Роман Безсмертний: Мене ставили до стінки розстрілювати і вимагали сказати, «хто в селі цар»

За день до війни Цензор.НЕТ записував інтерв’ю з Романом Безсмертним, який не мав сумніву, що вона буде.

А серед іншого також говорив про те, що поведінка російського солдата буде далека від цивілізованої.

«І коли ви аналізуєте поведінку того, що називається «российский человек», не приміняйте до цього наших цінностей, поглядів, систем координат.

Це суцільний страх, який паралізує розум. І на передній план виносить звірині інстинкти», — сказав він тоді.

Через 4 дні Безсмертний на власному досвіді переконався у правдивості своїх слів.

Він провів 28 днів в окупації в Мотижині на Київщині, де відбувалися активні бої і де була закатована родина сільської старости.

В ті дні Безсмертний раз на день топив піч дровами, і коли росіяни вимагали їжі, сказав, що готує лише юшку і картоплю для себе і 83-річної мами. Село жило без газу і електрики весь цей час.

Як йому вдалось вижити і що відкрилось через спілкування з росіянами, колишній посол України в Білорусі розповів в інтерв’ю Цензор.НЕТ.

Cтрільба починалась така, що здавалось, що від того, як стріляють, тебе знесе просто

  — За день до війни ми записали інтерв’ю, яке так і не вийшло. Ви тоді уникли відповіді, якою буде війна. Ви вірили, що буде повномасштабне вторгнення?

— Я не тільки вірив, я про це казав... Сьогодні вже можна про це говорити — у серпні минулого року мені зателефонували з одного з найвищих кабінетів і попросили, щоб я зайшов...
   

— Наших кабінетів?
    

— Так. Коли я прийшов, мене запитали, чи буде війна. Я відповів, що буде. І навіть назвав, скільки часу вона триватиме. Далі, коли мене запрошували на ефіри, я не так грубо казав, що буде, але намагався пояснювати всіляко, що треба готуватися до війни. Найближ­чому оточенню, з ким я спілкувався — колеги, друзі — я не просто казав, я наполягав, що це буде не просто війна України і Росії, а що ми йдемо до серйозного континентального і глобального протистояння.
    

Але чому я завжди стриманий у висловлюваннях? Коли я приходив додому, дружина мене завжди припирала до стінки і казала: «Ти ж знаєш, що буде війна і ти нічого не робиш». Тому я жив у коридорі між тим, що треба донести до влади і людей: «Готуйтеся, не сидіть склавши руки». І тим, що я прекрасно розумів, що від дій людей, подібних мені, залежить, як люди будуть вести себе. Я собі відвів час, що за місяць я перестану говорить, що буде, а буду говорити про те, як поводити себе в умовах війни.
    

На останньому ефірі, коли мене запросили на телебачення, я вже став напряму казати, що вони підуть через Чернігів, що там є Десна, що треба там готуватись. Мене переконували, що з боку Білорусі нічого не буде відбуватись. Але я десятки разів відповідав, що ніхто в Лукашенка запитувати не буде, і Кремль використає територію Білорусі, як він захоче.
   

— Одна моя знайома недавно сказала, що те, що зараз відбувається з Білоруссю, ми рано чи пізно в підручниках історії назвемо окупацією...
    

— Власне, я в ці роки не так часто виходив в ефіри, як раніше, але для мене тема війни — була річ доконана. А найближчі люди — у нас по середах був такий онлайн-клуб, де ми спілкувались то 10, то 15, то 5 — то ми просто обговорювали ці речі, і як бути готовим.
  

— Ви кажете, що ви готувались до війни. Але зараз після вашої історії в окупації, як ви відчуваєте, наскільки ви підготувались?
    

— Коли мене вже вивезли з окупованої території, мене запитали, чи не боявся я. Я відповів, що 28 травня 2001 року я зрозумів, що мене в будь-який момент можуть убити.
   

— Чому саме цей день?
    

— Мене теж так спитали. Я відповів, що саме тоді я вирішив зайнятись підготовкою Помаранчевої революції, і тоді знав, на яку дорогу я стаю. І з того дня для мене той страх зник. І все, що я робив, воно було настільки відсторонено від питання життя і смерті — прихід росіян, прихід їх у мій дім.

Я зараз процитую одну нашу розмову (з окупантами). Питання: «Как вы относитесь к русским?». Відповідь: «Розумієте, не я прийшов до вас зі зброєю, а ви до мене. Як би ви поставились до людини, яка прийшла до вас зі зброєю?» Це запитання ставило їх у ступор, вони не знали, що мені говорити.
   

— З вашого єдиного поста за ці місяці я зрозуміла, що ви були в окупації в Мотижині, який був окупований. Коли туди зайшли російські війська?
    

— 27 лютого. Я заїхав зранку, а увечері вони вже були в селі. Фактично вони закрили село. А вивезли мене 27 березня. Тобто повний місяць, який я провів в селі і який можна розділити на кілька частин. Перша — коли вони існували окремо від села, окопавшись на паї, який належить нашій сім’ї. Там досі бліндажі, окопи, капонір, там стояла техніка, озброєння.
  

— Це як близько від вашого будинку?
    

— Це буквально кілометр, я міг спостерігати за ними зі спальні. Ми жили по графіку — я прокидався о 6-й, а вони прогрівали двигуни десь о 7-й. Це дизельна техніка, її дуже чути.  А друга частина — це коли в них закінчувались пальне і їжа, і вони почали робити обходи — шмонати людей.
   

— У вас були активні бо­йові дії навколо села? Бо мені здається, що від інтенсивності боїв залежала їхня поведінка щодо мирного населення.
    

— Таню, розумієте, коли ви перебуваєте у хаті, і у вас падають ікони, стінка, фотографії — це не просто бойові дії. Ти постійно в ситуації, коли в тебе над головою літають снаряди, ракети і оця розмова, де знаходитись. Для мами я обладнав у погребі місце і водив її туди, коли стрільба починалась така, що здавалось, що від того, як стріляють, тебе знесе просто. Але сам чудово розумів, що немає в такій ситуації можливості сховатися.
   

— Ми, чесно кажучи, вже під кінець і не виходили навіть з хати, просто щільно закривали вікна, чим можна.
    

— Абсолютно правильно, бо при прямому влучанні це тебе ніяк не рятує, а початок обстрілів — ти не знаєш, коли він почнеться. З часом ти починаєш малювати малюнок. Перший обстріл починався десь в районі 10-ї години, далі — близько першої і о четвертій. Тобто існував певний графік.
    

Треба також розуміти, що Буча, Макарів, Ірпінь розташовані на відстані дострілювання з Мотижина. І вони лупили туди. А наші стояли десь в районі Пашківки і обстрілювали їх. Вдень літали ці «кинжали», які тягнуть за собою вогонь.

З часом ти звикаєш до цих речей і ставишся вже абсолютно спокійно. Хоча в деяких людей буквально на очах мінялась поведінка. Одного дня сусід прийшов до мене і каже: «Дай цигарку». «Та я не палю», — кажу.  — «А що таке? Ти ж теж наче не курив?» «Та знаєш, учора стояв і прилетіли «урагани» і позастрягали як цигарки, то дуже захотілось палити». А снаряди часто прилітали і не вибухали.
   

— У нас так діти сусідів чудом лишились живі. Коли прилетів у город, коли дружина вже спустилась у погріб, а чоловік не встиг, бо снаряд вже падав поруч.
    

— Перший раз, коли я дуже злякався за маму, це було буквально на другу ніч — з 28 на 29-те — коли вони вистрелили касетною бомбою і село почало горіти. Там будинок, там, там, там. Коли я поїхав забрати знайомих, то побачив, що одна лежить просто в саду. Певно, вони (боєзаряди. — Авт.) вже старі, і частина з них не спрацювали.
   

— Як реагувала на росіян ваша мама?
    

— Вона називала їх собаками, а коли вони стріляли, казала, що «собаки гавкають». Вона ж дитина війни і вона пам’ятає, як у Мотижині стояли австріяки — тут німців не було — і вони її на руках носили. Їй тоді три роки було. Але таких боїв тоді не було тут. Бо Мотижин же Макарівського району і належить до Бучанської громади, тут між населеними пунктами по 7-8 кілометрів.

Усе це нагадує, як Калита, Боголюбський приводили орду на Київ, на Русь. Ось це копія. Це люди іншого рівня цивілізації

— Я говорила з жінками, старшими за вашу маму, і вони згадували, як німці стояли в нашому селі, що німці таки поводились краще.
    

— Я не можу так порівнювати, але можу як історик, на основі документів. І можу сказати, що це орда. І все це нагадує, як Калита, Боголюбський приводили орду на Київ, на Русь. Ось це копія. Це люди іншого рівня цивілізації, іншого рівня культури. І якщо серед них траплялись винятки, то я скажу, з чим вони пов’язані.
    

Серед них були люди, які піддавались до розмови. Був один азербайджанець, і він казав мені: «Я понимаю вас, вы себя защищаете. Что здесь делаю я — не понимаю. Я стреляю с закрытыми глазами»...
   

— Вони вам теж розповідали про те, що вони були на навчаннях і не знали, що підуть війною?
    

— Якраз він почав мені таке говорити, але оскільки я служив, то  одразу спитав: «Скажите, а боекомплект на учения тоже дают?» Він моментально знітився. В боєкомплекті, з яким вони прийшли, була шайтанка, «муха», півтора десятки магазинів. Причому на собі несли від ножа до гранат. Це боєкомплект не для навчань.
   

— А як ви думаєте, оці всі тези, «ми не знали, нас обдурили», це їм було спущено говорити на випадок полону чи як?
    

— З ними працювали більше в інформаційному плані, ніж з точки зору бойово-тактичної. Той, хто з ними спілкувався, скаже, що вони були дуже добре підготовлені в інформаційному плані. І це не те, що їх політруки інструктували. Це ЗМІ, яке їх атакувало, і в голові у них утворилась та лобуда. От вони мене ставили до стінки розстрілювати і вимагали сказати, хто «в селі цар».

— Так і казали — цар?
    

— Я переходив на російську і питав: «А что вы имеете в виду?». «А кто князь?» І коли вони десь на третій день зрозуміли, що ми говоримо на різних мовах, то пояснили «Ну вот у нас, я когда приезжаю в село, я знаю, кто его держит». Відповідаю: «Вы понимаете, что вы находитесь в Украине и здесь нет хозяина, здесь все живут равной жизнью?»
    

Вони потрапили у систему координат, де немає царя і підлеглого. Але вони не розуміли і перли, перли на мене. Тоді кажу: «Вы не понимаете, что здесь друг друга послать могут?» От у таких випадках було видно, наскільки ми різні. І треба було докопатись, що вони вкладають у ці речі. Бо я потім спитав у своїх, а хто у нас тут цар, і мені всі назвали різних людей, включно з одним прізвищем.
   

— У вас шукали в селі атовців, нациків?
    

— Ні, на момент подій з-понад 1500 дворів жити залишились десь в 300, де були люди, в основному жінки. Коли вони дізнались, що мені 57 років — у них челюсть відвисла. Бо їхнім 23 роки було максимум і для них я був уже дід. Вони мене записали у пенсійний непотріб. Мені часто ставили запитання: «Як ти вижив у цій ситуації?» То треба зрозуміти, як відбулась перша зустріч.
   

— Коли і як вони до вас зайшли?
    

— Я виводив маму 22 березня на подвір’я, бо був перший сонячний день, а тут вони через паркан. Я не рахував, але осіб 18. Перед цим я з мамою домовився, що раптом що — ти лежиш. Наша задача — вижити. Бо баба Оля в мене така. Колись приїхав до мене німецький дипломат і став говорити російською, а мама: «А чого ви говорите російською?» Той: «Я не знаю». Мама: «То я вас навчу». І тут ця навала.
   

— Тобто ви боялись, щоб мама чогось зайвого не сказала?
    

— Так, був один такий випадок. Вони постійно приставляли до мене 3-4 осіб. І стежили, щоб руки в кармани не опускав.
  

— Чому до вас стільки уваги було?
    

— Не знаю, зараз уже можна тільки фантазувати.
  

— Повернімось до подій, коли вони прийшли. Що тоді було?
    

— Перша фраза: «Вы кто?» «Преподаватель университета», — кажу. А в мене лежать студентські конспекти, журнали. Вони коли влетіли як орда, почали будинок шманати, вимагали відкрити сейф. І там, перше, що їм потрапило в руки, був воєнний щоденник маминого брата. І вони його відкривають і питають «А кто это?».

«Мамин брат», — кажу. А він у розвідці служив. І вони глянули і кажуть: «Так вы знаете, кто победил фашистов». Відповідаю: «Ну, по-перше, не фашистів, а нацистів. А так, дійсно, це щоденник». Ще один факт — серед цих людей була лише одна людина з європейським типом обличчя. Решта — татари, башкири, мордовці, марійці, буряти. Я їх дуже швидко прочитав, бо я служив з ними.

Їхня мова російська пересіяна місцевими діалектами. І ще щоб ви знали, у Мотижині людей, які погано себе поводять, називають касимівці. Це так звана касимська орда, яка жила навколо Рязані. Це ті, хто говорив рязанською мовою. Старші люди передавали ці знання з покоління в покоління.
    

Крім того, буряти — це буддисти, також були шаманісти, частина мусульмани. А для них тема викладача університету, дипломата — це тема дуже високостатусна. Мені потім Антон Зацепін писав: «Будьте обережні, бо вони вишукують викладачів, учителів». І я чудово розумів : так, росіяни будуть вишукувати, а ці — ні.
   

— А росіян як таких серед них не було?
    

— Одна людина з таким обличчям. При цьому я питаю мордовців, марійців: хто ви, а вони відповідають — «русские». «Откуда?», — питаю. «С Казани». «И вы русские?» «Ну, татары».
   

— Ви не питали їх, навіщо вони сюди прийшли?
    

— Я у 90% стримував себе від того, щоб ставити запитання, бо розумів, що кожна розмова може на щось вивести. Тому принцип був лише рефлексувати. Тим більше, що біля мене знаходились то двоє, то троє. І діалоги були такі: «стой там, иди сюда».
У наш двір вони приходили на засаду. І це тривало до того часу, поки мені не вдалось зв’язатись з керівником району і сказати, щоб перекрили дорогу.
   

— А їхні танки що, біля вас десь стояли?
    

— Діло було так. Вони у якійсь хаті-пустці жили, а в наш двір приходили на засаду. Ставали в одному кутку й іншому. І це тривало до того часу, поки мені не вдалось зв’язатись з керівником району і сказати, щоб перекрили дорогу. Коли перекрили, люди перестали рухатись у цьому напрямку. І вони почали питати: «Что ж никакого улова нет, никто не едет?»
   

— То вони від вас стріляли по мирних?
    

— Так. Що відбувалось... Як тільки почали з’являтись повідомлення, що звільнили Макарів — а десь два тижні йшли такі повідомлення, хоча ніхто його ще не звільнив — люди почали їхати зразу. Дорога йшла Фастів—Бишів—Ясногородка—Мотижин—Макарів, бо був перебитий міст й інакше заїхати було неможливо. І от до моменту, коли я попросив, вони їхали. Це було моє останнє повідомлення, бо вже геть здох акумулятор, а бензину вже не було, я навіть не встиг його стерти і боявся, що вони його прочитають.
    

Вони, до речі, привозили сумку телефонів, і які не вмикались, вони прострілювали. І от я минулого тижня завозив маму, то в дворі ще валялись телефони. При цьому прострілювали і розкидали.
  

— А коли в селі зникли електрика і газ?
    

— Електрика зникла... я заїхав 27, а вона зникла через 2 дні, і через декілька днів потрапили під час бою в Мотижині в магістральний газопровід і зник газ. Я потім попросив місцевих хлопців, зокрема Ігоря Сухенка (убитий рашистами чоловік місцевої старости), привезти дров, і вони мені привезли півтора куба.

Я брав ці дрова — сирі і сухі — мішав, добре, що піч була, і так виживали. Добре, що були вдвох з мамою. Але так трапилось, що один з відомих українських політиків зателефонував і попросив забрати родину, у якої згорів будинок — його просто розтрощило касетною бомбою, пошматувало все. Я тоді вискочив і забрав цю сім’ю, вони пробули в нас три тижні, потім знайшли людину, яка їх вивезла на Київ. Слава Богу, вони доїхали.
   

— Росіяни не знали, що вони у вас живуть?
    

— Ні, це було тоді, коли вони по селу ще не шастали. З самого початку вони їздили десь раз на день. Про це я писав керівництву держави, писав у відповідні структури розвідки, бо так трапилось, що коли я їздив у Мінськ, я мусив інформувати Службу зовнішньої розвідки, а знайомство моє з вищим керівництвом дозволяло це робити.

Я писав багатьом, як вони реагували, я не хочу зараз говорити. Але я вам розповім, що це за бойова одиниця була — селом весь час рухались 4 танки, серед них Т-72 модернізовані. Це достатньо сильна машина.

Далі 4 БМП, на яких я ще служив — це абсолютно нікудишня машина, в якої при повороті ще й трал один спадав, і вони сварились між собою. І ще 4 «Урали» було, на яких вони боєкомплект возили. А самі пускові установки «Град» були у цій точці (пай Безсмертних). І от вони об’їжджали село.
    

Треба віддати належне, діяли вони з розумінням, що їхню позицію можуть здати і тому після вранішнього прогріву двигунів всі «сірникові коробки» роз’їжджались в різні точки, і спроба атакувати одну було безтолковим заняттям. Іноді було враження, що вони самі по собі б’ють, але били вони або в район Бучі, або в район Макарова.
   

— Романе Петровичу, вже зрозуміло, що коли путін вліз до України, вони дуже переоцінили рівень колаборанства і ступінь співчуття їхнім ідеям серед українців. Водночас ми знаємо, що на «Азовсталь» зайшли завдяки зраднику з місцевих. Ви кажете, що в них були побоювання, що їх здадуть. А чи були в селі колаборанти?
    

— Коли мене вивезли з села, я пройшов перевірку ...
   

— СБУ?
    

— Так. Я пройшов навіть на поліграфі, і мені ставили питання про те, що називається правда війни. І я не можу вам сьогодні про це сказати. Знаєте, я ріс у сім’ї, де мамин батько воював, батьків тато воював і вони на 9 травня ніколи не ходили ні на які паради. І коли я питав, чому ви не ходите, вони казали: там є штатні мітингарі, а ми чого будемо ходити.

І вони завжди казали про тему правди війни. І коли я повернувся, мені почали ставити питання про окремих людей, показуючи на них пальцем, а потім через кілька днів дізнались, що цих людей не стало. І я зрозумів, що є то та правда війни, про яку не хочеться говорити.
    

І от зараз я читаю звіти, що затримано стільки-то. Так, є такі люди, але я зараз вам розкажу, щоб ви зрозуміли, чому я торкнувся питання правди війни. Бо іноді ні жертв, ні тих, хто призвів до цього, вже немає, і тоді питання, а для чого про це взагалі говорити. Я вам розкажу інший випадок: у дворі, коли вони влаштували засідку, вони впіймали одного місцевого чоловіка, і той, щоб себе виправдати, став кричати: «Я вам расскажу, кто здесь живет». І в цей момент приставлений до мене каже: «Пошли со мной». І ми йдемо, проходимо повз того чоловіка, а він злякався дуже. Побачивши мене, почав лебезити. Вже увечері один з росіян спитав, чому він так злякався, коли мене побачив. «А звідки я знаю», кажу.
   

Але насправді це був випадок, коли їхня незрозуміла дія мене врятувала. Бо, якби він розповів, хто я, то ясно, що було б зі мною. Я знаю цього чоловіка, але що зробиш. Мені неприємно. Коли вони спитали, хто це, я відповів, що він місцевий. «Відпустіть його, нащо він вам», — кажу.

І тут їхній командир видає таку фразу: «Мы дошли до Бородянки, мы спали. А в Бородянке по нам начало стрелять все, и 80% из нашей бригады осталось там»

— А вони намагались якось затоваришувати з кимось із місцевих чи особняком стояли?
    

— Ні, очевидно, що їхнє ставлення до місцевого населення від початку мало характер конфронтаційний. Тому що я часто від них чув фразу, яку мені сказав азербайджанець: «Мы понимаем, что вы защищаете себя, но и вы должны...». «Что мы должны?» — питаю. І тут їхній командир видає таку фразу: «Мы дошли до Бородянки, мы спали. А в Бородянке по нам начало стрелять все, и 80% из нашей бригады осталось там». І оці бої в районі Бородянки, Ірпеня, Бучі, Гостомеля, Макарова для цих усіх, хто був у цій групі, вони були не боями за Росію чи проти України, а вже бої за виживання. Один з них, який конвоював мене, сказав таку фразу: «Будет эта война или не будет, 25 марта я отсюда уйду».
   

— Я мало розумію у військовій темі, але в них що, мала бути якась ротація через місяць? Бо вони всі чекали кінця березня, щоб піти, і що постійно відбувається на переговорах. Нас просто замучували цим питанням.
    

— Коли вони дізнались, що я викладаю міжнародні дисципліни, вони один раз спитали про переговори. На що я їм сказав: «Дивіться, у вас немає зв’язку зі світом і у мене немає». Вони побачили, що по телефону — я залишив тільки смс — я спілкуюсь з Танею. Вони спитали: «Это ваша жена? Спросите ее по поводу переговоров».

Кажу: «У меня нет заряда». Все закінчилось тим, що за добу до того, як наші вибили їх із села, вони притягли у двір генератор і заряджали свої телефони. І в ці останні дні вони привозили сейфи — кромсали, розрізали. Але мене тримали на відстані, що було в сейфах, я не пам’ятаю. Я просто не бачив цього. Але видно було, що вони пакуються в дорогу.
   

— У них була ця тема «вы слишком красиво живете»?
    

— Так, я це чув буквально з першого дня, тільки вони казали «вы слишком богато живете». І це повторювалось постійно і торкалось всього. Bluetooth навушники... Далі в рюкзаку лежала готівка — її небагато було — допоки вони не дізнались курсу долара до рубля, вони її не чіпали, потім вони її витягли звідти.
   

— Як вони збирались її міняти в Росії?
    

— Не знаю, якось вони мене почали мучити питанням «а курс какой». Я кажу курс гривні, без задньої думки про гроші. А потім через кілька днів беру рюкзак, а там уже нічого нема — вони просто в карманці лежали. Тому правду кажуть, що забирали навіть купони.
   

— А пралки, мікрохвильовки — таке витягали?
    

— Що цікаво, що вони побачили у мене винну шафу. І от серед них був старший чоловік, в десь 32 років. Це був виняток з них, він поводив себе не так як вони, і він підійшов і спитав «Извините, а можно я возьму виски?» Мене це шокувало, бо я бачив поведінку орди. А тут «извините»...

Мене заціпило, ніби мене запитали з іншої планети, повертаюсь і питаю: «А альтернатива какая? Вы ж тут уже хозяева, не я». Другий випадок — це машина. Вони влітають у двір з криком «у нас минус два», машина їхня в крові, «мы забираем вашу машину». «А какая альтернатива?» — знову питаю. «Назовите, у кого есть такой автомобиль». «Я не назову». «Тогда мы заберем ваш». «Судьба...».
   

— Тобто вибір лишали: або втрать щось цінне, або зрадь?
    

— Так, але виклали все моє. Бо я тримав запас одягу в автомобілі. Все викинули.

(Продовження в наступному номері)

Тетяна Ніколаєнко журналіст, автор «Цензор.НЕТ»