На фронті загинув Петро Великий – актор Чернігівського театру
На передовій захищаючи Україну загинув актор Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Шевченка Петро Великий. >>
Ігор Кім. (Фото з особистого архіву Ігоря Кіма.)
Буча розташована всього за 24 км від Києва.
До 24 лютого це було надзвичайно гарне та доглянуте місто, що потопало в зелені соснових лісів і парків.
Про це мальовниче і затишне українське містечко поблизу столиці навряд чи чули щось за межами України.
Та на початку квітня його назва облетіла шпальти усіх провідних газет світу.
Звірства, які чинили в місті окупанти від початку повномасштабного вторгнення і до 31 березня, шокували і жахнули навіть тих, хто не зовсім розумів, що відбувається в Україні.
Після деокупації одним із перших до міста ввійшов ексначальник сектору оборони Бучі, Ірпеня та Гостомеля, заступник командира 133-го батальйону тероборони Ігор Кім.
Він професійний військовий, служив у Національній гвардії України, Центрі спеціальних операцій, офіцер запасу ЗСУ.
Розумний, досвідчений, стриманий, чудовий організатор, з великим військовим досвідом — Ігор Кім формував підрозділи розвідки та піхотні, мотопіхотні з’єднання і дуже добре знав, що, тільки знищуючи окупантів та їхню техніку, можна змусити тікати загарбників з наших територій.
Із 2017 року до початку активних бойових дій наш співрозмовник займався соціальними та комерційними проєктами. Він одним із перших зайшов на вулицю Яблунську за блокпостом «Жираф» і побачив десятки вбитих цивільних людей.
Звірства окупантів уже ввійшли до історії як «бучанська різанина», про яку говорить увесь світ. Лише путін стверджує, що все це «постановка і провокація».
Різні джерела інформації, впливові ЗМІ й навіть деякі українці досі переконані: росія сама пішла з Київської та Чернігівської областей. Чи й справді сама?! З цього питання розпочинаємо бесіду з моїм співрозмовником.
— Поясню ситуацію щодо звільнення Київської області. Вважають, що росія зробила такий «благородний» крок, залишивши території на півночі Києва. Це неправда! — переконаний Ігор Кім.
— Вони змушені були залишити, бо зазнали значних втрат. Вже через два-три дні після того, як перші російські війська ввійшли в Україну, наші військові знищили колону танків і бронетранспортерів окупантів, що рухалися Бучею до Києва. Конвой знищили під час однієї з перших українських засідок, що зупинили наступ росіян.
Рашисти йшли на Київ з бравадою. Мабуть, їхнє військове керівництво запевнило, що їх там ніхто не зупинить, і вони ледь не маршем зайдуть на Хрещатик. Та їм добряче «втерли носа». Наша артилерія усе філігранно поклала.
Москалі не втримали ситуацію, не очікували на такий серйозний опір. Маючи проблеми з тиловим забезпеченням, зрозуміли, що успішність їхньої операції щодня знижується через великі втрати і все менше перспективи, аби пройти річку Ірпінь.
Тому вони втекли! «Велика» армія росії програла у битві за Київ, який збиралася взяти за три дні. У військовій справі завжди є співвідношення сил і засобів для тих військ, хто штурмує, і тих, хто обороняє. Оскільки ми були в обороні, перевага і місцевість були на нашому боці.
Штаби чітко розуміли, що чим довше вони залишатимуться на київському напрямку, тим більші втрати нестимуть. І коли перевага для штурму наших позицій втратила свою доцільність, оскільки наших з’єднань ставало більше, а з’єднання ворога зменшувалося через ефективність роботи ЗСУ та погане планування зс рф, ворогу нічого не залишалося, як покинути свої позиції. Але вони залишили їх підготовленими для ймовірного повернення.
Звісно, що рашисти зайшли на нашу територію повноцінними силами, з військовими засобами ураження, маючи хороше озброєння, проте головною їхньою проблемою була логістика. І вони не чекали такого сильного опору з нашого боку.
Водночас думаю, що в їхній системі підготовки наступу були крадіжки й корупція, які також вплинули на процес озброєння. Та й воювати керівництво рф прислало аморальних та деморалізованих рашистів.
Ймовірно, у великому поспіху комплектували бригади, бо на Київському напрямку вони були з трьох національностей: росіяни, буряти та кадирівці. Це недопустимо в армії.
Думаю, що в їхніх діях була етапність наказів від керівництва. Спочатку війська рф мали зайти як «асвабадітєлі», а мирне населення — саме так їх зустріти. Це видно з того, як просувались ці колони: вони їхали, як на параді, що дозволяло «накривати» їх у дуже великій кількості. Тоді окупанти навіть якесь продовольство завозили. Цей етап не спрацював — змушені були змінити тактику.
Був етап вивезення цивільного населення в Білорусь. Збирали людей машинами, транспортували до кордону, частково і вивезли. Коли я був головою військово-цивільної адміністрації, одразу відкрив ЦНАП — і туди масово пішли заяви: «з такого населеного пункту в мене забрали чоловіка, дружину, повезли в сторону Білорусі».
Уже в середині березня рашистам почали добряче давати «по носі», не дозволяли перейти річку Ірпінку. Окупанти зазнали великих втрат. І це вплинуло на їхню психіку — доходило до того, що вони поміж себе стрілялися, про це розповідали місцеві.
Ми силами військової частини А7299 на початку організували оборону позицій, потім — прикриття переправи. Через нашу переправу в Ірпінь та Бучу потрапляли Збройні сили України та силові підрозділи.
В основному оборону там забезпечувала 72-га бригада під командуванням «Граніта» — дуже талановитого офіцера Владислава Наляжного, заступника командира бригади.
Тому нашим первинним завданням було підсилити 72-гу бригаду на певних позиціях. Потім отримали завдання не дати противнику обійти по заплаві річку Ірпінь і зайти в тил нашим основним опорним пунктам.
Великою проблемою для рашистів стало перейти ту річку — їх прицільно крила артилерія ЗСУ, тому велика кількість підвозу забезпечення була знищена на шляхах просування противника.
У містечках Буча, Ірпінь, Гостомель ми нарахували спаленої рашистської бронетехніки понад 200 одиниць. Дуже багато підбитої техніки стояло на вулицях міст.
Водночас наші підрозділи відібрали в них чимало бронетехніки. Кожна одиниця має екіпаж 3-7 осіб. Приблизно можемо підрахувати, скільки їх згоріло.
Крім того, під час боїв було знищено багато піхоти. Таким чином можемо скласти загальну картину щодо втрат військовослужбовців рф тільки в Київській області.
Їхня «міць» зменшувалася. Навіть в останній тиждень на півдні міста Ірпеня вони вже вкопувалися в землю, починаючи від пожежно-випробувального полігона «Куба» поблизу Дмитрівки, — поробили там земляні позиції для оборони.
Всі ці чинники є доказом того, що в окупантів не було сил і засобів, щоб штурмувати столицю. Ми «Кубу» згодом зачистили повністю.
Зруйноване місто - зруйновані людські долі.
Я, напевно, навів чимало доказів того, що рашисти зрозуміли: або їх там доб’ють, і вони втратять цілу армію, або їх має вивести керівництво рф. Вивели, бо злякалися! Щоб у подальшому ці вцілілі підрозділи перегрупувати і відправити на схід — сформувати основний кулак.
Зазначу, що, коли вони втікали зі своїх позицій (у поспіху навіть покидали там свої речі), їх дуже добре «попрасували» наші захисники аж до Чорнобиля. Багато було спалено їхньої техніки та бронетехніки, в кузовах яких вони везли награбоване у цивільного населення. В підбитій російській техніці знаходили вже вигорілі пральні машини, холодильники та інше крадене майно. Справжні мародери, а не друга армія світу!
Після втрат рашисти зрозуміли, що північ, схід і південь одночасно їм не осилити. Взяти Київ нахрапом у них не вийшло. Тому командування, щоб не втратити остаточно з’єднання зс рф на Київському напрямку, почали виводити їх під прикриттям. Зазнавши втрат, вони просто тікали з нашої території.
— Масові вбивства в Бучі, суцільний терор свідчать, що це не були випадкові дії чи вчинки окремих військових, а була тактика чи навіть стратегія росії для залякування українців, — продовжує Ігор Кім.
— Те, що ми побачили, шокувало. На вулицях міста, в будинках і підвалах лежали тіла вбитих цивільних, здебільшого зі зв’язаними за спиною руками. Мабуть, мало хто з вас знає, що окупанти спалювали українських жінок і дітей, якщо не в крематоріях, то в їхніх помешканнях. У будинок закидали багато таких небіжчиків і запалювали, щоб замести після себе сліди.
Про ці трагедії розповідали очевидці — мешканці тих міст, які були свідками таких злочинів. Наскільки я зрозумів, зверху рашистам була вказівка, щоб тіла жінок і дітей не залишати на вулицях окупованих містечок. Тому на вулицях лежали в основному тіла чоловіків. Такий звірячий геноцид українців є доказом того, що окупанти діяли усвідомлено.
— Звіряча жорстокість та ненависть військовослужбовців рф до українців — звідки?
— Елементарно просто: це — ментальність народу рф. Їх інформаційно налаштовують, з їхньою свідомістю уміло працюють, «вдовблюючи», що вони великі миротворці. Ми ж бачимо, що з усіма, з ким воює рф, вона розповідає світу й у першу чергу росіянам, що визволяють, рятують і допомагають тому народу, на землю якого прийшли. Таким чином готується грунт, на якому ростуть охочі воювати. Водночас там звичайні люди живуть дуже бідно, середньостатистичні доходи росіян — зовсім невеликі. Тому війна для окупантів — майданчик доходів.
Так і формується бойове крило, яке, крім того, що хоче воювати і захоплювати, мов та дика орда, нещадно мародерить. Сіяти, вести бізнес, створювати щось своїми руками росіяни не вміють. Ці руки тільки зброю здатні тримати і красти. Якщо проаналізуємо війни в Грузії та інші — це в основному війна за території та геовплив, які супроводжувалися грабунками.
Рашистам ще втовкмачують у голови імперські амбіції, що вони є якийсь особливий народ. Що в них — друга у світі армія. Саме така інформаційна політика та постійне підживлення на екранах телебачення формує їхню свідомість. Вони стають маргіналами.
Маргіналам нічого не потрібно. Певні рашистські структури їм нав’язують свої «закони», а ті не вміють і не здатні аналізувати та дуже швидко змінюють свої думки. Їхня поведінка виходить за межі правил і рамок, прийнятих у соціальних групах, тому вони жорстокі та неадекватні.
Я вам більше скажу, рашисти не тільки самі ґвалтували, а й доходили до того, що споювали місцевих маргіналів і заставляли їх ґвалтувати місцевих дівчаток.
На окупованих рашистами територіях коїлися серйозні жахи — реальні звірства. Щоб вчиняти такі злодіяння, в голові мають бути якісь певні зрушення. На здорову голову такого робити не будеш — вбивати людей і спалювати тіла, ґвалтувати жінок, дітей тощо...
У Бучі в братській могилі біля церкви Андрія Первозванного знайшли тіла 67 осіб — цивільних та військових. Там відбувалися масштабні звірства. Загарбники навіть своїх військових спалювали.
Там усі були виконавці, бо ті, хто ними керував, напевно, теж були такими, як і ті, хто виконував накази. Уже тікаючи з Бучі, вони повертали дуло танка і стріляли в звичайний житловий будинок — просто так! Щоб завдати більше шкоди інфраструктурі містечка! Найстрашніше, що ті, хто чинив злочин геноциду в Бучі, можуть знову робити це в інших містах.
— У мене в підпорядкуванні було 250 осіб, — каже Ігор Кім. — З більш підготовлених я зразу ж сформував основне бойове крило. Створив дві роти. Центрального управління в нас не було аж до 10 березня, відповідно і забезпечення не отримували. Там було холодно, голодно, всі перебували у великому стресі.
24 лютого ми своїми силами і засобами та з допомогою друзів і знайомих, які були в той момент у Центрі реабілітації «Ярміз», колег, побратимів-пенсіонерів, Фонду Сергія Притули, фонду «Військове братерство», ГО «Створи себе сам» шукали і закуповували необхідну амуніцію й обладнання.
Своїх людей поставив на пости, щоб спостерігали, бо зброї не було. Офіцерам розвідки я ставив завдання, і вони безпосередньо підсилювали потрібною інформацією спецпідрозділи ЗСУ та місцеву самооборону до 27 березня.
Колона, яка була спалена по вулиці Вокзальній із допомогою байрактарів, — частково наша дотична робота. У Білогородці наші ЗСУ створили Центр управління байрактарами, а ми допомагали інформацією.
25 березня мені доповіла наша розвідка, що москалі почали рух зі своїх позицій. Саме з 25 до 27-го нас потужно й щільно крили загарбники. В цей же період російські війська починають відходити зі своїх позицій. Я наказав нашим перегрупуватися і також відійти. Бо розумів, що будуть накривати саме наші позиції, координати яких у них були. Так і сталося, як тільки ми відійшли.
27 березня вони «шурували» по моїх позиціях так щільно, що після першого ж обстрілу в нас було троє поранених. Розвідка поінформувала, що не бачить противника — залишені речі на позиціях, нікого немає.
Я доповів начальнику сектору оборони. 27 березня нас відправили на перегрупування з позицій, а туди зайшла 72-га бригада. У подальшому зрозуміли, що противник із втратами залишив позиції. Наша артилерія добряче «попрасувала» їх.
Вже 14 березня там з’явився сектор 1, у який і ми входили. Почалося масове насичення всіх позицій і особового складу.
А 28 березня ми з розвідкою вирушили в Бучу.
Тут був русскій ваня.
Фото з особистого архіву Ігоря Кіма.
Російські війська стояли в мікрорайоні Склозаводський, біля прохідної склозаводу і контролювали шлях по вулиці Яблунській аж до Вокзальної, де й проводили зачистки. Ми дізналися, що росіяни заходили в кожне подвір’я, шукали «нацистів», зброю. Ми пройшли ці вулиці. Там найбільше було 200-х...
Маю оперативне відео, зняте, як тільки ми заїхали. Бачили цивільних людей, які лежали вздовж цих вулиць аж до промислового району, де була артилерія рф.
Повторюся, найбільше мене вразило страчене цивільне населення, ще й у такій кількості... З 2014 року я не бачив міста, де було б знищено, а саме розстріляно, стільки мирного населення. Ще раз підкреслюю — розстріляно. І не під час активних бойових дій, а спеціально, насильно, агресивно.
Ми там зустріли перших людей, які до нас виходили з підвалів. На них важко було дивитися. Особливо жахливо було за залізницею — це як з Ірпеня заїжджати на Яблунську вулицю — там у стічній канаві лежали трупи мешканців довколишніх будинків.
Ми ще допомогли евакуюватися декільком сім’ям. Далі за залізницею — там «мрак», замінована територія. Визначили заміновані точки і наклали на карту для подальших розмінувань.
Певний час на мене було покладено обов’язки щодо оборони і відновлення міста Буча. З перших днів повномасштабного наступу ми виконували бойові завдання від позиції «М’яч» — це перехрестя окружної дороги з Пущею-Водицею — і до заплави річки Ірпінь. Було створено оперативні штаби — цивільний та військовий.
Під час активних бойових дій, коли ворог зайшов у Бучу, я почав збирати представників місцевого самоврядування, проводити наради, брифінги. Після того як ворог відійшов, ми створювали робочі групи з розмінування, збору тіл, фіксації злочинів, з наведення правового режиму та соціально-гуманітарних питань і, звісно, в першу чергу щодо оборонних питань. Таким чином намагалися організувати місцеве самоврядування та робочі групи. Кого могли, знаходили по підвалах.
Ми фактично сформували в місті правоохоронні та комунальні напрями, налагодили медичну й гуманітарну допомогу. Почали впускати слідчі групи, які фіксували російські злочини. Спільно з СБУ створили фільтраційні центри, розробили оперативні методички для роботи в фільтраційних центрах.
Організувати все вдалося фактично за сім днів...
7 квітня був створений окремий район оборони — Буча, Ірпінь, Гостомель, який мені доручили. Головне завдання — обороноздатність. Ми почали створювати оборону на висотках, бо не мали гарантії, що туди не повернуться рашисти. Тому створювали укріпрайони, щоб ефективніше обороняти всі міста. Як тільки запрацювали органи самоврядування, 14 квітня я їм усе передав. Вважаю, на той момент ми зробили все, що змогли.
На передовій захищаючи Україну загинув актор Чернігівського обласного академічного українського музично-драматичного театру ім. Шевченка Петро Великий. >>
Згідно офіційної статистики ООН, щонайменше, 12,1 тисячі цивільних українців загинули від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, ще понад 26,8 тисяч отримали поранення, втім реальні цифри можуть бути набагато більшими. >>
В справі про напад на військового у Дніпрі охоронець Миколи Тищенка визнав свою провину та погодився свідчити проти народного депутата. Тому суд звільнив Костянтина Цуберу від відбування покарання. >>
У Києві в п’ятницю, 15 листопада, на Софійській площі провели акцію «Порожні стільці» на підтримку журналістів, письменників, діячів культури та правозахисників, що зникли безвісти, були ув’язнені чи перебувають у російському полоні. >>
У київському кінотеатрі “Жовтень” відбувся допрем’єрний показ фільму “Потяг до життя” – документальної стрічки з ексклюзивними історіями українських залізничників. >>
На війні під час виконання бойового завдання загинув старший солдат Володимир Магус із Рівного. >>