«Держава провалила евакуацію». З початку війни за кордон виїхали мільйони українців

До лютого 2022 р. кандидатка соціологічних наук, завідувачка відділу філософії та геополітики інституту українознавства Катерина Настояща займалася наукою, викладала, возила за кордон туристичні групи.

А з початком повномасштабної війни навички соціолога й організатора поїздок допомогли їй налагодити вивезення в Європу українських біженців.

Після війни Катерина планує узагальнити свій теперішній досвід у відповідній науковій роботі.

А поки що вона погодилася поділитися ним із читачами «УМ».

Впорядкувати хаос

— Катерино, як почалася ваша робота з біженцями?

— Спочатку біженцями стали я і моя родина — уже 26 лютого я вивезла своїх із Києва у Криворівню, це Івано-Франківщина. Ціни за оренду житла там були дуже високі, і я змушена була переїхати до Львова — мої колеги надали мені там безплатну квартиру.

У Львові створила волонтерський штаб: ми організовували вивезення людей потягами й автобусами із місць бойових дій, шукали помешкання для них — і знову зіткнулися з дуже завищеними, просто мародерськими цінами на житло.

У Львові на початок березня за даними портала реалт.юа. оренда житла виросла на 225%. У Львівській області з людей правили півтори тисячі доларів за квартиру на місяць, а за добу — від тисячі до 3 тис. гривень. На жаль, місцеве населення у західних регіонах тоді часто перетворювало розміщення біженців на дуже вигідний бізнес.

Багато хто з місцевих виїздили за кордон, а свої квартири прагнули здати за здирницькими цінами. І це здирництво набуло такого розмаху, що, приміром, мер Хмельницького, наскільки я знаю, сказав: житло власників, які дуже піднімають ціни, на період військових дій буде займатися на користь біженців.

Ми з великими труднощами знаходили у Львові людей, які погоджувалися на кілька діб безкоштовно прихистити у себе жіночок з малими дітьми. Коли я написала два пости у фейсбуці, що львів’ян, які піднімають орендну плату, треба так само прив’язувати до дерев і лушпарити, як мародерів, мені львів’яни-волонтери почали казати, що я ображаю їхнє місто...

— Тобто місцева влада у західних регіонах України і тамтешні громади не були готові до організованого прийому біженців?

— Щоб налагодити відповідну роботу, їм знадобився не один тиждень, на жаль. Зараз там уже все відпрацьовано, немає хаосу. А у середині березня вивезти людей за кордон стало простіше, ніж розмістити їх по Західній Україні.

Мер Львова відкрив у березні гарячу лінію, щоб біженці скаржилися, а треба було прийняти розпорядження, щоб під час військового стану ціни на житло не піднімалися так божевільно. Я переконана: багато людей і не подумали б виїздити за кордон, якби орендна плата в Західній Україні була прийнятною. А ще краще, якби їм узагалі не довелося платити за житло.

— Не думаю, що такі питання під час війни вирішуються розпорядженням мера. Алгоритм роботи з біженцями мусили б відпрацювати на рівні уряду.

— Я вважаю, що наша держава абсолютно провалила питання евакуації населення.

— У чому саме ви вбачаєте провал?

— У тому, що влада заздалегідь не попередила населення про небезпеку і не спонукали до виїзду. Навпаки, постійно запевняла, що війни не буде. У тому, щоб замість чітко і заздалегідь визначити по кожній області відповідальних за евакуацію, знайти транспорт, розробити маршрути можливого вивезення людей, забезпечити медичний супровід, підготувати табори для розміщення біженців тощо, влада якось не акцентувала увагу на цих питаннях.

Навіть дитбудинки і неврологічні диспансери вивозили вже тоді, коли часто було запізно. Коли ми бучанцям, приміром, пропонували виїжджати, вони казали: так влада ж мовчить! І в Маріуполі так було, і на Херсонщині. Звичайно, були установи й фірми, котрі вивозили своїх працівників з місць бойових дій. Але більшість пересічних громадян мусили покладатися тільки на себе. І зараз теж.

Через відсутність належної інформаційно-роз’яснювальної роботи люди боялися їхати, постійно переймалися: куди я поїду? що я там робитиму? на що я буду жити? І правильно переймалися, адже місця для їх прийому готували ну дуже повільно.

Ще раз наголошу: держава мала розробити чітку і прозору схему допомоги біженцям, адже про можливу повномасштабну війну заговорили ще з осені 2021 року! Влада цього не зробила, і вирішувати проблему за неї мусили волонтери. Наскільки я знаю, у нас в Україні й досі немає уповноваженого з питань біженців. А війна ж іще не закінчилася і потік біженців не припинився.

— Виходить, що біженцеві за кордоном вижити простіше, навіть без грошей, ніж у Західній Україні зі своїми заощадженнями?

— Поки що це так. У Європі біженець не повинен оплачувати оренду житла, він отримує грошову допомогу, якої цілком вистачає на харчування, йому допомагають з працевлаштуванням. До того ж країни ЄС дуже мотивують своїх громадян до благодійності, отже, українці завжди можуть розраховувати на благодійну допомогу від громад, в яких живуть.
Прийміть, будьте ласкаві...

Катерина Настояща.

— Як вам вдалося налагодити перевезення за кордон?

— Я ж до війни возила за кордон туристичні групи, відтак мала партнерські стосунки з перевізниками, а вони стали надавати нам комфортабельні автобуси за собівартістю. Складніше було знайти сторону, яка погодилася б прийняти біженців. З родичкою, котра мешкає в Берліні, ми складали листи до адміністрацій різних німецьких земель, мовляв, прохаємо вас зустріти-прийняти біженців з України. Зверталися також до громад Італії, Франції, Іспанії.

— Отак просто: пересічна українка звертається від свого імені...

— Ні, ми писали від імені громадської організації «Демократичні ініціативи молоді», членом якої я є, — вона займається дослідницькими соціальними проєктами. А з початком війни команда нашої ГО, волонтери, які до неї доєдналися, зайнялися допомогою біженцям. Так от, ми писали, що самотужки привеземо біженців, тільки прийміть нас.

Хтось мовчав у відповідь, хтось ввічливо вибачався, французи вимагали великий перелік документів на кожну особу і на перевізника, зібрати які було дуже обтяжливо. Словом, налагодився контакт із Німеччиною і Швейцарією. Знайшлися закордонні спонсори, які оплачують нам транспорт і дорожні витрати. Зараз ми співпрацюємо з благодійниками Німеччини, США, Швейцарії.

— Люди часто вискакували з дому без документів... Як ви залагоджували перетин ними кордону, в’їзд у ЄС?

— Стосовно цього треба дуже дякувати полякам: вони нам не морочили голову. Не маєш паперового паспорта — показуй у «Дії» на телефоні. Іноді навіть просто на словах вірили, що людина з Донбасу. Не вимагали ніяких дозвільних документів на вивіз дітей, закривали очі на домашніх тварин, яких багато хто прихопив із собою.

— А який, до речі, у вас принцип формування груп на виїзд?

— У наших групах до 80% — це люди з Донбасу, Херсонщини, Чернігівщини, Сумщини, з місць, де йшли або йдуть бойові дії, котрі втратили своє житло, своїх рідних, потребують психологічної підтримки. Я взагалі вважаю, що цих людей треба вивозити у першу чергу. На жаль, ні Україна, ні ЄС не роблять диференціації біженців — Україна випускає всіх, Європа приймає усіх: і тих, хто приїздить із районів, де жодної ракети з початку війни не впало, хто, користуючись нагодою, хоче «під шумок» улаштуватися в ЄС.

— Україна випускає, щоб позбавитися відповідальності. Перекласти турботу за цих людей на Європу. А от чому Європа така нерозбірлива?

— Там дуже багато людей прагнуть надати Україні гуманітарну допомогу, допомогти потерпілим. Приміром, мої швейцарські партнери вважають, що всі українці однаково потерпають від війни, відтак вивозити треба усіх, а я з ними не погоджуюся категорично, бо постраждали насправді не всі. І саме менш постраждалі потім комизяться, що їх тричі на день не годують і селять у табір разом із біженцями з інших країн, а не в окремих будиночках біля моря...

— Тобто реальність — це табір з різноманітними біженцями?

— І шкільні спортзали, і приміщення колишніх аеропортів. Табір — це на 3-4 дні, максимум на тиждень, поки для біженця знайдеться підходяще житло. Але це ж краще, ніж бути заваленим у підвалі свого будинку в Україні.

— Біженці мають різні матеріальні можливості. Це якось впливає на їх подальше розміщення за кордоном?

— Абсолютно не впливає. У Німеччині та Швейцарії людей між центрами для біженців зараз розподіляє централізована електронна система. Вона має інформацію про житловий фонд по всій країні, вона враховує дані про стан здоров’я біженців, наявність дітей, домашніх тварин, особливі життєві обставини (приміром, втрата родини чи житла), потребу у психологічній допомозі.

Ці дані ми передаємо приймаючій стороні заздалегідь, аби полегшити їй подальшу роботу з біженцями. До речі, такий чіткий алгоритм роботи німецька сторона запровадила через українських циганів — вони почали переїздити із землі в землю, скрізь реєструватися й оформляти допомогу. Тому німці вжили відповідних заходів.

— Біженцям дуже легко потрапити в руки шахраїв, які обіцяють їм безпроблемний виїзд за кордон?

— Думаю, що так. От німці мені розповідали про випадки, коли вимучених людей за шалені гроші посадили в автобуси, привезли в якесь село чи то в Чехію, чи в Польщу, де ні з ким не було домовлено, і лишили просто серед вулиці та ще й обікрали. І такі випадки не поодинокі.

— Як від цього убезпечитися?

— Я завжди раджу: вирішили з якимись волонтерами виїздити за кордон — перевіряйте їх, їхні телефони, профілі у соціальних мережах, збирайте дані про їхні ГО, про те місце, куди вони обіцяють вас завезти, тощо.

— Ті хто їде з вами, налаштовані повертатися?

— Десь 90% їдуть із тим, що згодом повернуться. Вони ще перед виїздом запитують: коли я зможу повернутися? чи є гарантія повернення? Третина чи чверть моїх підопічних, що я їх у березні завозила, вже повернулися.

Хоча тут знову треба сказати про роботу української влади з біженцями: ними треба опікуватися і за кордоном, наголошувати, що Україна зацікавлена в їх поверненні, заохочувати їх до повернення, щоб вони не боялися повертатися, щоб знали: держава не залишить їх наодинці з проблемами.