Музей художника Миколи Стороженка на Конотопщині пережив окупацію: чим він унікальний

Єдиною іменною навчально-творчою майстернею в українській Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури є майстерня живопису та храмової культури імені Миколи Стороженка.

Така висока честь художнику — за самобутній талант та понад 40 років наставницької роботи у цьому мистецькому закладі.

Розписи цього знакового художника, які він робив зі своїми учнями, можна побачити в Києві на Подолі у церкві Миколи Притиска — храму Православної церкви України.

Образи Пресвятої Трійці: Бога Отця, Бога Сина і Духа Святого та чотирьох архангелів там у 1997—2000-му Микола Стороженко створював 70-річним на висоті 26 метрів, зрозуміло, на риштуваннях. Тому в асоціаціях постає образ Мікеланджело, який розмальовував стелю знаменитої Сикстинської капели у Ватикані.

Справді унікальний розпис із кількома десятками образів (серед яких, зокрема, подружжя Кюрі) прикрашає внутрішній простір великого купола центрального корпусу Інституту фізики, що на проспекті Науки у столиці.

Микола Стороженко його виконував упродовж 1977—1981 років у техніці гарячої енкаустики — малювання фарбами на восковій основі, яке зберігає живописну палітру художника незмінно назавжди.

Для цього розроблялися спеціальні інструменти, які використовували підігріваючи. По суті, художник відтворював трудомістку технологію, якій понад дві тисячі років, і одночасно її осучаснив.

«Передчуття Голгофи»

Для Інституту теоретичної фізики, що у Феофанії, неподалік Києва, художник запропонував і втілив художнє мозаїчне зображення тем «Львівське ставропигійне братство XVI—XVIII століть» та «Києво-Могилянська академія XVII—XVIII століть». Третю тему «Січ Запорозька. Петро Калнишевський. Іван Сірко. Маруся Чурай» у 1970 році не дозволили реалізувати.

Шевченківську премію Микола Стороженко 1987 року отримав за ілюстрування «Українських народних казок», книжки «Серед степів» Панаса Мирного та «Болгарських народних казок», за які його за кордоном нагородили перед тим срібною медаллю як кращого ілюстратора з-поза меж Болгарії. А останньою масштабною роботою художника стало філософське «Передчуття Голгофи». У засвіти він пішов 15 квітня 2015 року 86-літнім.

Витоки таланту та життєвих орієнтирів митця — у селі В’язове Сумської області, де народився. Це якихось 15 км від Конотопа. Понад три роки тому, з нагоди 90-річчя Миколи Стороженка, там відкрили справді унікальний за мистецьким вирішенням музей, який розмістився на другому поверсі добротного цегляного приміщення сільської ради. Сусідствує зі школою та Покровською церквою.

Музей залишився неушкодженим

Коли Україна чинить два з половиною місяці мужню відсіч російським нападникам, які повномасштабно прийшли завойовувати нашу незалежну державу, — стосовно музейного закладу, який знаходиться на близькій відстані від рашистського кордону, у зоні, в яку проривалися ворожі війська, найперше запитання виникає: чи не зруйнували?

«Російські військові більшість часу були під селом. 28 березня близько 15.00 до центру села заїхали три бойові машини, відстрілялись у бік Совинки та Червоного Яру і виїхали, — розповіла «україні молодій» директорка школи Олена Цементова, яка опікується й музеєм. — Місцевих жителів не тронули. Вдруге зайшли до села 30 березня вже на базу підприємства «Конотоп­агропостач». Були до суботи.

2 квітня, нищили вівці, грабували кукурудзу, знімали двигуни з техніки. Найбільше пошкодили елеватор, асфальтний завод та сільськогосподарське підприємство ТДВ «Конотопагропостач». До школи долітали трасуючі кулі, частково пошкоджено дах та вікно харчоблоку. Музей залишився цілим. Усі експонати — на місці».

Школа Стороженка — малій батьківщині художника

Перед ювілеєм свого славного земляка влада Конотопського району і в’язівчани так загорілися бажанням створити у себе музейний осередок вшанування його пам’яті, що звернулися з проханням до мінкультури.

Звідти їх перенаправили у Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури, де учні Миколи Стороженка вчать студентів у навчально-творчій майстерні живопису та храмової культури його імені, яку поміж собою називають просто Школою Стороженка.

Керівником проєкту став Олександр Цугурка, нині він уже ректор Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Створювали музей разом із шестикурсниками, це була їхня дипломна робота.

Її дуже високо оцінила альма-матер — вищий навчальний мистецький заклад — академічною Золотою медаллю, яку вручають найкращим не щороку. Захопливі відгуки про цей сільський музей навіть у тих, хто бачив немало столичних у різних країнах.

«Понад три роки музей є не лише мистецьким осередком, а й місцем, в якому зберігаються спогади про яскраве життя над­звичайного українського художника — Шевченківського лауреата, професора Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, який із 1994 року там очолював новостворену навчально-творчу майстерню живопису та храмової культури», — розповідає Вікторія Авдєєва, учителька української мови і літератури, яка тимчасово стає й екскурсоводом.

Відразу у невеликому холі другого поверху приміщення відвідувачі занурюються у несподівану композицію «Місто моєї мрії». Складається вона з трьох частин: Світильник, насичені кольорами образи Майстра і Музи на стелі та вітраж — як символ безкінечності життя і творчості. Хоча у кожного народжуються у тому просторі власні метафори й алегорії.

Студенти 6-го курсу, щоби створити основу цієї композиції, у 2018 році влітку проживали у червні-липні у В’язівському НВК. Вітражі і світильник виготовляли у Львівській області. А змонтували на місці — за кілька годин.

Ілюстрований земляком «Кобзар» та інші експонати

У залах музею прослідковується життя митця від найперших кроків. Більшість матеріалів музею — передані родиною Стороженків: фото з сімейного альбому, особисті речі художника і дружини, книжки з його ілюстраціями. Привертають особливу увагу його Шевченкіана у збільшеному вигляді та серія портретів, яка називається «Односельчани». Є зала з роботами учнів художника.

Ідеалом та авторитетом для маленького Миколки була мати. На стіні — великого розміру репродукція старої фотографії, де вона з сестрою і притримує ще малого сина, який неначе й на руках, але майже стоячи.

Розповідають, що у 1943 році — підліткові Миколі уже більше 14 років, — його за талант хотіли забрати з собою німецькі загарбники, бо у сільській хаті побачили немало малюнків. Але вдалося переховатися у рідні. Як зразок того, що тоді зображував майбутній художник — намальований півник.

Ще в дитинстві батько подарував синові репродукцію картини «Джоконда» Леонардо да Вінчі. Відтоді Микола Стороженко захоплювався цим всесвітньо відомим генієм. Так, на створення «Передчуття Голгофи» надихнула «Таємна вечеря» італійського майстра.

Розгледів неабиякі здібності хлопця до малювання директор школи Микола Січовий і порадив батькові, щоби Микола продовжив навчання. Тому після закінчення 9-го класу товарняком поїхав в Одеське училище. Далі, після закінчення, один із перших його вчителів мистецтва Микола Шелюто дав рекомендаційного листа до Тетяни Яблонської — так Микола Стороженко потрапив до Київського художнього інституту (цей заклад, кілька разів змінюючи назву, стане Національною академією образотворчого мистецтва і архітектури).

Нині директорка Олена Миколаївна Цементова — випускниця В’язівської школи, завжди любила читати, утім певний час не задумувалася про те, що книжки, які у сільській бібліотеці, — ілюстровані Миколою Стороженком. Про це дізналася, коли у 2010 році повернулася у В’язове як учителька української мови.

Тоді вперше потрапив до її рук «Кобзар», ілюстрований земляком-художником. І з того часу школа почала дослідницьку роботу з вивчення творчості Миколи Стороженка, результатом якої — зрозуміло, за подальшої участі багатьох — є музей, який можна рекомендувати для відвідування найвибагливішим.

Екскурсії для відвідувачів проводять і учні. Уже заклад відвідали понад три тисячі людей.

Є ескізний проєкт пам’ятника

Олесь Соловей, який минулоріч захистив дисертацію про життя і творчість Миколи Стороженка, його учень, який очолює кафедру живопису та композиції НАОМА, розповідає, що відомий художник належав до кола шістдесятників, в якому були такі знакові постаті, як Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Юрій Якутович, Алла Горська, Віктор Зарецький, Галина Севрук, Валентин Задорожний.

Всі вони належали до другої хвилі Національного Відродження в Україні, після звитяжців Розстріляного Відродження. Це були художники-місіонери, справжні неофіти, які шукали власну національну ідентичність, були спраглими до нових знань та мистецьких віянь.

І були відкриті до експериментів із різними матеріалами, щоб нести високий синтез, у поєднанні здобутків українського народного мистецтва, досвіду вітчизняного авангарду та європейського модернізму.

Їхні талант і програмні твори розкривались не лише у малярстві, а передусім у таких видах образотворчого мистецтва, що переживали стрімкі зміни у руслі соціо-культурних трансформацій суспільства у добу хрущовської відлиги, а саме книжкова графіка та монументально-декоративне мистецтво, акцентує Олесь Соловей.

Подібно до знищеного «бойчукізму» — феномену 1920-1930 років, йшла нова хвиля, метою якого було відроджувати синтетичні мистецтва, максимально наблизити їх до широкого загалу, щоб формувати його естетичний смак та формувати український дух та громадянські цінності.

Такі можливості розкривалися в книжкових виданнях, екстер’єрах та інтер’єрах громадського простору, у творах театру та кіно.

«У цей час створюється знаменитий Клуб творчої молоді, до якого входили відомі шістдесятники. Серед них були видатні інтелектуали, які стали справжніми авторитетами для шістдесятників : Івани Дзюба та Світличний, Євген Сверстюк, Михайло Брайчевський, Григорій Логвин. Мені особисто мій учитель Микола Андрійович Стороженко розповідав, що разом із Веніаміном Кушніром робили силуетний портрет Івана Франка для літературно-мистецького вечора, організованого Євгеном Сверстюком в Інституті харчової промисловості на Володимирській вулиці 8 червня 1963 року, звідки була проведена знаменита смолоскипна хода, яку заздалегідь організувала Алла Горська, до пам’ятника письменнику біля театру його імені. Йшли по бульвару Шевченка, по Хрещатику, теперішньою архітектора Городецького (тоді Карла Маркса), налякавши своїм піднесеним поривом київську публіку».

Уже двадцять років Олесь Соловей досліджує творчість свого вчителя. Можна сподіватися, що зібраний матеріал вийде книгою.

На малій батьківщині Миколи Стороженка у селі В’язовому Сумської області сподіваються, що все ж вдасться втілити задум звести біля музею художника пам’ятник земляку-митцю Миколі Стороженку. Є розроблений Богданом Мазуром ескізний проєкт.