Музей Сковороди знищили окупанти: як Україна має відзначити 300-річчя філософа

У Сковородинівці Харківської області розбомблено музей Григорія Сковороди — чи не наймирнішої людини на землі.

Його «філософія щастя» вже майже 300 років наповнює наші серця мудрістю. Не лише в Україні, а й у Європі та за її межами.

Але як і за життя філософа, так і тепер не всі сповідують це вчення. Хто його ігнорує, не лише себе обкрадає, а й несе біду іншим.

Особливо коли вибивається в керівники, а суспільство лише пасивно спостерігає за його діями. Про таких Ліна Костенко писала, що чудовиськ при владі породив сон нашого розуму.

Оті «чудовиська» й зруйнували музей. Але не вбили творчість Г. Сковороди і пам’ять про нього.

Філософ і сьогодні з нами. Він бореться за торжество розуму, підтримує нас у важкі години.

Ми ж маємо йти до його ювілею не лише зі словами вдячності. Треба щоденно втілювати в життя «філософію щастя» Сковороди. Приклад цьому є.

Фiлософ для бензоколонки

Минулого року в Чорнухи Полтавської області, де народився Григорій Сковорода, приїздив ректор Київського національного університету технологій та дизайну академік НАПН України Іван Грищенко. Познайомився з селищем, завітав до музею Сковороди.

— Чим університет може допомогти в підготовці до ювілею? — запитав.

Зависла пауза, бо вперше за багато років так ставилось питання.

— Ремонтні роботи, звичайно, ми робити не можемо, — продовжив академік. — А от в оформленні селища і музею ми готові взяти участь.

Слово не розійшлося з ділом. Університет виконує замовлення. Уже виготовили, зокрема, рушник, яким зустрічатимуть гостей свята. Що в основі такої активності?

— Сковороду слід вшановувати не від дати до дати, — каже Іван Михайлович. — Головне — втілювати в життя його ідеї, щоб «філософію щастя» мудреця сповідували наші студенти, ми й залучаємо їх до підготовки ювілею.

Така позиція ректора — в активності, прагненні пробудити інтерес до творчості філософа якомога більшої спільноти.

Якщо проводити паралелі, то ініціатива Івана Грищенка перегукується з подіями сторічної давності. Тоді, відзначаючи 200-річчя Сковороди, як свідчить тогочасна преса, один з учасників дійства заявив, що Сковорода прийшов до нас, а ми тепер iдемо до нього.

Минуло сто років. Чому ж спотикаємось на цьому шляху? Реалії життя змушують, як мовиться, дивитись в корінь. Розпочнемо з найпростішого і найголовнішого.

Для кого і для чого влаштовують ювілей? Скажете, наївне запитання. Не поспішайте. Сформулюємо його по-іншому: «вітають ювілярів за велінням серця і розуму, для продовження розпочатої ними справи, чи для звіту і «за традицією, бо так прийнято»?

Іван Грищенко поїхав у Чорнухи за покликом серця як учений і громадянин, що розуміє значення Сковороди для нас сьогодні. А що ж в області?

Думаю про це, стоячи на трасі Київ—Суми біля повороту на Чорнухи Полтавської області, де народився Григорій Сковорода. Напіврозвалена зупинка. З бур’янів виглядає щит, на якому — портрет славного земляка. Над ним — цінник на солярку і бензин. Складається враження, що портрет філософа використали для реклами місцевої автозаправки.

Зауважте, що до 300-річчя філософа ще рік і все можна виправити до приїзду його шанувальників. Так-то воно так. Але ж хату прибирають не тоді, коли гості на порозі.
Звідси ще одне запитання: «Чому, сказавши правильні слова в день наро­дження ювіляра, забувають про нього до чергової дати?».

Якщо так, захід проводиться «для годиться». Чи на таке вшанування заслуговує Сковорода, якого без перебільшення називають прапором нації і який саме сьогодні може сприяти духовному єднанню народу? За словами лауреата Шевченківської премії, журналіста Володимира Стадниченка, мудрий Сковорода словом істини очищає нашу свідомість, сповнює надією, долучаючи до мудрості.

Чи прагнемо ми цього? Якщо так, то, згадуючи автора «філософії щастя» лише раз на рік, цього не досягти. Відтак щоденному долученню до мудрості й має слугувати підготовка ювілейних заходів. Та таких, щоб пробуджували не лише захоплення, а й бажання діяти.

В напрямку, який Сковорода окреслив в одному з листів: «Сподіваюся на віки робити моїй Батьківщині безмірну користь».

Час показав, що йому це вдалося. А чи гідно ми продовжуємо його життєве кредо, чи стало воно внутріш­ньою потребою, зокрема, тих, хто організовує життя в Полтавській області? Зважмо не на слова, а на діла. Для цього пройдімось Чорнухами і околицями.

Запустіння. В колишньому райцентрі за останні 30 років відкрили лише центр зайнятості і магазин ношеного закордонного одягу, зате припинили роботу всі підприємства, якi до цього тут працювали. А де безробіття, там депресивна територія, зневіра в усіх і в усьому.

Якщо Сковорода йшов iз Чорнух учитись, а потім сам учив, аби земляки ставали освіченішими, то тепер його нащадки розбіглись по всьому світу в пошуках кращої долі. То чи повірить він у щирість таких запевнень, що шануємо його і його вчення?

Філософ твердив, що наука живе в діянні. То чого ж ми навчились за останні 30 років? Полтавщина — багатющий край. Про рівень нинішнього господарювання в краї говорить хоча б те, що сьогодні в Чорнухах, аби купити яловичину, замовляти її треба в... Дніпропетровській області.

Зате все вирощене на чорноземах вивозиться за кордон. Чи до цього закликав Сковорода? Чи перейматимуться тут люди, які ще не виїхали за кордон, ідеями філософа, коли їхні думки про одне: як вижити?

Невипадково, коли на обласному радіо попросили назвати найкращих керівників області за останні 30 років, то не пролунало жодного прізвища. Натомість люди згадали добрим словом Федора Моргуна, який керував областю майже пів століття тому.

Як висновок, на тому ж обласному радіо прозвучало: «Для наших керівників характерна бездуховність і бажання насититись».

А Сковорода писав: що полюбив, на те й перетворився. Тобто ті, хто мав вести маси за Сковородою, спрямували рух у зворотному напрямку. Як тут не згадати слова філософа: «Суспільство — це та ж машина. У ній  тоді  буває нелад, коли її частини відходять від того, до чого вони створені своїм майстром».

Золота акцiя для України

Тридцять років ігнорування ідей Сковороди в області спричинили не лише економічний, соціальний, а й духовний занепад. Але ж Полтавщина — серце України, багата не лише чорноземами, корисними копалинами, а й історією. Її треба вивчати і знати, зокрема й для того, аби область шанували як українотворну.

Чому ж керівники області проігнорували свого часу ініціативу авторів проєкту «Сковорода-300» про формування духовно-технологічних регіонів-символів України?

Один з авторів ідеї, лауреат Шевченківської премії, журналіст Володимир Стадниченко писав, що Сковорода в цьому плані — золота акція не лише Чорнух, а й усієї України.

Час збігає. А в області замість того, щоб «золоту акцію» показати всій Україні, статус музею Григорія Сковороди понизили з районного до селищного. Відповідно й увага не посилилась, а зменшилась.

Тим часом Чорнухи — не лише Сковорода. На території громади 123 пам’ятки історії та 146 — археологічні й 22 архітектурні, і всі оригінальні. Питання лише в тому, в якому вони стані.

Один лише приклад. У селі Харсіки (за однією з версій, саме там народився Григорій Сковорода) 1913 року побудували земську трикласну школу. Проєкт будівлі у стилі українського архітектурного модерну виконав відомий український архітектор та художник Опанас Сластіон. Вона має охоронний статус.

І що ж? Читаємо «Звід пам’яток історії та культури: Полтавська область»: «У 2015 році шкільну будівлю самовільно захопив місцевий мешканець, який розібрав груби, димарі, частину підлоги... школа перебуває в аварійному стані та потребує термінової реставрації...»

Минуло сім років. За цей час там і кіт не валявся — руйнація продовжується. Більше того, долю земської школи може повторити сучасна, в ній залишилось п’ятнадцять учнів... Ось так продовжується і вшановується вчення земляка про «філософію щастя».

Тож чи досить за таких умов виголошення в день народження Сковороди похвальних слів йому? Потрібне їх підтвер­дження ділом. Саме про це й дбають в області. А Полтавщина — колиска нашої мови й писемності, бо саме з «Енеїди» Котляревського почалося й становлення. Чому про це забуваємо?

Бездуховність і байдужість керівників області за останні тридцять років призвели до знецінення внеску області в долю України. Тому сьогодні туристичні маршрути ведуть куди завгодно, але не в Чорнухи.

Так викривлюється історія, центр ваги переноситься на інші регіони. З цього приводу Володимир Стадниченко не один рік бив на сполох, пропонуючи надати музею Сковороди статус національного. Марно.

Тим часом Чорнухи рівновіддалені від Києва, Чернігова, Сум, Полтави і Харкова. Тож уже навіть географічно повинен бути туристичний центр України. Усе це, спираючись на історію краю, має бути приводом для формування саме тут першого духовного символу України.

Шляхами, що ведуть до Сковороди, можна і треба показувати місця, де побували, чи жили багато інших велетнів українського духу. Спроба така з’явилась. Але дивує те, що в заходах до 300-річчя Сковороди фахівці розробили туристичний маршрут, у якому не передбачили Київської області. А філософ учився в Києві, в області жив...

Як ніколи сьогодні нам бракує духовності, єднання, вміння протистояти надмірностям. Тому йти за Сковородою — значить сповідувати його «філософію щастя». На жаль, гору бере інша філософія: в одних — наживи, в інших — виживання.

Як писала Ліна Костенко, чудовиська при владі породили сон нашого розуму. Пробудити його намагаються науковці. Зокрема, дослідники університету Григорія Сковороди в Переяславі наприкінці минулого року провели міжнародні ХХ Сковородинські читання.

— Ми прагнемо, — каже один з організаторів дійства професор Микола Корпанюк, — щоб «філософія щастя» Сковороди стала потребою кожного. На жаль, з боку влади на всіх рівнях належної підтримки не відчуваємо. Тому боюсь, що відзначення ювілею може перетворитись на фарс.

Краєзнавець Андрій Парамонов додає: «Влада від Сковороди втекла, куди добіжить — не знаю. Відтак кожен має йти до нього самотужки. І коли більшість сповідуватиме «філософію щастя» Сковороди, тоді й при владі будуть її прихильники».

Свій крок зробив до Сковороди академік Іван Грищенко. Не «для годиться». За переконанням і розумінням, що сьогодні саме ідеї філософа можуть сприяти духовному єднанню суспільства.

На зустріч iз мудрецем ректор Іван Грищенко повів університет, залучаючи викладачів і студентів поглиблено вивчати праці філософа, аби вони ставали потребою життя.

Така позиція від того, що ректор живе за принципом: «Не лише вчити студентів професій, а й робити все для того, аби вони були щасливими, відтак сповідується «філософія щастя» Сковороди не від дати до дати, а постійно. Цього й має прагнути суспільство.

Готуючись до ювілею, образно кажучи починаємо підмітати (на жаль, далеко не всі) рідну домівку. Десь щось ремонтується, десь щось фарбується. Це, звичайно, добре. І робити треба дедалi активніше — за останні роки все так запущено, що можна й не встигнути. А хату, як відомо, підмiтають не тоді, коли гості на порозі...

Тим більше, що чистити маємо не лише територію — свідомість. Саме до цього й закликав Григорій Сковорода.

Микола ПЕТРУШЕНКО