Під опікою Ади Роговцевої у Києві працює центр допомоги військовим і цивільним

Про те, як митцям довелося опановувати нові професії, як формувалася команда патріотів-волонтерів під назвою «Сузір’ячко», і те, коли знову глядачі зможуть побачити вистави у розкішному приміщенні на Ярославовому валу, розповідає Ірина Батько-Ступка, директорка-розпорядниця театру «Сузір’я».

«Сузір’ячко» як волонтерський центр активно запрацювало практично з перших хвилин повномасштабної війни.

«Наша сім’я є під опікою нашої берегині Ади Роговцевої, — констатує Ірина Батько-Ступка. — Ми вчилися і набивали гулі, опановуючи нову для себе професію волонтерів.

У стінах нашого театру спільно з добровольчим батальйоном ТО «Вільна Україна» був створений освітньо-вишкільний штаб, який пройшли близько 200 осіб. У залах проходили заняття з парамедиками, велася робота з психологами, був певний підготовчий вишкіл.

До нас часто приходили попити чаю військові з різних частин та дівчата-волонтерки Віолетта Кіртока, Юлія Бартля, яким ми завдячуємо за підтримку і цінні знання.

Ми налагодили харчування бійців. Під час спілкування з хлопцями з’ясувалося, що є чимало проблем, які потрібно вирішувати.

Наше «Сузір’ячко» зайнялося волонтерською діяльністю, пошуком та замовленням усього: від предметів гігієни та медичних засобів до амуніції для фронту».

Ще приймали продукти, розвантажували автівки, а потім передавали їх для приготування їжі та пайків у загони ЗСУ і територіальної оборони. Вдалося налагодити харчування бійцям і завдяки сусідам — ресторану «Ескобар» на Ярославовому валу та його господині.

«Завдяки співпраці з «Центром крові» та Наталі Лелюх усі ліки, які до нас приходили, коректно і правильно були розподілені. Знали, кому та куди їх краще направляти, — розповідає Ірина Батько-Ступка. — Гуманітарні медичні вантажі у першу чергу йшли для військових і до госпіталів, а також для переселенців із різних міст і сіл. Ця робота продовжується. На жаль, війна не закінчується, а потреби завжди є. Ця війна згуртувала різних людей. Разом можна й гори звернути, і окупантів з нашої землі швидше викинути! Кожен робить те, що може».

«Працювати почали відразу, телефони стали гарячими, — каже акторка і режисерка Катерина Степанкова, донька Ади Роговцевої. У соціальній мережі вона називає волонтерське об’єднання «Дрібне сузір’ячко».

З Адою Миколаївною, як це активно робили з 2014 року, вже їздять із виступами по Україні. — Займалися всім: і їжу готували, і прали, і шукали харчі (бо магазини та склади у перші дні навали орків у столиці були закриті), щоб передати у лікарні.

Прийшлося робити спеціальні посвідчення водіям, які розвозили ліки та харчі тим, хто потребував помочі, а також бійцям, які тримають оборону Києва. Нам вдалося закупити термобілизну та різні інші речі для наших вояків.

Ірина Батько-Ступка.
Фото надане театром «Сузір’я».

Я вчилася не панікувати, а фільтрувати, що треба робити терміново, а що згодом... Дякувати Богу, що маю багато серйозних волонтерів, які працюють з 2014-го.

Зараз вчуся робити все одразу: суп наливати, по мобілці говорити з шанованими людьми з різних структур, щоб знайти дуже потрібне спорядження для військових або ліки для хворих...

Прийшлося бути і психологом, аби підтримати, допомогти. Охтирка, Маріуполь, Харків, Суми, Херсон... Географія біди страшна. Мама переживала за Глухів — її рідне містечко. Ми не панікуємо, а гнів переповнює серце. У страшному сні важко було уявити ті руйнування, смерть, біль, які приніс на нашу землю «русскій мір».

Нині Київ поступово повертається до мирного життя. 31 травня, після тримісячної паузи, театр «Сузір’я» знову відкриє свої двері для глядачів. Покажуть моновиставу «Прекрасний звір у серці», яка є постановкою-притчею Олексія Кужельного і розповідає про знаного українського поета Миколу Вінграновського.

Ця вистава отримала ще у 2013 році «Київську пектораль» у номінації «За кращу камерну виставу», а виконавець головної ролі Євген Нищук — приз «За кращу чоловічу роль». Нині Євген, ексміністр культури, поєднує творчу роботу й у камуфляжі зі зброєю захищає нашу державу.

У театрі «Сузір’я» на 24 лютого, яке стало днем початку повномасштабного вторгнення росії в Україну, планувалася прем’єра вистави «Куди я з вами не піду» за п’єсою ізраїльського письменника Михайла Хейфеця «Надвечір’я з rock-n-roll-om» у постановці Григорія Манукова (Франція).

Головні ролі у цій комедії грають зірки Київського театру драми і комедії на лівому березі Дніпра: Ірина Мельник — Вона та Анатолій Ященко — Він. Прем‘єра не відбулася через воєнні дії. Втім цей міжнародний творчий проєкт обов’язково побачать глядачі.

«Нагадаю, навіть під час активних бойових дій нам вдалося провести вечір, який хоча не анонсувався (з міркувань безпеки), але відбувся спеціально для військових, які на той момент були на ротації у Києві, — розповідає Ірина, — До Міжнародного дня театру ми провели концерт, у якому виступили провідні актори нашої країни: Ада Роговцева, Ахтем Сеїтаблаєв, Римма Зюбіна, Світлана Орліченко, Катерина Степанкова, Оля Лук’яненко, хореограф Оля Семешкіна, які читали поезію, розповідали різні історії, співали та надихали глядачів на позитивні емоції. Це було тепле спілкування митців із нашими захисниками, і, за словами бійців, ця зустріч надовго залишиться у них у пам’яті».

Ірина резюмує: «Є у нас плани про нові постановки. Запрошуємо до співпраці молодих режисерів та знаних митців. Що стосується репертуару, будуть певні зміни, будуть нові форми, буде наш чинний репертуар, який прикрашатиме афішу «Сузір’я». Ми скучили за глядачами й обіцяємо чимало приємних творчих сюрпризів».

ДЕВ’ЯТИЙ РІК ВІЙНИ

Юлія Бартле, волонтерка:

«Ідемо Ярославовим валом з Катериною Степанковою. Повні руки різних необхідних речей. Ну, там тактичні рюкзаки, форма... Красиві люди п’ють каву, виходять із крамниць, гуляють...
На нас заглядаються й озираються. Ми виглядаємо дивно. Нас — дивних жінок, для яких війна триває дев’ятий рік, — важко зрозуміти.

Життя вирує. Війна відкотилася. Але для нас час зупинився. Майже кожен день — ніби день бабака. Зрозуміла це вчора, коли, повернувшись зі сходу, звернула увагу, що календар на кухні все ще застряг на лютому...»

Тетяна ПОЛІЩУК