду карт, не виходячи за ці межі. Це задана вузька модель буцімто російської мови, яка не відкривала шлях до російської ментальності чи до глибинної російської культури.

Ми проводили експеримент: брали «Русскій лєс», відомий роман радянського письменника Леоніда Леонова, і просили сторінку цього тексту прокоментувати, зазначивши, чи є на сторінці такі слова, яких читач не розуміє. Виявлялося, таких слів на кожній сторінці були десятки. Читачі схоплювали загальний зміст, а глибшого змісту не розуміли. І це — художній текст.

Причому, на відміну від Шолохова, Леонов не писав з орієнтацією на окремий визначений мовний простір з локальними діалектними словами, виразами, а був письменником надлокальним. І навіть тексти Леонова були не вповні зрозумілі українським за походженням читачам.

А про що це говорить? Про те, що була загальна технологія навчання російської мови, яка знання мови зводила до куцого уніфікованого «ніби російськомовного простору», який «од Москви до самих до окраїн» мав звучати однаково. А цього не могло бути, бо тільки в росії було 130 локальних мов. Зараз значно менше, бо почило в Бозі багато мов малих народів росії, про що там цілий том опубліковано!

Закінчуючи тезу, я хочу, щоб наші громадяни усвідомили: якщо хтось стверджує, що володіє російською мовою, то він зобов’язаний багато працювати над своєю російською мовою, зобов’язаний пізнавати її.

Така особа повинна брати словники, читати й тлумачити різноманітні тексти, співставляти з українською. І тоді на рівні контрасту мов розуміти: як треба висловлюватися російською мовою, а як — українською, яким є спосіб мислення російськомовний, а який — українськомовний.

Щодо тих, хто вважає себе суржикомовними. Я це називаю мовною хворобою і мовним каліцтвом — коли російської ти ще не опанував, а українською вже згордував. Причому часто це відбувалося підсвідомо, як реакція на життєві обставини: ти приїхав з українськомовного середовища до міста, до університету, а тут тобі «Основи научного комунізма», і все — російською мовою, увесь комунізм чомусь «русскоязичний»...

І сидить молода особа, вивчає основи комунізму і політекономії, ламає свою неруську мову. Це гуманітарії, а що вже говорити про медиків, технарів, військовиків, де було лише російськомовне навчання?! Хочеш навчатися — спершу маєш відмовитися від своєї мови.

Так відбувалося масове ламання мовних стереотипів у мовній свідомості молоді, ламання природних мовних кодів, винесених ними з рідних осель. І цим уже в молоді роки закладалася основа трагедії — недомовності та мовного каліцтва. І вироблялась отака куца усереднена модель мовокористування, яка проникала і в художні тексти письменників, і в трибунні виступи публіцистів.

Мовоосмислення і мововідтворення, тобто мовокористування, — це різні процеси. Коли ти слухаєш, як хтось правильно вимовляє, формулює свої думки, то ти долучений до процесу мовоосмислення.

Але в мовокористуванні, коли ти твориш усний чи писемний текст, спрацьовує закон зчеплення: ти починаєш одне слово, а там уже зв’язки потягли інші слова, і це перше базове слово витягає із глибин пам’яті блоки слів, якими ти постійно користувався раніше.

Ми ж у мовленні не ліпимо кожне слово окремо, ми говоримо блоками, реченнями. І коли ти говориш, дивишся в очі іншій людині, то думаєш, як її переконати, тому твій контроль ослаблений, і ти активізуєш той блок слів, словосполук, який для тебе у таких ситуаціях звичний.

 — Як людина може на це вплинути та змінити в собі?

— Треба більше говорити українською мовою і порівнювати, що ви чули в подібних ситуаціях, як іще можна той самий зміст передати. Така мовна гра з самим собою, такий самоконтроль виявляється доволі ефективним.

А головне — робити такі мовні вправи, не лінуючись. Треба полюбити це заняття. Увечері варто відвести 20 хвилин, більше не треба, аби взяти якісну поезію, прочитати одну-дві поезії й подумати: а що тут сказано, як це сказано, а чому так сказано?

І тобі відкриється істина, що простими звичними словами, але укладеними в певній послідовності, в асоціативні ряди, автор виведе тебе в зов­сім інші простори. Це просте заняття — реальний шлях освоєння глибин своєї мови. Ніхто за людину цього не зробить, цього не можна перенести чи запозичити від когось, бо це надбання приватне, ексклюзивне. Це твоє окреме мововідчуття і світовідчуття.

І що б там говорили про когось із поетів, що це, мовляв, радянський поет, але коли Володимир Сосюра промовить до твоєї свідомості «Так ніхто не кохав, через тисячі літ лиш приходить подібне кохання», то твоя душа почне співати разом із поетом... Ліна Костенко справедливо сказала: «Страшні слова, коли вони мовчать»... Тож говори, читай поезії, не мовчи.

Не треба робити якихось спеціальних зусиль над собою, крім одного: бери хороші тексти та читай. А якщо ти ще здатен запам’ятовувати — запам’ятовуй, повторюй сам для себе. І ти побачиш, що поступово слова розпросторяться, а за ними постануть нові глибокі смисли, нові думки.

Я хочу підкреслити: за останні 30 років українська література, поезія, проза зробила такі колосальні кроки вперед, скільки з’явилося цікавенних авторів із різними стилістиками, різними підходами до слова. Тому коли хтось починає глибокодумно заводити мову про заморських неокласиків, то я згадую вершинні явища сучасної української літератури. Усе величне є в Україні, є в нашій культурі!

Українська культура на різних історичних етапах завжди була авангардна, інноваційна, просунута

 — Для тих, кого не цікавить поезія чи проза, є музика. За останні 10 років українська музична культура увірвалася у світ і почала його змінювати! Українські пісні входять у світові чарти й увесь світ співає пісню, яка раніше вважалася бандерівською і часто була забороненою! З’являються й нові форми, той самий Kalush, що переміг на Євробаченні. Хоча ще два роки тому розказували, що куди тій Україні до репу... Це я веду до заяви одного з радників офісу президента: мовляв, Україна буде змушена «забрати сюди все розумне з росії та Білорусі, бо українська культура надто маленька».

— Це могла сказати людина, яка далека від розуміння того, що таке культура в цілому і як вона працює як самодостатній феномен. Такого не буває, що є великий і творчо потужний народ-абориген, який має тисячолітню культуру, і раптом комусь здається, що цього недостатньо.

Мені шкода таких квазімислителів, які дозволяють такі узагальнені оцінки. Українська культура на різних історичних етапах завжди була авангардна, інноваційна, просунута. Виявляється, українці дуже часто були спонсорами для розвитку національних культур тих народів, з якими спілкувалися. Є десятки засвідчених історичними джерелами прикладів!

Я не хочу говорити, скільки Україна вклала інтелекту в російську науку. Не всі ж люди були на зразок мадам [Валентини] Матвієнко, зрадниці українського народу, яка через розуміння своєї подвійної зрадливості сьогодні дозволяє обстоювати найжорстокіші ідеї щодо нищення свого народу. В неї вийшов «суперпроєкт» — поїхати в росію і зробити кар’єру, а ви всі внизу мали заздрити її успіхам. А заздрити якраз немає чому. Так постав особливий тип зрадника свого народу.

Але в нас було чимало справжніх діячів культури, які долучилися до розвитку російської, польської, словацької, румунської культури.

Невеличка деталь: книго­друкування, що завжди є особливим етапом у розвитку національної культури, на теренах Румунії розпочав Паїсій Величковський — український поет, теолог, книжник, який спершу у Києво-Печерській лаврі друкував книжки, а згодом заклав першу друкарню у Нямецькому монастирі (Manastirea Neam?) в Румунії.

З того моменту в Румунії починається друкування книжок. Румуни це добре пам’ятають, бо Паїсія Величковського румунська церква визначає серед рівноапостольних, і в Нямецькому монастирі в центральній залі ти підходиш і читаєш про нашого преподобного Паїсія.

Просто українці мають колись нарешті зібрати докупи всю інформацію про культурні впливи на своїх сусідів, уважно подивитися, ким вони насправді є на тлі мінливого часу і що їм вдалося зробити в минулому.

Тоді виразніше постане питання: а як так сталося, що українці далися на те, щоб їх обезголовили та всунули в чуже ярмо, яке так затримало їхній історичний поступ?! Причому важливою є ще одна деталь.

Я можу стверджувати: українцям ні сьогодні, ні вчора, ні в минулі століття не була притаманна ненависть і агресія як визначальні риси ментальності, суспільної поведінки. Українці пишалися якимось особливим бароковим благородством і завжди пробачали своїм кривдникам. Але той, кому пробачали, нерідко вибирав момент, щоб руку, яка подала хліб і воду, відкусити. Це страшна правда, яку не завжди хочуть помічати й усвідомлювати сучасні українці.

Ми маємо виконати дуже великий обсяг роботи, який був нам заборонений свого часу: лише тоді ми зможемо створити науково виважений, правильний правопис, правильні словники літературної мови

— Сподіваюся, ми з вами обов’язково повернемось до історії української культури та її аудиту, бо там дуже багато питань. У зверненні до прем’єр-міністра ви сказали, що фа­хівців-мовознавців, істориків виїжджає за кордон не менше, а навіть більше, аніж айтішників, але це нікого в Україні не хвилює. І державні програми, які сьогодні є стосовно мови й культури, взагалі не фінансуються або фінансовані недостатньо. Які програми у вашому інституті є і як вони фінансуються?

— Щоб ми утверджували українську мову на наукових засадах, ми маємо виконати дуже великий обсяг роботи, який свого часу був нам заборонений, «не рекомендований». Україна, маючи свою мову, яка йде своїм корінням ще від кінця V-VI століття н.е., від праслов’янської епохи, на сьогодні досі не має цілісного повного історичного словника!

А це означає, що вже сьогодні треба садити велику армію фахівців, які умітимуть читати пам’ятки від Х–XI століття, бачити зерна українського у цих пам’ятках, правильно їх пояснювати, тлумачити.

Це вкрай необхідно, бо в інших наукових слов’янських школах це давно зроблено. Для такого словника потрібно опрацювати великий корпус історичних текстів, створити великі картотеки матеріалів. Формування такого зведеного цілісного корпусу ніхто ніколи в Україні не фінансував, хоча в росії над таким корпусом працювали десятиліттями, і на його основі створили багатотомний історичний словник.

— А в Україні його можна створити?

— Можна, особливо враховуючи  досвід інших слов’янських мов, наукових шкіл і культур. Ми не можемо рухатися далі, не створивши також величезний діалектний корпус, уґрунтований на корпусі народної мови.

Якщо ви поцікавитеся і візьмете до рук Хрестоматію текстів із Черкащини, центру України, звідки Тарас Шевченко і де закопано пуп української літературної мови, і почнете читати ці народні тексти, наративи, то вас охопить заціпеніння від глибини, краси й гармонії народної мови.

Ми це називаємо мовною симфонією. Бо з грецької, симфонія — це правильне поєднання. Мова українська, як тут її представлено, вражає досконалістю форм і глибиною змістів. Важко знайти найдосконаліший художній текст, який був би настільки доладним, як ці народні наративи...

— До речі, в документальному фільмі «Соловей співає», де ви показуєте карту поширення української мови, є фрагмент, де фахівчиня глибинно розповідає, як створювали українські словники з 1930 років. Цензура вичищала, викидала ті українські слова, що не мали російських відповідників.

— Панівною в СРСР була ідеологія злиття мов. Намагалися переконати, що українська та російська — це одна мова, тільки їхні звукові системи дечим відрізняються. Це все була глибока омана, яку й сьогодні намагається експлуатувати Кремль.

— А «паляниця» вимовити не можуть.

— Не можуть. У нас кожна дитинка в селі знає: «Котилася торба з великого горба, а в тій торбі — хліб-паляниця». Це те, що є природним для кожного українця! А вони, росіяни, все що завгодно можуть придумувати про нашу паляницю, але це не їхнє слово, образ не з їхньої народної культури!

Так от, повертаючись до проєктів. Їх є кілька, але жоден із них не фінансований. І на окремі проєкти сьогодні дуже складно буде дібрати молодь. Вони не підуть, тому що ці дисципліни сьогодні в університетах або зовсім не читають, або обрізають до невпізнання.

Треба починати велику програму відновлення українського мовознавства, задіявши й університети, де має відбуватися підготування майбутніх фахівців. Ми це обов’язково зробимо, тому що така логіка розвитку науки про мову.

Проте необхідно трошки позмагатися з часом і бігти наввипередки з ним. Не чекати, коли стануться якісь зміни, а робити ці зміни. Я готовий будь-якому найвищому чиновнику розповісти, у чому полягає проблема. Але чомусь наші білокомірцеві чиновники відгородилися від проблем десятками інструкцій, кордонами поліції.

Та навіть якщо ти достукаєшся до них, то тобі дадуть відписку і придумають якусь чергову несусвітню відмовку. Це далекі від проблем України чиновники, які здебільшого не хочуть чути про проблеми, а не те щоб їх розв’язувати. Вони не хочуть чути, що академічний інститут сьогодні працює в середньому 2,5—3 дні на тиждень. А на більше, мовляв, грошей немає. Не вірю!

— Сподіваюся, вас почують, зрозуміють, і ви перейдете на повний робочий тиждень.

— Нашим читачам хочу сказати: мова вимагає думання, мова вимагає праці, а також інколи — і самопожертви. Але і мова вам віддячить: тому, що через мову ваш інтелект зростатиме, ви будете королями у цьо­му житті. Будьте такими в українському соціумі!

Марина ГОЛУБ