Дорога життя: з Дергачів за одну добу евакуювали майже два десятки лежачих і маломобільних людей

Працівники соціальної сфери тримають свій фронт. Іноді у надскладних обставинах, ризикуючи власним життям, рятують інших від неминучої смерті.

При цьому не вважають це чимось особливим, просто, кажуть, сумлінно виконують свій професійний обов’язок. Та саме завдяки таким людям з Великим Серцем соціальна сфера в Україні вистояла.

Сьогодні наша розповідь про те, як у Дергачівській громаді Харківської області, третина якої перебуває під тимчасовою окупацією, зуміли екстрено евакуювати найнезахищеніших громадян.

В умовах воєнного часу треба діяти надзвичайно швидко

Половина населених пунктів цієї територіальної громади практично з самого початку широкомасштабної війни опинилися під тимчасовою окупацією. Наразі ворог контролює понад третину її територій, тривають бої за окремі села.

Окупанти продовжують періодично обстрілювати з різних видів зброї й невеличке містечко Дергачі. Тож щодня існує небезпека для мирних жителів.

Багато мешканців громади змушені були полишити свої домівки. На жаль, не всі могли (з різних причин) забрати з собою в далеку дорогу маломобільних родичів чи сусідів, за якими доглядали.

Працівники соціальних служб також значною мірою виїхали з небезпечних територій. Ті ж, хто вирішив залишитися вдома, узяв на себе подвійне навантаження з догляду за немічними, навіть за тими, кому до війни опіка не була потрібною.

Ризикуючи життям, соцробітники у перервах між обстрілами несли до підопічних хліб і дещо до нього. Коли виходило навідатися до них двічі на тиждень, а коли  ні. Тим часом стан багатьох одиноких стареньких погіршувався, бо ліків, на яких вони жили, було не дістати.

— Не знаю, як би наші співробітники справлялися з усіма проблемами, створеними «русскім міром», якби Міністерство соціальної політики не винесло на розгляд уряду питання про екстрене (кризове) надання соціальних послуг в умовах воєнного стану, — говорить директор територіального центру соціального обслуговування Дергачівської міськради «Берегиня» Роман Лук’яненко.

— Адже раніше на те, щоб оформити людину до стаціонарного відділення інтернатного закладу, необхідно було витратити щонайменше місяць. Особливо складно було зробити медичну довідку: людину мали оглянути кілька лікарів, кожен з яких призначав свої дослідження, а робили їх у Харкові. Останнім часом вимагався ще й негативний аналіз на ковід, який був дійсний лише три доби. В умовах воєнного часу це все затягнулося б на невизначений період, а діяти треба було надзвичайно швидко.

Немічних одиноких евакуювали під обстріли і розриви снарядів.
Фото надане Романом Лук’яненком.

Як тільки у квітні запрацював спрощений механізм надання соціальних послуг, співробітники терцентру за два дні склали список лежачих і маломобільних людей, яким потрібний стаціонарний догляд.

Вони чи їхні родичі дали усну згоду на оформлення до геріатричних пансіонатів. Роман Олександрович зателефонував до кількох із цих закладів, розташованих на безпечній території Харківщини.

Двох чоловіків, які пересуваються за допомогою крісла колісного, готові були прийняти в одному місці, в інших знайшлися вільні місця окремо для жінок і окремо для чоловіків, а чоловіка з психічними порушеннями чекали у спецзакладі. Загалом набралося близько двадцяти людей.

— Нас дуже виручило тоді соціальне таксі. Минулого року терцентр виграв його в обласному проєкті «Разом у майбутнє». Згідно з умовами проєкту, половину коштів, а це 800 тисяч гривень — на восьмимісний автомобіль «Хюндай» з кріслом-трансформером і підйомником — виділила обласна рада, а половину — три громади (Дергачівський терцентр обслуговує за договорами Солоницівську й Малоданилівську ТГ), — продовжує Роман Лук’яненко.

— Перевозячи підопічних до Богодухівського геріатричного пансіонату, тобто надаючи екстрено (кризово) транспортні послуги, ми забили салон таксі малорухомими пасажирами, що називається, під зав’язку. Бо робити дві ходки туди-назад було ризиковано. Виїжджали з Дергачів під обстріли і розриви снарядів.

Кожна людина має значення

За кермо сів водій соціального таксі, а Роман Олександрович супроводжував пасажирів до місця призначення. Каже, найбільше хвилювався за поранену осколком снаряда стареньку жінку, яку «швидка» незадовго до цього доставила з Харкова до Дергачів.

Коли снаряд розірвався поряд з місцевою лікарнею, що в ній аж повилітали шибки, а пацієнтів спустили у підвал, стало зрозуміло, що хворих треба з неї вивозити. А у пораненої харків’янки не було з собою паспорта — по хліб же з паспортом не ходять.

Та у Богодухівському геріатричному пансіонаті заспокоїли: згідно з урядовим рішенням про екстрене (кризове) надання соціальних послуг відсутність документів не є перешкодою для оформлення в стаціонарне відділення соціальної установи.

Достатньо заяви, написаної на місці. Все решта — оформлення медичної картки, переведення пенсії, отримання довідки про доходи, відновлення документів, що посвідчують особу, — тепер покладено на надавача соціальних послуг.

Ще один день директор територіального центру присвятив тому, щоб доставити решту підопічних до інших установ, де надають послугу стаціонарного догляду. Але це не означає, що співробітники терцентру лишилися без роботи. Під їхнім наглядом все так же перебувають ті, хто потребує сторонньої допомоги. Комусь потрібна консультація, комусь — приготувати обід, комусь — доставити милиці… До речі, дехто, кого вивозили під обстрілами у стаціонарні установи, повернувся додому, тільки-но стало спокійніше.

Сам 34-річний Роман Лук’яненко нікуди не виїздив із Дергачів, які й досі перебувають під прицілом ворога. Лише перебрався з відреставрованого за кошти іноземних партнерів гуртожитку для внутрішньопереміщених осіб, у якому три роки тому отримав кімнату, до друзів. Гуртожиток стоїть на горі, і в ньому страшно, коли починаються обстріли.

Так сталося, що в 2014 році Роман приїхав складати сесію до Харківського інституту державного управління, де здобував другу вищу освіту, і додому, в окупований Краснодон, Луганської області, вже не повернувся.

Там він працював директором дитячого реабілітаційного центру. На Харківщині його спочатку запросили на посаду начальника відділу соціальної роботи Дергачівської районної державної адміністрації, а вже незабаром Роман Олександрович, вигравши конкурс, очолив терцентр.

Немає вже інституту, в якому він колись навчався, бо російсько-фашистська армія знищила його одним із перших. Немає Дергачівського будинку культури, де були розташовані соціальні служби й гуманітарний штаб — окупанти і його розбили.

А Роман змушений освоювати новий фах — працівника логістичного центру. Зараз він займається пошуком будівельних матеріалів для пошкоджених адміністративних будівель. При цьому продовжує виконувати свої основні функції.

— Війна змінила життя кожного з нас, але не змінила наших основних цінностей: турботу про людей. Бо кожна людина має значення. І це головне, що відрізняє нас від тих, хто прийшов нас убивати. Тому все буде Україна, — на такій позитивній ноті завершує розмову Роман Лук’яненко.

Матеріал підготовлений у рамках проєкту «Модернізація системи соціальної підтримки населення України», який реалізує Мінсоцполітики України за підтримки Світового банку.