Пушкіна убив путін. Коли депутати нарешті виженуть із Києва російський дух

Ще три місяці тому більшості українців не боліло, коли вони йшли вулицею Пушкіна чи Московською і виходили у київському метро на «Льва Толстого».

А кiлька років тому, у новорічному привітанні із 2020-м, взагалі перша особа країни казала: «неважливо як названа вулиця» та «немає різниці, біля якого пам’ятника ти чекаєш на дівчину».

Усвідомлене розуміння важливості українського простору навколо у державі Україна «прилетіло», на жаль, тільки після того, як із 24 лютого нинішнього року багато жінок, матерів, дітей уже ніколи не дочекаються своїх чоловіків, синів і доньок, батьків — бо злочинці, які називаються російською армією, знищили тисячі українців, розпочавши підлу, підступну і жорстоку повномасштабну війну.

Однак залишилися ті, хто за понад 30 років відновленої Незалежності так і не вивчив правдивої історії України, а натомість всотував інформацію із російських чи проросійських медіа.

Тому подекуди лунають плачі за «вєлікой русской культурой» — у той воєнний час, коли навіть пов’язаних із Києвом чи іншими нашими територіями, скажімо Чайковського і Булгакова, треба поставити на паузу.

Бо росія кілька століть цілеспрямовано використовувала сферу культури та її яскравих представників як інструменти возвеличення державного утворення, яке постійно у різних формах і в різний спосіб підпорядковувало собі та утискало Україну і тепер прийшло на нашу землю з кривавою війною.

Ворог воює навіть із буквою «і»

Цитувати пушкінські слова «я помню чудноє мгновєніє», після того як весь світ побачив у ХХІ столітті звірства російських військ стосовно цивільного населення у пристоличних Бучі, Мощуні і Гостомелі та у багатьох інших населених пунктах Донеччини, Луганщини, Харківщини, Сумщини, Чернігівщини, інших областей — це як наруга над безневинно загиблими, покаліченими людьми та рідними українських захисників, які пішли у небесне військо, обороняючи нашу країну від російського агресора.
    

Країна-агресор, щоб ніхто не сумнівався, дуже швидко «зачищає» українські найменші знаки присутності.

І таку спритність рашисти демонструють на тимчасово незаконно загарбаних українських територіях, відразу змінюючи вивіску «Маріуполь» у ці травневі дні навіть заради єдиної букви «і», коли ще на території «Азов­сталі» воюють із російськими нападниками українські захисники.
    

А причин швидко поквитатися із пам’ятником Гетьману Сагайдачному у селі Мангуш поблизу багатостраждального українського міста-фортеці Маріуполь у рашистів (розлючених поразками поблизу Києва та на півночі України) взагалі кілька.
    

Перша — цей історичний діяч відстоював існування саме Української церкви. Свого часу, у 1620 році — понад 400 літ тому — в Україні було відновлено православну ієрархію Київської метрополії саме завдяки Петру Сагайдачному.
    

Позбулися монументального свідчення правдивої української історії у Мангуші, підкреслюють пропагандистські російські медіа, — бо його встановили бійці полку «Азов», українські герої, які понад 75 діб утримують позиції міста-фортеці Маріуполь, попри шквальні бомбардування й обстріли його росіянами упродовж усього періоду повномасштабної війни.

Встановлювали пам’ятник Гетьману Сагайдачному у Мангуші у 2017-му, з ініціативи полку «Азов», який мужньо із 2014 року захищає українське Приазов’я від російської навали.
    

Перемогти росію можна лише звитягою Воїнів у цій великій повномасштабній нападницькій війні; знаннями кожного правдивої історії й усвідомленням, що московія підступно, підло і жорстоко, у різний спосіб, денацифіковувала Україну кілька століть поспіль.

Все українське росія люто знищувала, бо боялася, — валуєвським циркуляром (1863) й емським указом (1876), трьома голодоморами (1921-22, 1932-33, 1946-47), сандармохом (1930-і) і всіма таборами гулага (1930-1980), пріорітетністю російської мови у радянські часи.

Саме тепер, якомога швидше, у законний спосіб треба закрити прогалини, які існували усі 30 років відновленої Незалежності України стосовно топонімів і пам’ятників.

Можуть «оживити» гетьмана Розумовського та князя Осмомисла

Одним із міст, в якому досить складно відбувалися перейменування вулиць, є Київ. Навіть після 2015 року, коли ухвалили норми законів, які стосуються декомунізації та державної політики пам’яті.

Бо столиця є, найперше, політичним центром, де до останнього, на жаль, було немало проросійських сил. Нинішня ситуація зі спробою зміни топонімів показує, що Київрада знову чомусь вирішила погратися «граблями» громадської думки через систему електронного голосування, а не брати на себе відповідальність у період дії воєнного стану.
    

Київрада до 1 травня збирала пропозиції стосовно перейменування вулиць. Запропонували для змін аж 467 позицій, додавши, що розглядатимуться й додаткові, якщо у кого такі виникнуть. Щоправда, деякі названі для змін топоніми викликали здивування, як наприклад, вулиця імені видатного актора Амвросія Бучми.

На все-про-все в ініціативних людей було часу лише якихось півмісяця. За словами заступника міського голови — секретаря Київради Володимира Бондаренка, надійшло понад 1 600 листів, в яких міститься понад 12 000 пропозицій щодо перейменувань міських об’єктів.
    

На 31-му році відновленої Незалежності Україна має достатньо знаючих справжню історію людей, які про необхідність зміни ідеологічних російсько-імперсько-радянських назв навколо говорили вже десятиліттями.

Вагомий список пропозицій — більше 100 — подала Академія наук вищої школи України, заснована в 1992 році всеукраїнська громадська наукова організація, що об’єднує понад 400 провідних учених, професорів і докторів наук, що працюють у закладах вищої освіти України. Тому персоналії та об’єкти, запропоновані до розгляду — із різних сфер та епох.
    

Серед історичних персонажів пропонують увічнити у назвах вулиць достойників, починаючи із Ярослава Осмомисла (1130—1187) — князя із династії Рюриковичів, який користувався великою повагою за освіченість і був згаданий у «Слові про Ігорів похід», та Данила Галицького — останнього великого князя Київського (1239—1240), єдиного короля Русі (1253—1264).
    

Одну з двох вулиць Карла Маркса — виявляється, збереглися такі донині у Деснянському та Солом’янському районах, як спадок територій, які були окремими селищами Троєщина і Жуляни, — є бажання перейменувати на пошану наказного гетьмана України Павла Полуботка (1660—1724), який намагався опиратися ліквідації автономії Гетьманщини, за що його запроторили до Петропавлівської фортеці, де й помер.
    

Донині немає у Києві й вулиці Кирила Розумовського (1728—1803) — гетьманом Лівобережної України він був у 1750—1764 роках. Планував масштабні реформи з модернізації Гетьманщини та перетворення України на сучасну європейську державу.
    

Осібно стоять кілька вулиць у Києві, якими нібито і вшанували визначні для історії імена — утім вони настільки малі чи далеко від центру, що не є свідченням належного визнання.

Так, Національний музей Голодомору-геноциду звертається з пропозицією перейменувати неподалік закладу вулицю Московську в Печерському районі — на Джеймса Мейса, знакового дослідника Голодомору в Україні 1932—1933 років. Із 2016-го така існує в Солом’янському районі (в минулому вул. Колективізації) — протяжністю приблизно 300 м, із одного кінця тупикова.

Там розташовано всього дві будівлі — приміщення дитячого дошкільного закладу та підстанція швидкої меддопомоги. «Ми вважаємо, що таке пошанування не є достатнім для діяча, завдяки якому про трагедію нищення голодом українців радянським тоталітарним режимом дізнався весь світ», — роз’яснює свою позицію Національний музей Голодомору-геноциду.

Назвами варто промотувати митців і вчених

«Наступна станція «Березіль», — така фраза може звучати десятки разів щодня, якщо переназвати, скажімо, станцію «Дружби народів». Це милозвучно, пропагує унікальність української мови, історію та культуру.

Дуже вагомою причиною мати такий топонім у Києві саме тепер є те, що 2022 року виповнюється 100 літ із дня заснування легендарного Театру Леся Курбаса «Березіль», який об’єднує історію Києва та Харкова, а також ще кількох міст.
    

Маємо цілий список репресованих митців, чиї імена і творчість намагалися тривалий час за радянського союзу стерти. Усіх їх пропонують увічнити у столичній топоніміці. Неповний список пропозицій такий: Майк Йогансен, Валер’ян Поліщук, Микола Куліш, Дмитро Фальківський, Микола Філянський, Олекса Влизько, Гео Шкурупій, Володимир Свідзинський, Іван Падалка.
    

Немає вулиці Миколи Макаренка (1877—1938) — видатного археолога і мистецтвознавця. Його стратили за відмову підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого собору в Києві.

Ще серед пропозицій — увічнення інших учених. До цієї плеяди входять історик і філософ Дмитро Багалій (1857—1932), один із засновників УАН; академік Максим Гулий (1905—2007) — біохімік, герой України (2005), автор цікавих спогадів про свою добу; фізик Соломон Пекар (1917—1985), який запровадив у науку поняття «полярон»: професор Віталій Стріха (1931—1999) — один з основоположників фізики напівпровідників в Україні.
    

Один із бульварів Києва пропонують назвати на честь шістдесятника, літературознавця і культуролога Івана Дзюби. Ексміністр культури незалежної України, академік НАН пішов у засвіти 22 лютого нинішнього року. Іменної вулиці у столиці заслуговує й найкращий український новеліст другої половини ХХ століття, письменник-правдолюб Григір Тютюнник.

Там «рускій дух»?

Несподіванкою став зареєстрований 6 травня у Київський міській раді проєкт рішення «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 15 квітня 2022 року №4571/4612 «Про особливості перейменування об’єктів міського підпорядкування, назви яких пов’язані з російською федерацією та/або її союзниками (сателітами), під час дії воєнного стану, введеного Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022».

Ним пропонується до 9 червня проводити рейтингове електронне голосування щодо перейменувань міських об’єктів, назви яких пов’язані з російською федерацією та/ або її сателітами.
    

«Це двічі ми проходили, коли намагалися змінити назву вулиці і площі Толстого. Спочатку Євген Чикаленко впевнено перемагав російського графа, а в останні три дні голосування показники «за» Толстого різко, особливо ночами, повзли догори. Ось вам і рейтингове голосування. Якби воно проводилося в Інституті Історії, чи Інституті археографії і джерелознавства, чи в Інституті літератури, я б такому голосуванню ще повірив би. Всяке інше – це блуд», — так прокоментував це ексдепутат Верховної Ради Юрій Гнаткевич.
    

У великій повномасштабній війні українським захисникам вдалося відігнати російські війська від Києва. А дехто тепер, схоже, вирішив тримати у столиці «рускій дух».

П’ята колона вже розправляє плечі? Проголосувати за перейменування станції метро на «Василя Стуса» чи вулиці — іменем Левка Лук’яненка та ще багатьох достойників загиблі від ворожої зброї у російсько-українській війні уже не зможуть.