Володимир Жемчугов: Тепер охочих стати партизанами багато, але зі зброєю гірше

Чим партизан відрізняється від терориста?

Як вплинув на партизанський рух в Україні Джо Байден?

Чому буває необхідно відрубати собі вказівний палець?

Де наразі в Україні найбільше партизанських криївок?

На якому ютуб-каналі навчитися влаштовувати партизанські засідки?

Це все — про сьогоднішню нашу війну з росією.

Зараз для українців є дві дороги в партизани: або через державні силові структури, тероборону та сили ООС, або на власний страх і ризик, зібравши навколо себе надійних друзів.

У першому випадку партизан офіційно отримує статус УБД і координує свої дії з відповідним командуванням, у другому він є відчайдухом, що покладається лише на долю та Божу ласку.

І краще стати «самоорганізованим» партизаном і чинити спротив окупанту, ніж «просто так» бути розстріляним якимось «кадировцем» у дворі власного будинку, вважає Володимир Жемчугов, який за свої партизанські операції на Луганщині ще у 2017 році отримав звання Героя України.

Наразі Жемчугов є одним з організаторів партизанського руху в Україні.

Якщо ви ухвалили рішення

— Володимире, то як сьогодні стати партизаном?

— Можна знайти у фейсбуці сторінки «Луганський партизан», «Супротив» чи «Рух опору». Там періодично розміщують спеціальну інформацію: телефони, ватсап, e-mail, за допомогою яких можна зв’язатися з відповідними силовими структурами. Або безпосередньо звернутися до СБУ, ООС чи тероборони. Після перевірки спецорганами людину перевіряють іще й на можливість виконувати партизанські завдання, на готовність до ризиків і рішучих дій. І після спеціальної підготовки її направляють до конкретного партизанського підрозділу.

— А якщо людина перебуває на окупованій території?

— Вона може чинити так, як я у 2014 році. Я тоді звернувся до людей, які у 2004-му разом зі мною підтримували на Луганщині Помаранчевий майдан, і зрозумів: на таких і через десять років можна буде покластися. Ми утворили свій партизанський осередок і почали діяти. Зброю купували в місцевих козаків, колаборантів і російських найманців, міни та снаряди для фугасів знаходили на місцях бойових дій.

Вчилися воювати в YouTube на відеоуроках чеченських партизанів — приміром, як зробити з кнопкового мобільного телефона радіокеровану міну. А зараз у соц­мережах є спеціальні сторінки для навчання українських партизанів (приміром «Спротив»), на них дуже просто можна зайти з окупованих територій.

Там викладено дуже докладні відеоуроки: як заряджати автомат, закладати міну; як перев’язувати кульове поранення, орієнтуватися на місцевості чи фільтрувати воду; як спланувати напад на колону, створити засідку, чинити психологічний тиск на колаборанта. Заходите на ютуб-канали «Хлопці з лісу», «Останній бастіон», «Бердянська партизанська армія», «Жовта стрічка», «Територіальна оборона» тощо — і тільки встигайте засвоювати інформацію.

— Тобто якщо партизанський спротив на окупованій території захоче організувати навіть далека від військової справи людина, вона це зробить?

— Звичайно. Я скажу більше: якщо ти громадський активіст, колишній учасник АТО, колишній поліцейський чи мисливець, який має мисливську зброю, і ти опинився на окупованій території, не сподівайся, що війна пройде повз тебе. Адже як тільки росіяни займають населені пункти, їхні спецпідрозділи відразу заходять у військкомати, СБУ, поліцію і працюють із відповідними списками українців. Дуже багато мисливців у Чернігівській і Київській областях загинуло тільки тому, що в поліції їхні прізвища були зафіксовані як власників мисливської зброї. Та ще й зрадники-поліціянти допомагають знайти таких мисливців.

— У випадку полону до кого росіяни більш лояльні — до самоорганізованих партизанів чи до тих, яких патронують українські силові структури?

— До останніх. Адже ті є офіційними учасниками бойових дій, їх хоч і катують, проте залишають живими, щоб згодом обміняти на російських солдатів. А самоорганізованих обміняти неможливо, після катувань їх просто вбивають, вважаючи не військовими, а цивільними. Це важка правда, це проблема. Їх убивають саме за те, що вони ідейні і взялися за зброю з власної ініціативи, а не з наказу.

От у лютому-березні в Запорізькій області діяло кілька самоорганізованих осередків, які нікому не підпорядковувалися, зокрема, дуже активним був загін місцевих циган, які вбивали російських солдатів і нападали на вантажівки забезпечення. Але їх усіх знищила ФСБ.

— Існує ймовірність, що після звільнення відповідних територій люди, які з власної ініціативи партизанили під час окупації (наприклад розміновували мінні поля росіян чи відбивали транспорт), отримають статус УБД?

— Ви пам’ятаєте, скільки зусиль пішло на те, аби домогтися статусу УБД бійцям добробатів? Так, там були нотаріально завірені підтвердження їхньої збройної боротьби (причому вона мала тривати не менше 45 діб) від свідків. А хто свідчитиме за одиночну партизанську акцію якогось патріота-одинака? Зі статусом буде важко. Хіба що ці люди отримають якісь державні нагороди.

— Тобто з огляду на майбутній соціальний захист теж краще діяти під патронатом якоїсь силової структури?

— Виходить, що так. Одинаки страшенно ризикують, як і самоорганізовані загони, які можуть покладатися тільки на себе, а там 3-5 осіб із сумнівною військовою підготовкою.

«Іх там нєт!»

— Під час Другої світової діяв Український штаб партизанського руху. Чи їснує якась подібна структура зараз?

— У нас партизанами опікується кілька відомств: СБУ, МО, тероборона, сили спеціальних операцій. У кожного відомства свої партизани. Координацію здійснює РНБО, яка ставить бойові завдання.

— Така розпорошеність на користь справі?

— Звичайно. Завдяки цьому локалізуються ризики, зберігається таємниця операцій — про них завжди знає дуже вузьке коло осіб. Навіть офіцери, що ведуть партизанські групи, не знають прізвищ своїх бійців, тільки їхні позивні. Хоча, знаєте, найчастіше у засідки ФСБ потрапляють саме загони, що діють під патронатом СБУ. Розгромлені в Бердянську і на Херсонщині загони контактували саме з СБУ.

— Коли партизанити було простіше — до повномасштабної війни чи зараз?

— До 24 лютого 2022-го охочих було дуже мало. З 2014-го до 2018 року в Криму було 5 партизанів, на Луганщині — 50, у Донецькій області — 100. Не загонів, а осіб! Тепер охочих багато, але зі зброєю гірше. Її вже не купиш у п’яного козака, бо тепер хазяйнує регулярна армія.

До речі, важливе зауваження людям, що хочуть самостійно організувати партизанський загін: ви маєте користуватися зброєю, яку легко знайти на полі бою: звичайний автомат, звичайну гранату чи міну, щоб не викликати підозри окупаційної влади у диверсійній діяльності. Якщо у вас знайдуть спеціальну зброю, то, потрапивши в полон, ви не зможете довести, що придбали її для самозахисту, і вас звинуватять у співпраці з СБУ.

— А якщо говорити безпосередньо про ОРДЛО?

— Там і в 2014-му було важко, адже це специфічні території зі специфічним населенням, більшість людей із радянським та кримінальним менталітетом... Ніхто ж українізацією цього регіону не займався. Коли в 2014-му прийшли росіяни, за великим рахунком, усім було начхати. Казали: нам усе одно — росіяни, українці чи китайці.

Головне, щоб не стріляли, і зарплата щоб була. І продукти щоб у магазині. І щоб картоплю на городах не крали. Все. Що таке сумарно 150 партизанів для Донбасу в 2014—2018 роках? Мізерія! Так, було порівняно багато підпільників, але вони тільки розвіддані збирали.

А зараз про яких партизанів ідеться, коли там облави на чоловіків і насильницька мобілізація під загрозою ув’язнення? До речі, мешканці ОРДЛО — погані бійці, серед них дуже багато загиблих. Я знаю, що на Луганщині їхні тіла зберігають на спеціальному полігоні і видають родичам для поховання дозовано — по 2-3 на день, щоб не викликати невдоволення через велику кількість похорон.

— Тобто в них немає вибору?

— Вибір є. Ну можна ж зламати собі вказівний палець на правій руці. Не хочеш руку-ногу ламати, так хоч палець, і тебе вже не мобілізують.

— Багато хто вважає, що партизанити в степових районах, коли не можна заховатися в лісі, неможливо. Але в 2014-2015-му на Луганщині ви теж не в лісі воювали.

— Відсутність лісу не є перешкодою для партизанів. Навпаки, ще краще: виходиш із дому, фіксуєш ворожу силу, пересування колон тощо. Ти місцевий, ти ходиш із дозволеними документами, десь працюєш і все бачиш. Це простіше, ніж із лісу в незнайомий населений пункт входити.

— Де зараз в Україні найактивніші центри партизанського спротиву?

— Це окуповані після 24 лютого території Донецької та Луганської областей, Херсонщина — там трохи до війни встигли підготувати базу для партизанів і кілька партизанських осередків. Останні два місяці дуже активно йде підготовка до партизанської війни на Дніпропетровщині. А на кордоні з Білоруссю створено просто цілі партизанські селища, сформовано дуже багато партизанських загонів.

— Але ж ту територію вже звільнено.

— Якщо раптом росіяни підуть туди знову, то партизани їх гаряче зустрінуть.

— Володю, дуже хочеться, щоб наші партизани мали якийсь стосунок до пожеж і диверсій у Росії...

— Ну як вам відповісти... Було кілька серйозних операцій із підривом мостів, навряд чи це змогла б зробити місцева антипутінська опозиція. Але ми говоримо: «іх там нєт». Тобто наших там не було. Знали б ви, як я мріяв завжди, ще з 2014 року, сказати росіянам: «их там нет!»

Рука Америки і проколи влади

— Бажаючих стати партизанами багато, і вони наразі можуть не боятися звинувачень у тероризмі за застосування зброї.

— Щодо цього їм справді пощастило більше, ніж мені та моїм товаришам. Ми, приміром, тільки у 2015-му задокументували свою співпрацю із ЗСУ, і наші операції 2014 року формально є незаконними, тобто підсудними справами. Мені про них порадили забути. А в указі президента про надання мені звання Героя України навіть не згадують мою партизанську діяльність — мене нагородили «за незламність духу».

Про мої 30 успішних операцій у 2015-му Порошенко сказав тільки в момент вручення мені ордена «Золотої Зірки». Адже офіційно в Україні тоді не було війни, відтак не могло бути ніяких партизанів. МЗС тоді дуже боялося, щоб я не проговорився німцям, які лікували мене після полону, про свою партизанщину. Не дай Боже, мовляв, їм сказати, що я залізниці та газогони підривав — це ж тероризм чистої води.

А тепер в Україні діє два закони, які легалізовують діяльність партизанів — «Про основи національного спротиву» і «Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України».

Тепер українці можуть убивати російських окупантів з особистої або трофейної зброї й не боятися кримінального переслідування за це. І не буде з ними так, як було з вояками УПА, котрих легалізували аж у 2018 році.

— От тільки біда: прийняття законів, відтак активізація партизанського руху, запізнилося на вісім років. Чому?

— У форматі антитерористичної операції, який нам нав’язував Захід, відповідні закони просто не могли бути прийняті. Але фактично за Порошенка Міністерство оборони та СБУ організовували партизанські загони, їх фінансували, навчали, забезпечували усім необхідним.

Я у 2015-му теж пройшов таке навчання. А після полону й лікування брав участь у вербуванні людей для партизанської боротьби, у підготовці партизанських осередків. Усе відбувалося дуже секретно, ніяких списків у військкоматах не було, тільки в Києві, ми готували людей на полігонах, учили освоювати зброю, вчили конспірації, зв’язку.

Але потім невдала операція наших партизанів у Криму — Кирило Буданов, теперішній начальник ГУРу, тоді ще був капітаном, йому з товаришами вдалося відбитися, але частина загону потрапила в полон, справа набула великого розголосу.

Джо Байден (тоді він був віцепрезидентом США) зажадав від Порошенка, щоб партизани не проводили бойових операцій у Криму, ми мали обмежитися лише розвідувальними операціями.

Порошенко змушений був поступово згортати партизанський рух. А потім президентом став Зеленський, із 2019-го бойовими операціями на окупованих територіях займалися вже тільки професійні штатні спецпризначенці, а партизани з місцевого населення займалися тільки розвідкою.

Тоді взагалі всіх причетних до організації партизанського руху, хто підтримував Порошенка, почали звільняти й відсторонювати від роботи. Мене, зокрема, «пішли» на пенсію. І тільки з початком війни мене й інших фа­хівців знову долучили до цієї роботи.

— Тобто до організації партизанського руху Зеленський повернувся тільки з початком війни?

— Точніше сказати — у жовтні 2021 року, коли американці заговорили про можливий напад Росії. Тоді на базі тероборони почали проводити відповідні заходи. Робота дещо активізувалася в січні 2022-го. Але до початку війни встигли зробити дуже мало — де-не-де на територіях, які могли стати прифронтовими, облаштували схрони та криївки зі зброєю і боєприпасами, щоб партизани могли знайти і відкопати.

Боляче, прикро: вісім років війни — і ми знову не готові. Тільки подумайте: потрібні для партизанської війни закони почали функціонувати за кілька тижнів до війни. Тоді як ще за Порошенка було прийнято програму посилення обороно­здатності країни «П’ять кроків», яка серед іншого передбачала й розвиток руху опору в Україні, і довійськову підготовку населення.

Тодішній заступник секретаря РНБО України генерал Кривонос у червні 2019-го бідкався, що новообраний президент Зеленський не проявляє ніякого інтересу до цієї програми. І так тривало, доки загроза повномасштабної війни не стала очевидною. Якби в 2019 році Зеленський почав реалізацію цієї програми, нашу партизанську боротьбу зараз вели б на якісно вищому рівні.

— Ну він же тоді саме хотів подивитися в очі Путіну «десь посередині». 

— Не хочеться, щоб Зеленський домовився з Путіним десь посередині України, тобто по Дніпру. Я так розумію, що до цього йде, бо якщо президент заявляє, що не треба бути жадібним до перемоги, а треба пожаліти солдатів, то нас хитро готують до м’якої здачі наших позицій у цій війні. Але не хочеться вірити, що нас готують до Мінська-3.

— Але тоді партизанська боротьба тільки пожвавиться.

— Тільки партизанська війна ніколи не приносила перемогу над армією окупантів. Без фронту перемогу не здобути.

ДОВІДКА «УМ»

Володимир Жемчугов, 1970 р. н., уродженець міста Красний Луч Луганської області. У 2014-му після початку війни на Донбасі повернувся з Грузії, де мав бізнес, на Луганщину, організував партизанський загін. У вересні 2015-го, аби уникнути полону під час проведення бойової операції, підірвав себе, внаслідок чого втратив кисті обох рук і зір. Важкопораненим потрапив у полон до бойовиків. У вересні 2016-го зусиллями Петра Порошенка був звільнений, проходив лікування і реабілітацію в Німеччині. У січні 2017-го удостоєний звання Героя України. На сторінці #останній бастіон можете переглянути відео від Жемчугова про виготовлення боєприпасів із «підручних засобів».