Отже, війна... Чергова вітчизняна війна України-Руси проти Монголо-Московії.
Країна споконвічного фашизму звинувачує нас у націоналізмі та вимагає від нас денацифікації, тобто русифікації, та демілітаризації, тобто роззброєння України, щоб, як висловився сателіт Путіна Лукашенко, «Украина была, как Беларусь».
Націоналізм. Найбільше зло, яке тільки є на землі. Так нам твердили в часи «савєцкай власті», так твердять і тепер ідеологи орди. А між іншим, навіть Ленін писав, що націоналізм — то є реакція пригніченої нації на великодержавний шовінізм.
А ось енциклопедичне (навіть радянське!) визначення, що «націоналізм розглядає націю як вищу і позаісторичну форму суспільної єдності, проповідь зверхності національних інтересів над інтересами класовими..., кожна нація має певний життєвий стереотип поведінки, який відбиває її незмінне духовне єство й визначає всю її історію» (Радянська енциклопедія історії України, Київ, 1971).
А ось — про «винахід» москаля-монгола, про фашизм (не за назвою, а за суттю) те саме джерело: «Найреакційніша, антидемократична політична течія... при владі відкрита терористична диктатура найбільш шовіністичних, найбільш імперіалістичних елементів».
«Щоб їх Кодня не минула»
4 червня 2017 року українська громада Боярки, яка гуртується навколо церкви Покрови Святої Богоматері, запрошує до історичного клубу письменників і громадських діячів Юрія Щербака та Михайла Слабошпицького. Спочатку виступає Юрій Щербак, а далі переходимо до запитань-відповідей.
Я звертаюсь до Юрія Щербака. Говорю про епізод із фільму польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем та мечем».
Нагадую, що, відповідаючи на запитання польського шляхтича Скшетуського, чому Богдан Хмельницький підняв повстання проти Польщі, гетьман говорить: «Не проти Польщі ми воюємо. Річ Посполита — мати наша, а король — батько. А мордують нас вони — магнати.
Поверніть нам наші права, наші вольності, урівняйте в правах зі шляхтою, і тоді Річ Посполита буде мати три військові потуги: польську, українську і литовську, які дадуть гідну відсіч османським та московським загарбникам».
Але вскакує джура і доповідає гетьману: «Поляки ідуть на Січ війною!». «Отже — війна», — говорить гетьман. А в фіналі того фільму звучить: «Війни тривали довго, аж поки всі три народи — польський, український та кримськотатарський — не потрапили під іго Московії».
Юрій Миколайович відповів: «Коли вийшов цей фільм, я був тоді послом у Польщі. Ми запросили в посольство визначних діячів Польщі для перегляду фільму. І коли перегляд закінчився, настала німа тиша.
І ми, і поляки були приголомшені думкою: Польща зробила фатальну помилку, коли відштовхнула від себе Україну і змусила її об’єднатися з нашим спільним споконвічним смертельним ворогом — Московією».
Вчинок Богдана Хмельницького щодо об’єднання з напівдикою Московією вкрай негативно розцінив наш Апостол:
Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну...
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Але чи були в Богдана інші варіанти на момент початку повстання проти Польщі, як укласти угоду з Московією? У пам’яті українців ще були часи, коли козаки на чолі з гетьманом Сагайдачним разом з поляками «брали» Москву, розгромили османів під Хотином у 1621-му.
Пізніше, у 1683 році, козаки разом із поляками під керівництвом польського короля Яна ІІІ Собеського брали участь у розгромі турецьких військ під Віднем.
Історик М. Н. Покровський пише про союз із Московією: «Личные симпатии Хмельницкого и руководящих кругов казачества к нему вовсе и не лежали».
Але Богдан узнав про «чудовищный, с точки зрения традиции, образ — польско-московского союза против казаков: едва узнав о восстании запорожцев, московское правительство сосредоточило под Путивлем 15 000 человек».
«Хотели ляхам помогать», — говорили потім козаки. Якби не блискучий дипломатичний хист Богдана, що не дав тому «союзу» здійснитися, результати того повстання спіткала би доля як усіх попередніх, так і пізнішого повстання — Коліївщини.
Цей «союз» москалів і поляків був задіяний у 1768 році. Дізнавшись про повстання українців на правобережній частині України, російський уряд Катерини II послав свої війська під виглядом допомоги православним українцям у війні проти католиків — поляків.
Прибувши в Україну, воєначальники московського війська запросили в свій табір на «банкет» Гонту і Залізняка, а коли сіли за столи, москалі кинулись на отаманів, зв’язали їх і віддали на страшні муки катам.
«Сердце кровью обливается от этой подлости русских» — писав Олександр Герцен.
«Щоб їх Кодня не минула», — говорили після того в Україні про москалів та поляків. А чому? Є в Житомирській області село Кодня. Це сюди поляки привозили переможених селян, що стали коліями через нестерпні умови існування. І як результат — повстання під назвою Коліївщина.
«У Кодні, — пише «Радянська енциклопедія історії України», було страчено близько 3 тис. чоловіків. Після припинення страт кожного десятого захопленого в полон повстанця «значкували» — відрубували праву руку і ліву ногу або ліву руку і праву ногу... Кривавою розправою керував магнат К. Браницький. За його наказом було страчено тисячі гайдамаків. У Сербах у страшних муках загинув І. Гонта».
Узагалі поляки придушували кожне повстання з небаченою жорстокістю. «Спекли» у мідному бику Северина Наливайка, про нелюдські тортури щодо козаків пише, зокрема, нащадок наказного гетьмана Микола Гоголь у повісті «Тарас Бульба».
У таких історичних умовах розгорталися події в Україні в часи Богдана Хмельницького. Відроджена Українська держава (Русь-Україна), аби вистояти, вимушена була шукати собі союзників. Одним із них була Московія.
«Хмельницкий не из любви к Москве, а из нелюбви к Польше отдался царю. Москва, а лучше Петербург обманули Украину и заставили ее ненавидеть москалей», — писав Герцен.
Наступник Хмельницького гетьман Виговський уклав Гадяцькі угоди з Польщею, які передбачали федеративний союз Польщі, України та Литви, але «гонорове» шляхетство так «обскубло» ті угоди, що козацтву вони виявилися неприйнятними.
Водночас, як пише Іван Крип’якевич, «серед польських політиків уперше почав пробиватися погляд, що українську державність у якійсь формі треба визнавати.
Познанський воєвода, коронний канцлер Ян Ліщинський писав у своєму меморіалі: «Ще й досі з ними не прийшло до згоди, не козаки, а ми винні, бо дивилися на них згорда, не як на людей — не то що як на нерівних нам, але не вважаючи їх за людей! Та Бог показав, що це такі ж люди, як і інші, покарав нашу пиху. Ми стали нижчими від них, бо вони билися за свободу, а ми за своє безсиле панування... Нехай буде з ними така унія, як литовська... а вивищення одного народу над другим приносить розлад».
Французький історик Проспер Меріме у розвідці «Козаки України та їхні останні гетьмани» писав: «Перехід українських козаків (до Московщини) завдав жахливого удару Польщі, і навпаки, зменшення Польщі приспішило втрату ними (козаками) самостійності».
Професорка Петербурзького університету, дослідниця епохи Мазепи Тетяна Таїрова-Яковлева (нещодавно звільнена за свої проукраїнські погляди і дослідження. — Ред.) пише, що польська шляхта завжди зневажливо ставилася до козаків, зокрема до Хмельницького, Богуна, Дорошенка та Мазепи, і цим відштовхувала від себе потужного союзника, який вимушений був обирати союзників чи то в Швеції, чи в Туреччині, чи в ординській Московії.
«Тащіть і нє пущать»
Загарбавши Україну, Моксель-Московія (за указом Петра І Орду було перейменовано на Росію, а заодно украдено нашу історію), цей уламок Золотої Орди, де угро-фінські племена, змішавшись із татаро-монгольськими завойовниками, засвоїли та розвинули ментальність своїх предків — татаро-монголів.
В образі «рускава чєлавєка» ми бачимо «подлеца-насильника, русский велик как может быть велик держиморда», (В. Ленін Про Україну; Дмитрий Волкогонов. Ленин. Москва, 1994), а понад те — ледацюгу, злодія, дурня, брехуна, кровопивцю та бандюгу з автоматом Калашникова в руках.
Висловлюючи думку Європи про Московію, Карл Маркс писав: «Стоит русского хоть немного поскрести, как он все-таки оказывается татарином. И вообще, они не славяне, они intru— (незаконно вторгшиеся), их надо загнать за Днепр...». Про те, що московити не є слов’яни, що вони — чистісінької води татари (народ тюркського та угро-фінського походження), писали українські, російські та європейські історики.
Засвоївши ментальність свого прабатька-ординця, московит діяв та й продовжує діяти за правилом «тащіть и нє пущать». Один із апологетів «русского міра» Данілевський М. Я. (1822—1885) у творі «Россия и Европа» писав, що «существуют избранные народы, могущие стать «культурно-историческими типами», в то же время как другие к этому не способны и являются лишь «навозом истории»... (пізніше те саме ми чули від Гітлера! Бо фашизм як явище, а не як назва, народився не в Німеччині, а в Московії, і не в наші дні, а одночасно з її, імперії зла, зародженням і діє в ній дотепер). Европа... рассматривалась как величайший враг России, призванной создать единое всеславянское государство во главе с Константинополем (Царьградом)». Питання про захоплення останнього посідало важливе місце в теорії Данилевського.
Якби Польща свого часу підтримала Україну, колесо історії могло б повернути зовсім в іншому напрямку.
Колаж із сайту dyvys.info.
Микола Карамзін, офіційний історик Росії при уряді Олександра І, який отримував з особистих коштів царя «пансіон» 2 тисячі рублів на рік (Малая советская энциклопедия, Москва, 1931), вихвалював «собирание земель» та не допускав навіть думки про повернення загарбаного.
«В своей «Истории государства Российского», — пише «Большая советская Энциклопедия» (Москва, 1937), — К. выступил непреклонным защитником неделимости России. К. был непримиримым воинствующим националистом... по поводу высказанных Александром І предположений о реформах в Польше, Карамзин писал: «Польша есть законное российское владение...,но если бы восстановилась прежняя Польша (чего боже сохрани!) ... то он (достойный историк) осудил бы Ваше (царя. — Авт.) великодушие как вредное для России».
«Шенелія москаля — злодій»
Але життя йшло, крига скресала, і порозуміння до еліти польської нації, як і до української, про необхідність єднання для боротьби зі спільним ворогом — Московією — прийшло у ХІХ і, особливо, на початку ХХ століття.
Яскравим виразником такого єднання став Юзеф Пілсудський (1867—1935). Вчився він на медичному факультеті Харківського університету «откуда в 1885-м был исключен за участие в студенческих волнениях» (БСЭ, 1940). Далі Пілсудський з’являється в Петербурзі, де вступає в терористичне крило «Народної волі», яке очолював Олександр Ульянов, старший брат Володимира Леніна.
Погоджується влаштувати вбивство Олександра ІІІ, але Олександр Ульянов заявив: «Русского царя должен казнить русский человек!» (Чи знайдеться в сучасній Росії хоча б один шляхетний чоловік, який зголосився би «казнить» терориста планети №1?) — і цим врятував поляка від шибениці.
Пілсудського за участь у терористичній організації заслали в Сибір на 5 років, звідки він згодом благополучно повернувся.
«Комендант», який зійшов з поїзда «соціалізм» на станції «незалежність». Взяв гору принцип: «Спочатку незалежна Польща, а вже потім подивимось яка» (Бібліотека газети «День». Війни і мир.
Або українці — поляки: брати/ вороги , сусіди., Київ, 2012). «Буржуазный контрреволюционный националист, польський государственный деятель», — пише про нього «Большая советская энциклопедия».
Національний герой, достойний вождь, кажуть про нього поляки. Друг України, який перший підкреслив, що без вільної України вільна Польща неможлива, кажуть про нього українці. У 1920 році допоміг українцям прогнати москалів із Правобережної України та Києва.
І тільки завдяки відсутності єдності в лавах українців (на відміну від поляків, яким, до того ж, Європа у вирішальний момент війни з червоною Ордою подала потужну матеріальну та військову допомогу — французький армійський корпус Гайдена!) Орда змогла тоді поневолити Україну.
Прийшли москалі, і на окупованій ними частині України почався масовий терор. «Може, ти, москалю, і добрий чоловік, але шенелія твоя — злодій», — говорили українці, як тільки зрозуміли сутність «старшого брата».
А далі — колективізація, Голодомор, репресії, дика русифікація, яка веде, за визначенням Олександра Потебні, до «безнравственности, ослабления энергии мысли, мерзости запустения». Нічого цього, цих жахіть у тій частині України, яка була під Польщею, не було, а якщо і було (будь-який окупант дбає в першу чергу про свої інтереси на загарбаній ним території), то не в таких жахливих розмірах.
А про те, що «шенелія москаля — злодій», свідчить інформація, яку я почув від старенької жінки, що проживала в селі Сатанів Хмельницької області, на околиці якого нині розташований санаторій «Товтри». Те село було розділене навпіл річкою Збруч. У 20-30-х роках минулого століття по Збручу проходив кордон між Польщею та Радянським Союзом.
І коли на окупованій Москвою частині України у 1933-му почався Голодомор, жителі голодуючої частини села Сатанів проривались на «польську» частину, де не було того жахіття, де проживали або родичі, або знайомі, і, здобувши якісь харчі, поверталися додому.
Ширина річки-кордону була невелика — 5-6 метрів — і перейти її було неважко. І якщо польські прикордонники робили вигляд, що вони не бачать тих «порушників кордону», то «савєцькі» прикордонники-москалі стріляли на ураження. Без попередження — такий був наказ «савєцкай власті».
Розгромити «ісполінскоє зданіє рабства»
Отже, гонор польського шляхтича. Це він відштовхнув від Польщі Богдана і Мазепу, це він обтяв Гадяцькі угоди і вже вкотре налаштував проти Польщі козацтво, це він розстріляв Івана Богуна та Івана Виговського.
Не відштовхни Польща від себе козацтво — історія пішла би іншим шляхом. Не зміцніло би Московське ханство, цей уламок Золотої Орди, у жилах жителя якого, за визначенням російського історика М. Покровського (1868—1933), а також Карла Маркса та Олександра Герцена, тече 80% татарської крові.
Це ханство перестало би існувати, як свого часу Казанське чи Астраханське. Але життя іде своїм шляхом. І постає питання: що далі? На це запитання дав відповідь іще у ХІХ ст. Герцен: «Если Россия... останется под палкой полиции, без суда, без прав, управляемая ординарцами и писарями, ... если мы безропотно воротимся к николаевскому времени, тогда не только Польше, не только Украйне не следует оставаться с Россией, но следует им соединиться, идти на Москву и разгромить все это исполинское здание рабства».
Нині росія переконливо довела всьому світові, що рашизм — то є вища стадія фашизму.
Аналізуючи події сьогодення, війну Росії проти України, яку вона (рф) веде під гаслом «освобождения Украины от нацистов» (до речі, «любой захват территории, любое насилие, любое угнетение Россия осуществляет не иначе, как под предлогом просвещения, либерализма, освобождения народов», — писав Фрідріх Енгельс іще у ХІХ ст.), повертаємось до історичних подій сторічної давності.
Тоді, у 1920 році, червона Росія навалилась на незалежну Польщу з метою «асвабадить» поляків від влади Пілсудського. І якби Польща не встояла, далі пішов би «великий освободительный поход Красной армии» по всій Європі, а далі — і по всьому світу. Цю спробу сталінська Росія хотіла здійснити в кінці 30-х, на початку 40-х років і «асвабадить» «весь мир от гнета капиталистов» (Віктор Суворов, «Ледокол»).
Тоді, у 1920-му, Польща розгромила Орду («Вместо победы мы пришли к тяжелому поражению», — писав Лев Троцький) і захистила Європу від азійського нашестя. Тепер, у 2022 році, Україна захищає себе і світову цивілізацію від полчищ монголо-московської орди. Історія повторюється, по спіралі.
Об’єктивно нині Україна і Польща — союзники (слава Богу!) в боротьбі проти нашого спільного споконвічного ворога. Мета — знищити «исполинское здание рабства». Саме про це і мріяв Олександр Герцен.
Колись у Римі говорили: «Карфаген повинен бути знищений!». Нині весь цивілізований світ має сказати: «Росія повинна бути знищена!». Тільки так: або весь світ, або Москва ординська. Разом вони існувати не можуть. І крапка!
Борис ВАСИЛЬЧЕНКО, учасник Другої світової війни