Чоловіки і жінки зі сталі. Історії тих, хто чекає з російського полону захисників Маріуполя

Наразі український народ знову зіткнувся з геноцидом, коли агресори вбивають мирних людей, насильно депортують їх, руйнують цілі міста.

Наші війська героїчно стримують російських окупантів.

На тлі жорстоких боїв постає ще одна болюча тема — це наші захисники, які зараз опинилися в російському полоні.

На жаль, нам і досі не відомо, де вони, в якому стані, чи отримують вони належне ставлення, харчування та медичну допомогу.

А зі слів небагатьох тих, кому за ці понад 130 діб опору під час повномасштабної війни росії в Україні вдалося визволитися, усього переліченого полонені отримують мінімум.

Зараз ми не можемо вплинути на пришвидшення обміну наших захисників — наших чоловіків, синів та братів, жінок, які потрапили в полон.

Але ми повинні використати усі важелі, щоб росія, яка утримує наших військових, виконувала умови Женевської конвенції щодо прав військовополонених.

Згідно з нею, вони мають право на достойні умови утримання, доступ до них міжнародних організацій, обмін посилками та зв’язок із рідними. На сьогодні ні один із цих механізмів, на жаль, не працює повною мірою.

Тому ми, жінки, матері, сестри захисників України та просто небайдужі, створили громадську організацію «Рада дружин і матерів захисників України «Жінки зі сталі».

Сказали одне одному «так» на відстані понад 800 км

Після резонансної трагедії на заводі «Азовсталь» ми зрозуміли, що єдиний наш шлях — це заклик до усього світового суспільства звернути увагу на недотримання російською стороною основоположних законів людських прав, що встановлені міжнародними гуманітарними організаціями і є фундаментальними основами існування кожної людини у цивілізованому світі.

Наші воїни проявили небачену мужність та звитягу у захисті не тільки своєї Батьківщини. Вони взяли на себе той удар, що є загрозою руйнування усіх цінностей і свобод у Європі й далі за кордоном, набутих людством протягом століть й утверджених після Другої світової війни.

Тож ми маємо підтримати тих, хто опинився у полоні країни-нападника та їхніх маріонеткових утворень «днр/лнр», і показати, що ми пам’ятаємо кожного захисника України та чекаємо кожного вдома.

Ми згуртувались для взаємопомочі та підтримки — і одне одного, і наших бійців. Зараз «Жінки зі сталі» мають понад 1 тис. 200 анкет на вступ до організації. Заявки опрацьовуються.

Майже тисяча жінок зголосилися долучитись до волонтерської роботи, об’єднавшись у спільній меті. Наш телеграм-канал налічує понад 4 тисячі підписників: це ті, кому болять питання захисту України від ворога і підтримки та повернення полонених.

Наталiя Зарицька — голова органiзацiї.

Голова ГО «Жінки зі сталі» — дружина азовця Наталія Зарицька. Це вона з іншими жінками їздила до Туреччини, аби просити екстракції для захисників Маріуполя. Але її шлях щодо визволення чоловіка почався набагато раніше.

«Був другий тиждень блокади «Азовсталі», і побратим Калина звернувся з підвалів до спільноти, до всіх людей, що потрібно робити все, що в наших силах, щоб вивезти поранених. Київ тоді обстрілювали, працювала артилерія на околицях, були прильоти ракет.

Я розуміла, що я не вийду на Майдан, що точно цим не допоможу. Але ми почали із сином малювати плакат з написом англійською «Врятуймо Маріуполь» і червоне серце.

Я сина сфотографувала просто у погребі нашого будинку з цим плакатом і зробила допис на фейсбуці, де я вела своєрідний щоденник.

А наступного дня, прокинувшись, я побачила у відомих людей — у Андрія Магери, у сина Рибчинського — на аватарці свого сина з плакатом. Й у групі «Врятуймо Маріуполь» багато людей взяли собі на заставку фото мого сина. Вдалося добитися резонансу, про який казав мій Богдан».

Наталя та Богдан побралися на «Азовсталі», сказали одне одному «так» на відстані — вона в Києві, а він — у бункері вже легендарного маріупольського заводу.

Мама чекає сина, який став очима «Азовсталі»

Одна зі «сталевих жінок» — Ірина Юрченко, мати бійця полку «Азов» Дмитра Козацького. Того самого «Ореста», який став очима «Азовсталі», що показав світові всі жахіття цієї війни фотографіями.

Його мама Ірина — дуже світла, енергійна. Живе у Малині на Житомирщині й чекає повернення з полону свого сина. Дуже символічно, що мати Героя працює на залізниці провідником евакуаційних поїздів, рятує життя інших. Вона розповідає про свого Дмитра:

«До героїчної оборони Маріуполя мій син пройшов шлях через участь у студентських протестах на Майдані у 2014 році, службу в Нацгвардії та у полку «Азов», це був його вибір, і ми його підтримали.

Після школи Дмитро вступив до Польського університету інформаційних технологій і менеджменту. Невдовзі він повернувся до України та допомагав на Майдані. А після повернення до Польщі зрозумів, що більше не хоче там навчатися, оскільки вже тоді мріяв стати військовим кореспондентом і бути на захисті Батьківщини. До Острозької академії, що на Рівненщині, він вступив, уже служачи в «Азові».

Фотографувати він любив з дитинства, особливо молодшу сестру. Та й узагалі був дуже активним, весь час організовував різні ігри, конкурси, також завжди допомагав дорослим. Свою першу фотокамеру він отримав у подарунок, коли був в 11-му класі.

Часто говорив, що хоче фотографувати щасливих людей та красиву природу України. А згодом світ облетіли страшні світлини бункерів «Азовсталі», підземного шпиталю, справжнього серця і душі захисників Маріуполя.

Тоді він мені сказав, що це була найболючіша фотосесія у його житті. І що важко навіть порівняти, кому зараз найскладніше: тим, хто перебуває у нелюдських умовах, чи рідним, які їх чекають. Син мене підтримував.

Ірина Юрченко — мати «Ореста» — живе в Малині.

Моє серце краялося, дивлячись на ці обличчя військових, що посміхалися через біль, але були незламні. Я пишалася тим, що він знайшов у собі сили та мужність фотографувати, та навіть час, щоб обробити фото.

Син звернувся тоді до підписників у соціальних мережах: «Поки я буду в полоні, залишу вам фото в найкращій якості, відправляйте їх на всі журналістські премії і фотоконкурси, якщо щось виграю, після виходу буде дуже приємно. Дякую всім за підтримку. До зустрічі!».

І вже через кілька днів «Ореста» нагородили спеціальною польською премією Grand Press Photo 2022. Сподіваюся, що він сам особисто скоро отримає цей диплом.

Ще Дмитро дуже любить готувати, завжди приїжджав до нас на свята. Я пообіцяла, що зустріну його борщем та пасками, за якими він так сумував на «Азовсталі».

«Ну от і все. Дякую за прихисток, Азовсталь — місце моєї смерті й мого життя», — так він підписав останню публікацію у своєму інстаграмі напередодні виходу з промислового комбінату 20 травня. А я чекаю на свого героїчного сина».

Ігор — 200-й, молодший — у полоні

Неля з Маріуполя — так само «жінка зі сталі». Вона розповідає: «З моменту мого становлення, як жінка, я знала, що у мене буде два сини. Так і вийшло, у мене народилося двоє синів із різницею у 5 років.

З самого дитинства вони були завжди пліч-о-пліч. Коли старшому виповнилося 18 років, він самостійно пішов до військкомату, щоби відбувати строкову службу. Із жовтня 2011 року служив у Почесному полку президента України. Тоді я спитала у нього: «Навіщо це тобі?». На що він відповів: «Моя мета — захищати Батьківщину».

У 2014-му син підписав контракт із частиною морських прикордонників, де прослужив 6 років. Туди ж у 2017 році пішов служити і молодший син. А за рік перевівся до артилерії і служив у гарячих точках Донецької області.

У 2020 році, з різницею в 3 місяці, в обох закінчувалися контракти, і обидва вже мріяли про мирне життя. Обидва одружені, в обох є діти. Малий упорався, почав працювати і жити поза війною.
Старшому прийшла пропозиція від полку «Азов» іще до закінчення контракту. І після певних міркувань він її прийняв.

Ми дуже часто розмовляли з сином про сенс служби, про службу саме в «Азові». І всі наші розмови завжди закінчувалися одним: «Мамо, я чоловік, а чоловіки завжди на захисті!»

23 лютого моєму старшому синочку виповнилося 29 років. Тепер йому назавжди 29. У цей день до мене до офісу на роботу приїхав мій молодший син і сказав: «Мамо, таки щось буде. Тому я іду служити до брата, з яким будемо разом захищати своїх рідних і свою Батьківщину».

Я дуже його благала не йти. Утім, як завжди, почула: «Мамо, не плач. Все буде добре. Ми тебе дуже сильно любимо, тому і йдемо на війну!» Тоді мені залишилося одне — благословити їх», — розповідає Неля.

Далі розповідає: «У Маріуполі я була до 16 березня, за цей час я ще два рази бачила молодшого. Поки був зв’язок, старший телефонував. По черзі вони писали. Писали одне заповітне слово: «ЖИВІ»!

21 березня я вже була у Києві і ще декілька разів чула голос старшого сина, а 1 квітня, близько 11-ї ранку, зателефонував менший і сказав: «Мамо, Ігор 200-й».

Рідні захисників Маріуполя діють,
щоб не забували про військовополонених.

Тоді земля пішла з-під моїх ніг. Я не могла повірити. Як мій велетень, мій красень міг загинути? Це НЕПРАВДА!

Ще не прийшла до тями, а вже нова звістка — молодший на «Азовсталі». У блокаді! І потягнулися дні і ночі страшенно смутку і постійного очікування хоча б якоїсь вісточки.

Кожний його вихід до мережі — це підкошені ноги, тремтячі руки, сльози і плутані думки. Начебто знала, що говорити, що запитати, а почуєш голос, прочитаєш слово — і все вилітає.
Останнє його повідомлення було 16 травня о 5-й ранку: «В мене все добре. Мій телефон зламаний, на зв’язок довго виходити не буду».

І саме в цей день ми дізналися, що вони виходять із бункерів. З того дня дивилися усі відео та фото тих, хто виходить, не побачили. Десь за 2 тижні патронат «Азова» сповістив, що він виведений і зараз у полоні.

Саме заради того, щоб наші хлопці і дівчата якнайшвидше потрапили додому, я вступила до ГО «Жінки зі сталі», — каже мати двох захисників України.

«Щоденно пишу нареченому в інстаграм»

А ось розповідь зовсім юної співрозмовниці.

«Я — наречена захисника «Азовсталі», солдата збройних сил України. Його звати Михайло. Познайомилися в училищі, де разом навчались. Ми спілкувалися, навчалися разом і навіть прогулювали пари. Кожного дня знаходили все більше спільного. В мене був складний період у житті, а після нашого знайомства змінилося буквально все. Я стала щасливою. Згодом у нас почалися стосунки.

Пізніше я познайомилася з його сім’єю та друзями. Це був ще 2019 рік. Ми проводили час разом. Поки йому не вручили повістку... Моїм сльозам не було кінця. Я відмовляла його йти служити. Хлопець рішуче підписав контракт. Це було важко, але я без сумнівів сказала, що буду чекати, навіть якщо це три роки.

Коли я вперше побачила коханого у формі — була вражена. Переді мною був не просто третьокурсник, як раніше. Змінилося буквально все. Вчинки, характер, цінності, пріоритети, зовнішність.
Ми встигли пожити разом у Волновасі. Наприкінці 2021 року нам довелося переїхати в Маріуполь. В ту мить ми й подумати не могли, що вже з цього моменту починається його історія на «Азовсталі».

Цьогоріч 24 лютого, о 4-й ранку, мій коханий написав мені найстрашніші слова: «Почалася війна»… Світ ніби зупинився. Сидячи в підвалі разом із сім’єю, плачучи, я чекала від нього повідомлень.
Я не розуміла нічого.

Лише усвідомлювала, що в одну мить моє життя може зруйнуватися. Щомиті я можу втратити кохану людину. Йшли години, але хлопець не відповідав. Я чекала весь день і нарешті отримала повідомлення: «Зі мною все добре, напишу пізніше».

У перший день війни було вирішено, що з родиною ми виїдемо з України. Було важко, але зв’язок з хлопцем ще був. Прибувши 3 березня до Іспанії, через два дні я втратила зв’язок із хлопцем. Мені не було відомо абсолютно нічого.

Коли з новин дізналася, що Маріуполь в оточенні, наче земля з-під ніг пішла. Майже місяць не було зв’язку. Весь час я жила лише надіями, що він ось-ось напише.

29 березня вночі я отримала повідомлення: «Зі мною все добре, я живий». За все своє життя я не відчувала стільки щастя, але через дві години зв’язок знову було втрачено.

Мене не полишали страшні думки. Я почала звертатись на всі гарячі лінії, писати в усі групи, надсилати анкети, знайомилася з людьми, які опинилися в подібній ситуації.

Тоді я ще не знала про «Азовсталь». А коханий уже був там. 8 квітня зранку я прочитала повідомлення: «Зі мною все добре, я живий, трошки пошкодили, але я живий».

З того моменту я почала дізнаватися про всі жахіття «Азовсталі». Про побратимів, котрі загинули на його очах, відсутність медикаментів, повноцінного харчування, гігієни, одягу. Кожного дня ми жили як востаннє. Засоби для обробки ран закінчувались. Він мерз у підвалах, а кількість гарячої води — обмежена. Не спав ночами через холод і нестерпний біль у нозі. Знеболювальних майже не було, отримати дозу ліків було вже неможливо.

Я, відчуваючи його біль, намагалася хоч якось відволікти коханого від усього жаху. В мене виходило, але потім щоразу доводилося повертатись до реальності...

18 квітня зранку я прочитала: «Добрий ранок, сонечко». Зраділа, що знову отримала повідомлення. Це було останнє повідомлення від нього до сьогодні. Вже два місяці я не чула голосу коханої людини й не отримувала повідомлень.

Щодня я сподівалась, що знайду його прізвище хоч десь. Я зустріла свій день народження в надії, що він відгукнеться. Але цього не сталося. Лише написала йому: «Дякую». Я знала, що думками він привітав мене і сказав, як сильно любить.

Я обшукувала всі можливі платформи з інформацією. І майже через місяць знайшла. Прочитала, що це списки солдатів із 56-ї бригади, які воюють на «Азовсталі». Авторка повідомлення написала мені: «З ним усе добре, він живий». Я просто заплакала від щастя.

Через декілька днів я прочитала, що їх евакуюють. Я не розуміла, хто, куди, навіщо, як. Але розуміла, що це єдиний шанс на порятунок. Після виходу наших героїв із заводу я чекала на списки, щоб побачити там рідне ім’я. Але списків не було упродовж тижнів. Це був важкий момент, я боялась почути, що його більше немає...

У ту мить, коли його прізвище підтвердили, в мене знову потекли сльози. Залишилось лише дочекатись його вдома.

Я не знаю, як з ними поводяться, чи є в них можливість на особисту гігієну, чим їх годують, яка його вага, чи є в нього літній одяг. Він виконав свою обіцянку. Зберіг своє життя.

Ми разом 2 роки та 6 місяців, і ще ніколи я не чекала зустрічі так, як сьогодні. Ще ніколи в мені не було стільки надії. Кожного дня я пишу хлопцю в інстаграм, упродовж цих чотирьох місяців, це створює уяву, що він поруч. Коли він повернеться і зайде в мережу — побачить, що я ані на мить не забувала про нього».

Звернення до всього світу

Це лише кілька історій наших «сталевих жінок». Адже далеко не всі готові виносити своє життя, свої переживання на загал, із різних причин: щоб не нашкодити полоненим, не підставити рідних, які залишаються на окупованих ворогом територіях, тощо. Але, повірте, стіни київського офісу «Жінок зі сталі» на Антоновича, 39 чули стільки зворушливих та героїчних історій, що вистачило б не на одну книжку.

Щоб привернути увагу суспільства до теми полонених, ми провели 5 брифінгів: три в Україні і два у Туреччині. За півтора місяця дали близько 250 інтерв’ю українським і закордонним ЗМІ.

Наразі ми впорядкували алгоритм дій для звернень родичів у державні та гуманітарні структури, відкрили безкоштовну юридичну консультацію, налагодили комунікацію з іноземною спільнотою та організаціями захисту прав людини (проєкт «Сто листів до світу»).

Провели заходи щодо вшанування загиблих героїв, акції «Життя за Україну» за участю родичів військових пройшли 18 червня та 2 липня на майдані Незалежності в Києві, і вони будуть продовжуватися.

Також ведеться робота щодо надання психологічної допомоги рідним військовополонених, зниклих безвісти або загиблих бійців. Плануємо низку заходів соціального спрямування для підтримки жінок військовополонених, їхніх дітей.

Буквально днями відбулося перше розширене зібрання спільноти «Жінки за сталі», де ми обговорили спільні результати, першочергові та стратегічні плани. Також мали змогу наживо поспілкуватися в колі людей, які переживають ті самі випробування, що і ми.

У заході взяли участь представники Міністерства внутрішніх справ, Головного управління розвідки Міністерства оборони України, з якими організація має сталу комунікацію.

Наша стратегічна мета — це створення міцної та дружньої спільноти, де кожний її представник матиме підтримку та впевненість у тому, що він не самотній і йому є на кого розраховувати в цей страшний для нас усіх час. Оскільки, тільки згуртувавшись, ми зможемо впливати на процеси, які допоможуть повернути усіх наших Героїв!

Катерина КОШЕЛЬ