Найголовніше — почати: як студент з Донеччини ще у випускному класі запустив успішний бізнес

Коли-небудь замислювались над тим, що хобі можна перетворити на бізнес?

Чи над тим, що зробити це можна навіть у 16 років?

Суспільство має багато стереотипів, пов’язаних із віком, місцем народження чи матеріальним становищем.

Але насправді все це відходить на другий план, коли з’являється мотивація щось робити. Тоді хапатимешся за кожну можливість і, зрештою, зможеш втілити свої амбіції.

Алекс (Олексій) Чалий, 18-річний юнак із Донеччини, заснував школу вивчення англійської мови «АКТО». Паралельно з бізнесом навчається в китайській академії.

Свій шлях від звичайного школяра, котрий зацікавився іноземними мовами, до успішного підприємця юнак вважає цілком сподіваним.

— Алексе, як ти почав цікавитися мовами?
    

— Цікава історія, бо в школі до сьомого класу не приділяв мовам багато уваги. А тоді дізнався, що наступного року піду на олімпіаду з англійської мови, і заходився поглиблено її вивчати. На олімпіаді посів друге місце, і мене це зарядило: захотілося далі займатися, вивчати мову. У 9-му класі від іншої фіналістки з нашого міста почув про FLEX (програма обміну майбутніх лідерів для учнів загальноосвітніх шкіл, яку фінансує уряд Сполучених Штатів. — Авт.) і мені закортіло поїхати в Штати на навчання, спробувати, що ж воно взагалі таке.

Пішов на тури, там мені було не дуже важко, тому що вже на достатньо­му рівні знав англійську, щоб спілкуватися з носіями, відповідати на якісь банальні запитання. Коли приїхав до Америки, звісно, спочатку в мене були проблеми з мовою, бо повністю занурюєшся в середовище, де потрібно спілкуватися англійською весь час. В Америці мене поселили до родини з Мексики. Там завжди чув іспанську, і мені захотілося вивчити ще одну мову. І за рік у Штатах я вже міг сказати іспанською якісь банальні речі, описати щось.
  

— Чи були в тебе якісь сумніви перед тим, як подати заявку на цю програму?
    

— Що пройду перший і другий тури, в мене не було сумнівів. Але був страх перед третім туром, бо це тест на особистість, на стресостійкість, командну роботу. Ну і потім великий стрес — це п’ятимісячне очікування, просто щодня ходиш до школи і думаєш, а як воно буде. Я не боявся їхати до Америки, мені взагалі ніколи не було страшно кудись переїжджати чи їхати далеко на відпочинок, навпаки — було цікаво.
   

— Які особисті якості допомогли пройти відбір на FLEX? Це все ж таки програма обміну лідерами. Можливо, спеціально тренувався перед тестом?
    

— Одна з провідних потрібних якостей на FLEX — це здатність слухати і говорити. Бо американці будують таке спілкування: якщо хтось щось розповідає, маєш сказати, що про це думаєш. Мені здається, що головне — мати «американську» манеру спілкування: бути ввічливим, уважно слухати, але водночас вміти іноді не погодитися з тим, що каже людина. Словом, вести дискусію.
    

Наступна дуже важлива річ для програми обміну — це громадська робота, тобто діяльність поза навчальним процесом. Для того, аби поїхати на FLEX, вирішив створити розмовний клуб англійської мови в місті. Для мене це не було чимось надзвичайним, але для Костянтинівки це було цікаво, і люди приходили. Я це зробив, переповів на відборі, дав своє резюме і показав їм, що цим реально можу займатись.
    

Як на мене, головна помилка тих, хто подається на такі програми, — не показувати, чим вони можуть бути корисними американській спільноті. Тобто люди говорять про те, що вони можуть узяти з цього досвіду, проте не кажуть, який внесок можуть зробити особисто вони. Думаю, що FLEX про те, як ми доносимо наш меседж. Звісно, всім українцям є про що розповісти і чого навчити американців, але не всі про це говорять.
   

— Тобто досвід викладання отримав ще перед FLEX у розмовному клубі. Як це було?
    

— У мене ніколи не було такого, щоб думав, що я не досить досвідчений для якоїсь діяльності. Просто починаю робити, можливо, з помилками, але роблю та навчаюсь. Із досвідом викладання було так само. Зараз у мене є сертифікат (про кваліфікацію викладати. — Авт..), але тоді в мене не було жодних сертифікатів — я просто вмів спілкуватися англійською і добре знав граматику.

І вирішив цим поділитися, надати містянам можливість вивчати англійську, тоді ще безкоштовно. Це був для мене класний викладацький досвід. Так зрозумів, як треба спілкуватися з людьми, працювати з учнями, підбадьорювати їх, щоб вони розвивались далі й далі.
   

— Що відбувалося після повернення з Америки? Як почувався і чим планував зайнятися?
    

— Відбувався культурний шок, спочатку було важко пристосуватися до манери спілкування людей. Було складно повернутися до рідної мови, бо рік жив в іншому середовищі. Коли повертаєшся, складно знову почати говорити своєю мовою.
    

Потім, окрім підготовки до ЗНО, значний час витрачав для підготовки до академії чи школи-пансіону в США.
   

— Як народилася ідея створення власної школи?
    

— Коли навчався в одинадцятому класі, працював викладачем в одній із приватних українських шкіл англійської мови. І там отримав досвід, який міг би застосувати у викладанні. До цього ще був на двох тренінгах із викладання, організованих США, там я, звісно, навчився багато чого. Але практика в реальній школі не порівняється з жодною теорією. Так вирішив відкрити свою школу, бо хотілося більше свободи, кортіло самостійно керувати процесами та спробувати, що таке бізнес узагалі.
    

В 11-му класі я відкрив ФОП і вже офіційно запустив онлайн-школу. За кілька місяців відкрив представництво в Костянтинівці — відтоді працював і ­онлайн, і офлайн.
   

— Стикався з чиїмось упередженням, коли починав цей бізнес?
    

— Ні, такого не було. Були певні проблеми, коли почав викладати у розмовному клубі в 9-му класі. Я впевнений, що було багато упереджень серед учителів, але потім вони ж приводили до мене в школу своїх дітей. Не було як таких упереджень серед більшості людей, можливо, тому, що в мене зовсім інше коло спілкування. Можливо, це було за моєю спиною. В будь-якому випадку мене це не зупиняє, люди досі є, клієнти є, і ми робимо свій внесок у розвиток міста, і я не думаю, що якісь упередження мають нас зупиняти.
   

— Як і де знаходив однодумців, де шукав підтримку?
    

— Насправді найскладніше, що може бути в бізнесі — це знайти команду, особливо у сфері освіти. Дуже складно знайти викладачів, які не працювали в державних школах, навчалися в Америці та бездоганно знають англійську. Команду я набирав зі спільноти FLEX — вони мають візію освіти за американською моделлю.
    

І щодо клієнтів. Спочатку було дуже складно знайти той кістяк серед населення, який розділяє наше бачення, що навчання має бути повністю англійською, а викладачі мають бути молодими. Цікаво, що такі люди знайшлись. Їх у Костянтинівці багато, просто виявилося, що ми з ними доти не перетиналися.
   

— Щось стояло на заваді відкриттю школи, стопорило роботу?
    

— Звичайно, такі моменти були. Наприклад, зараз війна, коли люди на місяць­ ідуть, бізнес скорочується. Але були моменти, коли робота стопорилася через людей: були працівники, що, наприклад, не так спілкувалися з клієнтами. Хтось із наших почувався невпевнено, і це теж впливало на роботу. Але я просто продовжував діяти. І коли вдалося, вся їхня невпевненість зникла.
    

Якісь помилки завжди будуть, це абсолютно нормально. Такі моменти бувають, але зараз вони вже не так часто трапляються. Треба фокусуватися на успіхах, але помилки треба аналізувати.
   

— А що робити зі стереотипами про вік? Як упоратися із сумнівами — своїми й оточення — про те, що ти ще замалий, щоб створювати нове, працювати?
    

— Думаю, найголовніше — це почати. Розповісти про це на весь Інстаграм, родині, і тоді тобі вже не зупинитися, бо всі чекатимуть на результат. У мене немає такої установки, що не можна розповідати про свої плани. Навпаки, коли настає така своєрідна соціальна відповідальність, то вже не можеш зупинитися.
    

Щодо упереджень родини, то треба просто оточувати себе такими людьми, друзями, які зможуть підтримати, дати пораду. А щодо сприйняття віку клієнтами: якщо клієнт думає, що твій вік — проблема, то це його проблема, і він може піти до іншого викладача.
   

— Як розставляв пріоритети, як поєднував навчання з роботою?
    

— В одинадцятому класі мені хотілось працювати. Тому звик до того, що вільного часу немає. Бо тобі щодня хочеться щось робити, починаєш отримувати від цього задоволення. Щоб усе встигнути, треба вміти планувати. У мене, наприклад, у Google-календарі кожен день розплановано по годинах. Коли в тебе є чіткий розподіл праці та відпочинку, все просувається набагато краще. Наприклад, зараз роблю так, що в мене один день іде на роботу, один — на навчання.
   

— Уже знаю, що мистецтво також стало частиною твоєї роботи. Яким чином?
    

— Це сталося на початку березня. Написав знайомій, дуже класній художниці зі США, яка завжди мене підтримувала в мистецтві, що хочу спробувати організувати заняття в арт-групах, щоб попрактикуватись. Потім вирішили організувати з нею спільну онлайн-трансляцію. Там розповів, що я з України і через війну збираюсь переїжджати до безпечнішого міста. Тоді люди захотіли мене підтримати, бо, по-перше, бачили, що я можу поділитися з ними чимось цікавим, і по-друге, тому що я з України, і нам усім зараз дуже потрібна підтримка.
    

Зараз ми ще просуваємо цю ідею. У мене в травні буде олімпіада з бізнес-менеджменту, і ми з командою готуємо для китайців арт-платформу повністю китайською, щоб вони дізнавалися про мистецтво західного світу і України зокрема.
  

— Що можеш назвати головним рушієм свого розвитку?
    

— Мабуть, оточення впливає найбільше, бо бачиш своє коло спілкування і з’являється розуміння, що треба ще працювати, аби бути гідним цих людей. І виходить, що працюєш завжди, твоє оточення працює, і в тебе просто нема часу, потреби й змоги зупинятися. Люди відіграють найбільшу роль, і це не просто родина, яку не обираєш, а саме оточення, бо воно залежить від тебе.
   

— Що можеш порадити тим, хто теж хоче розвиватися, спробувати себе в чомусь новому, зокрема й у бізнесі?
    

— Є такий ютуб-блогер MattD’Avella, він дає таку пораду для людей до 20: мати якусь страховку. Краще починати працювати, коли живете з родиною. Сформувати собі таку подушку безпеки для того, щоб потім не мати страхів. Це така порада, можливо, для людей, які починають самостійне життя.

І також круто, що в Америці, наприклад, нас навчали правильно поводитися з особистими фінансами, а в Україні такого нема. Тому багато людей мають страхи, бо просто не знають, як цим усім керувати. Класний ресурс для таких людей — це Coursera, який продовжує зараз надавати безкоштовні курси для українців. Там багато речей із бізнес-менеджменту, особистих фінансів тощо.

Олександра КУЛАГА,
студентка Інституту журналістики Київського
університету імені Бориса Грінченка