Українські біженці: хто і чому повертається на Батьківщину

Соціологічна служба Центру Разумкова провела дослідження «Настрої та оцінки українських біженців, які повертаються на Батьківщину: квітень—травень 2022 року».

Варто зазначити, що наші люди з самого початку були налаштовані на повернення на Батьківщину із навіть найкращого закордонного «вирію».

А ті, в чиїх областях вирує війна, повертатися планують або до Києва з областю, або в Західну Україну.

Детальніше про результати дослідження говоримо з директором соціологічної служби Центру Разумкова Андрієм Биченком.

Підприємців повертається додому значно менше, ніж виїхало

— Андрію Валентиновичу, розкажіть, будь ласка, як проходило це дослідження, які там були особливості?

— Перш за все тут треба сказати, що опитані — це саме біженці, які повертаються на прикордонних переходах, причому в Закарпатській області, тобто тут враховані тільки ті люди, які повертаються через кордони України з Угорщиною та Словаччиною. Було опитано 105 респондентів.

Відбувалося опитування шляхом особистих інтерв’ю після перетину кордону. Відповідно дослі­дження біженців, які повертаються, проводилося багато в чому за схожою методикою і порівнювалося потім з дослідженням, яке проводилося трохи раніше, в березні цього року, тих людей, які на цих же прикордонних переходах виїжджали з України.

— Зрозуміло, що переважають жінки.

— Так, звичайно. Умови виїзду за кордон зараз такі, що це переважно жінки, якщо говорити про доросле населення.

— Найбільша група респондентів — люди у віці від 30 до 39 років. Це переважно люди з дітьми, так?

— Насправді не зовсім так. Серед тих, хто повертається, це і молодші 30 років, 30—39 років і 40—49 років, — це приблизно рівні групи, по чверті всіх опитаних. Самі по собі цифри не були б настільки цікавими, але якщо порівнювати їх з тими, хто виїжджав, там дуже сильно переважала — 36,6% — група респондентів 30—39 років.

Тобто ми бачимо серйозне зменшення саме в цій групі, і за рахунок цього, оскільки це відносні величини, збільшення інших груп. Тобто саме менша частка людей 30—39 років повертається.

І якщо говорити про дітей, лише 45% тих, хто повертається, сказали, що повертаються з дітьми, в той час як серед тих, хто виїжджав, 63,5% зазначали, що їдуть з дітьми. Можна сказати, що значно більше українських біженців із дітьми залишаються за кордоном. Саме категорії з дітьми менше повертаються.

— Чи люди шукають для себе на Заході можливість роботи?

— По-перше, шукають можливість роботи, по-друге, ще така негативна для України тенденція, що серед тих, хто виїжджав, 20% — це були підприємці, в той час, як серед тих, хто повертається, лише 7,6% підприємців, — тобто можна сказати, що якраз підприємці значно менше повертаються в Україну, аніж інші категорії громадян.

Тут ми не могли дослідити тих, хто залишається, та якщо зробити припущення, велика імовірність, що ці підприємці або переналаштовують той бізнес, що був, на іншу країну перебування, або започатковують в країні перебування новий бізнес.

— Чому переважну більшість тих, хто повертається, — 66% — становлять люди з вищою або незакінченою вищою освітою?

— Тут річ у тім, що і виїжджали значно більше люди саме з вищою або незакінченою вищою освітою. Виїжджало їх навіть дещо більше — 76%, тих, хто виїжджав, мали вищу або незакінчену вищу освіту. Мабуть, це пов’язано перш за все з тим, що частка людей з вищою освітою більша в містах, а з міської місцевості виїжджає більше людей, ніж із сільської.

І крім того, якщо подивитися не лише на небезпеку обстрілів, або окупації, а на економічні причини, — є підстави припускати, що люди з вищою освітою втрачали роботу в значно більшій пропорції, ніж люди без вищої освіти, і дуже сильно втрачали роботу офісні працівники, в якій би сфері вони не працювали. Хоча, можливо, є ще якісь причини.

— А чому вони все ж таки повертаються?

— По-перше, значна частина збирається або повернутися на ту ж роботу, або як мінімум сподівається на це. А інша причина, тому що дуже значна частина повертається саме до Києва та області, і це значною мірою зумовлено тим, що безпосередньої небезпеки зараз для Києва майже немає і в Києві концентрація офісних працівників, відповідно — людей з вищою освітою була більшою, аніж у будь-якому іншому регіоні України. І зараз значна частина тих, хто повертається, — це ті кияни, які виїжджали.

Прагнення повернутися у людей було від початку дуже високе

— Серед тих, хто виїжджав, більше половини становили жителі сходу та півдня країни (51,5%) і центральних областей (45%), у тому числі 31% — жителі Києва і Київської області. І лише 4% — жителі західних областей. Серед тих, хто повертається, переважну більшість (69%) становлять жителі центральних областей, переважно це жителі Києва (35%) і Київської області (17%). 12% тих, хто повертається, жителі східного регіону, 9% — південного регіону, 10,5% — західного регіону.

— Більше половини з тих, хто повертається, — це саме жителі Києва і Київської області. Значна частина з тих, хто виїжджав зі східного та південного регіонів, насправді сказали, що повертаються або до західних областей, або до Києва.

— 73% опитаних хочуть поселитися у тій же області, де проживали і до війни, 26% планують поселитися в іншій області, переважно це жителі східного регіону.

— Серед тих, хто збирається оселитися в іншій області, більшість планують зробити це у Львівській області, а на другому місці — це саме Київ і Київська область, Закарпатська область на третьому місці.

— Більшість говорять удома російською мовою (53%). 43% українською, 1% іншою мовою, але більшість — 72% — вважають рідною українську мову, 16% — російську і 1% — іншу мову.

— Це показник, який походить від регіону проживання респондентів, тому що у східному регіоні значно поширенішою була російська мова, і саме зі східного регіону значно переважав від’їзд. Ну і, власне, і серед тих, хто повертається, плюс Київ, який, хоч і стає все більш і більш україномовним, залишається регіоном з поширеною російською мовою. Це при тому, що люди ідентифікують себе в першу чергу як українці. Рідною мовою вважають українську. Я думаю, щодо мови спілкування — це похідна величина від тих регіонів, в яких жили респонденти.

Паніки менше

— Цікавим є запитання щодо оцінки респондентами допомоги, яку їм надавали. 64% кажуть, що отримували допомогу від державних органів країни перебування, 64% отримували допомогу від пересічних громадян країни перебування, з якими вони раніше не були знайомі, 56% отримували допомогу від волонтерських організацій, 39% — від родичів, знайомих, друзів, 29% — від української держави, по 18% — від релігійних організацій та від закордонних фондів, установ, підприємств. Лише 4% відповіли, що не отримували жодної допомоги. Як це могло статися?

— У деяких країнах процес надання статусу біженця і призначення допомоги дуже бюрократизований. Я сам знаю випадки, коли люди два місяці не могли нічого отримати. Другий варіант — можливо, хтось і не звертався, особливо коли йдеться про підприємців, які не планували бути біженцями в усіх сенсах цього слова, а планували відкрити якийсь бізнес.

— Оцінюючи підтримку та допомогу, яка була надана в країні, де вони перебували, з боку державних органів країни перебування, недержавних організацій, громадян цих країн, 62% відповіли, що дуже нею задоволені, 29% — скоріше задоволені, 6% — скоріше незадоволені, і жоден не відповів, що зовсім незадоволений.

— Більшість очікували меншої допомоги, ніж отримали. А 6% скоріше незадоволених — це люди, які, можливо, думали, що це буде на кшталт курорту… Оскільки ми не знаємо, які саме були очікування, тут, радше, йдеться про співвідношення очікуваного й отриманого. Це означає, що ці 6% очікували більше, ніж отримали.

— Дуже цікаве запитання про самооцінку психологічного стану біженців, які повернулися в Україну. Коли оцінювали на 24 лютого за шкалою від 0 до 10, де 0 означає максимальний рівень спокою та впевненості, а 10 відповідає максимальному рівню паніки, страху, невпевненості, респонденти свій стан оцінили в середньому в 7,9 бала, а 57% оцінили свій стан із балами від 8 до 10, що відповідають високому рівню паніки, страху, невпевненості.

— При поверненні середня оцінка стала вже 5,5 бала. І максимальний рівень паніки зазначили тільки чверть опитаних. Тобто ми бачимо, що вдвічі знизилося число тих, хто мав максимальний рівень паніки, — мабуть, це досить точно відображає ту зміну ситуації, яка відбувається в Україні.

— Тобто відбулася адаптація до війни?

— З одного боку, адаптація, а з іншого — не можна не зазначити, що як мінімум у Києві, Київській області, Центральній та Північній Україні ситуація об’єктивно краща, ніж була навіть півтора місяця тому.

— Запитання щодо оцінки дій державного керівництва України та міжнародної допомоги. Дії державного керівництва України під час російської агресії 80% респондентів оцінюють позитивно, лише 2% — негативно і 18% не змогли оцінити.

— Ми бачимо, що проти другої армії світу країна воює навіть дуже непогано, і мені здається дуже логічним, що переважна більшість оцінює керівництво держави позитивно в цій ситуації.

— 47% опитаних вважають достатньою допомогу Україні міжнародного співтовариства, 36% вважають, що допомога і підтримка України з боку інших країн повинна бути більшою, тоді як у другій половині березня серед тих, хто виїжджав з України, вважали її достатньою 35%, а недостатньою — 43%.

— Я вважаю, що це теж логічно, тому що допомога Україні від міжнародних партнерів збільшується, і відповідно логічно, що більша частка опитаних може оцінювати її як достатню.