Опера як опір: Київський театр на Контрактовій площі відзначив 40-ліття

Не лише завершити перерваний вторгненням рашистів сезон Моцартовим «Весіллям Фігаро», а й відзначити своє 40-річчя великим галаконцертом «З театром у серці» зуміла Київська опера, яку ще називають театром на Контрактовій площі.

Це при тому, що ввечері 24 лютого в Київській опері на Подолі було заплановано прем’єру мюзиклу School of Rock (Школа року) на музику Ендрю Ллойда Вебера.

Дорослі та юні артисти були готові до яскравого сценічного дійства, але воно не відбулося — того ранку путінська росія розпочала здійснення фінальної стадії свого плану знищення України та українців, після чого на кілька місяців театральне життя завмерло.
    

Крайні дійства у червні у театрі розпочиналися з «традиційного» у ці дні оголошення, що у випадку повітряної тривоги дійство буде перервано, а глядачі повинні спуститися в укриття під фоє.

Потім зала підводилася, вшановуючи пам’ять загиблих у боротьбі за волю України. Але вистава й концерт таки відбулися і засвідчили: Київська опера на Подолі є сьогодні де-факто флагманом національного оперного мистецтва, готовим до розвитку багатих вітчизняних виконавських традицій і до нового експериментального пошуку.
    

Вистава «Весілля Фігаро» народжувалася непросто. Три роки тому її було поставлено італійською, а незрозумілість для київської публіки швидких і карколомних поворотів сценічної дії (в цій опері все побудовано на жонглюванні дотепними репліками, які треба сприймати негайно!) спробували компенсувати вибриками режисури, що ніяк не дотичні ані до музики Моцарта, ні до лібрето да Понте за славетною комедією Бомарше. Попри всі зусилля музикантів та вокалістів, глядачі масово залишали залу посередині вистави.
    

Другу версію було створено вже в українському перекладі. Нова режисура Віталія Пальчикова виявилася по-мінімалістськи ощадливою. Актори грають і співають на просторі замощеної оркестрової ями, перебуваючи перед оркестром; всі вони в стильних костюмах, що нагадують про добу Моцарта й Бомарше, але декорацій немає — лише мінімальні аксесуари.

До певної міри таке прочитання виявилося суголосним суворій добі; але воно не завадило створити іскрометне дійство, де повною мірою виявлено синергію музики й поетичного слова (що і є основою опери як жанру, але що, на жаль, було втрачено після переходу більшості театрів до практики виконання опер «мовами оригіналів», незрозумілих для публіки).
    

У спектаклі можна було побачити ціле гроно яскравих солістів. Звісно, стрижнями вистави є бас-баритон Олександр Киреєв (Фігаро) і сопрано Анна Зарецька (Сюзанна) з прекрасними голосами й виграшними сценічними даними.

По-справжньому драматичний образ колись коханої, а тепер забутої чоловіком графині створила Вікторя Осадчук. Сам граф Альмавіва (Гліб Іванов) є тим виведеним Бомарше «лібералом-розумахою», який щиро страждає від необхідності змагатися за серце гарненької Сюзанни з власним слугою.

Справжньою перлинкою вистави став юний вітрогон Керубіно (Анастасія Поліщук), готовий закохатися в кожну зустрінуту жінку. Зворушливо виглядала юна Барбаріна (Віра Багринець-Воловоденко).

По-своєму неповторними були Марцеліна (Алла Пригара), Дон Базіліо (Микита Олійник), Дон Курціо (Олександр Монастирський), Антоніо (Михайло Нагорний). Прекрасно звучав оркестр (диригент Ділявер Осман). Словом, у публіки були всі підстави влаштувати кількахвилинну овацію наприкінці.
    

Концерт наступного дня був ювілейним — отже, містив офіційні й неофіційні привітання («живцем» і в записі), нагородження, спогади тих, хто був причетний до перших кроків театру 40 років тому.

Відзначалося, що Київська опера сьогодні є не тільки колективом, вистави якого є цікавими для всіх категорій глядачів, а й єдиним (на жаль!) по-справжньому національним (попри формальну відсутність цього статусу) оперним театром України, де всі вистави виконуються українською мовою.

Це є частиною зорієнтованої на залучення нових слухачів стратегії, розробленої під керівництвом директора — художнього керівника театру Петра Качанова, на чию адресу цього вечора було сказано багато заслужених добрих слів.
    

А сам концерт став своєрідною ретроспекцією того, що театр зробив упродовж 40 років: від «Веснянки» з дитячої опери «Зима і весна» Миколи Лисенка (з якої все колись починалося) і до дивовижно суголосного нашому суворому й трагічному часові фіналу опери Юлія Мейтуса «Ярослав Мудрий». Головний диригент театру Василь Василенко готував до постановки це незаслужено забуте монументальне оперне полотно, але у плани втрутилася війна...
    

У концерті було багато яскравих вокальних, балетних та інструментальних номерів. Зокрема, фрагмент з іскрометної опери Гаетано Доніцетті Viva la Mamma! за участю Дар’ї Литовченко, яка спеціально приїхала до Києва. Ця поставлена три роки тому опера показала, що публіка чекає від опери саме україномовних вистав, здатних захопити і зворушити до глибини серця.
    

Ювілейний концерт тривав три з половиною години. Чергову повітряну тривогу в Києві було оголошено о 19.29 — за хвилину по його завершенні. Артисти ще вийшли на площу перед театром, щоб сфотографуватися на пам’ять про цей драматичний, але урочистий день.

На концерті багато разів лунали слова вдячності на адресу героїчних ЗСУ, які уможливили його проведення у вільному й відносно безпечному Києві. Від ЗСУ насамперед залежатиме й те, яким буде новий сезон Київської опери — про його контури говорити поки зарано.

Але ті музиканти й артисти, які працюють зараз в Україні, роблять свій внесок у всенародний опір ворогові. Бо, попри відому приказку Inter arma silent musae («Коли говорять гармати, музи мовчать»), мистецтво так само є складником нашої боротьби за майбутнє українства й України.