Мужність інтелектуала: Іван Дзюба виступав проти русифікації України з часів шістдесятництва

Ще минулоріч, у рік 90-ліття, не раз доводилося чути про не найкраще здоров’я знакового шістдесятника Івана Дзюби.

Однак повідомлення про відхід у засвіти — це завжди несподівано і боляче.

«Дочекався легалізації завоювання московітами його рідного Донбасу — і тихо пішов за межу, — так одним із перших повідомив 22 лютого про сумну новину професор Київського університету імені Шевченка Михайло Наєнко.

— Залишив сім’ю, велику літературознавчу спадщину і славу про інтелект шістдесятництва... Він допоміг мені відкрити в КНУ імені Тараса Шевченка кафедру Шевченкознавства. Ще допоміг відкрити спеціальність «Літературна творчість», пам’ятник Василю Симоненку в університеті і багато чого іншого».

Передусім Іван Дзюба — це інтелектуальний провідник і речник українського шістдесятництва, один із лідерів національного, духовного відродження України другої половини ХХ і початку ХХІ століття, підкреслює академік Микола Жулинський. І нагадує слова Ліни Костенко про те, що Іван Дзюба — це людина, яка завжди мала мужність говорити правду.

Він ріс у селі Миколаївка біля Волновахи на Донбасі, де звичайні люди часто говорили українською мовою, а насаджувалася російська. Батька Івана Дзюби мобілізували в перші дні війни: тільки й зміг домовитися з солдатами про дозвіл заїхати попрощатися з сином, що відпочивав у піонерському таборі. Та зустріч стала останньою.

В університеті Іван навчався у тодішньому Сталіно (Донецьком місто назвуть у 1961-му). Вступаючи до комсомолу, означив у графі про національність «русский».

Вчився на факультеті російської філології, писав дисертаційну роботу про Володимира Маяковського. У ті заідеологізовані радянські часи, виростаючи в невеликому місті, було складно знайти правдиву інформацію.

Однак поступово, вже у київські аспірантські роки, Іванові Дзюбі почала відкриватися незнана українська історія, зокрема буремного початку ХХ століття. І молодий літературний критик почав активно долучатися до намагань відродити українську культуру.

Уже в 1962 році Івана Дзюбу звільнять з посади завідувача відділу критики журналу «Вітчизна» «за ідеологічні помилки», а ще через три роки — з роботи у видавництві «Молодь».

Бо в цей період відбулися кілька знакових і бентежних для КДБ та міліції подій. 31 липня 1963 року Іван Дзюба разом із Михайлиною Коцюбинською, Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, іншими проводили несанкціонований творчий вечір у Першотравневому парку Києва, присвячений 50-річчю з дня смерті Лесі Українки.

У вересні 1965-го на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» разом із Василем Стусом і В’ячеславом Чорноволом Іван Дзюба вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції.

Найвідоміша праця Івана Дзюби — аналітичний ґрунтовний текст про зросійщення України «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965) — пересипаний, до речі, цитатами Леніна. Автор власноруч надіслав його до найвищих керівних органів УРСР зі сподіваннями, що влада врахує перегини в національній політиці й «виправиться». Спочатку це звернення навіть офіційно розсилали для ознайомлення на місця. І лише згодом до партійно-радянських чиновників дійшло, що головне у тому аналізі — не цитати вождя пролетаріату. У 1968 році працю видрукували за кордоном.

На початку 1970-х Івана Дзюбу «пісочили» у Спілці письменників УРСР, а в 1972-му виключили з неї. То ж бо був рік погромів української інтелігенції. За офіційною інформацією, ЦК КПУ постановою від 7 лютого 1972 року доручив комісії в складі А. Д. Скаби (голова), В. Ю. Євдокименка, Ю. О. Збанацького, В. П. Козаченка, Л. П. Нагорної, П. О. Недбайла, В. А. Чирка, М. З. Шамоти та П. Й. Ящука розглянути листа Івана Дзюби, адресованого першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту та голові Ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому, та додану до листа працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

«Проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік», уже 15 лютого комісія «прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал «Інтернаціоналізм чи русифікація?» є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».

Василь Стус називав висновки комісії «відверто поліційними, кровожерними заявами». А про рецензентів писав, що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, слідчі і судді».

У 1973 році автора «Інтернаціоналізму чи русифікації?» засудили до 5 років ув’язнення і 5 років заслання за зухвальство й «націоналізм». Через стан здоров’я він звернувся із заявою про помилування і йому не довелося відбути термін.

Утім радянська влада так і не дочекалася, щоби він прогнувся. До речі, після «помилування» Івана Дзюбу не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструктору Олегу Антонову, який знайшов йому роботу коректора у багатотиражці Київського авіазаводу.

Іван Дзюба був співзасновником Народного руху України. У 1992-1994 роках обіймав посаду міністра культури. (Між іншим, їздив на роботу на громадському транспорті). Інтелектуал, літературознавець, Герой України (2001) пішов у засвіти 22 лютого 2022 року.

«Попри все пережите, особливо у ХХ столітті, український народ значною мірою зберіг свою культурно-генеративну енергію, здатність породжувати нові творчі сили і давати ґрунт для інтелектуальних звершень і художніх шукань, — таке глибоке переконання Івана Дзюби. — Але маємо трагічний парадокс: у нас багата й самобутня культура, однак протягом століть її відтісняли на периферію суспільства, буття й людської свідомості, і тепер аж ніяк не можемо сказати, що нинішнє українське суспільство формується в лоні національної культури. Незважаючи на здобуття незалежності й усіх, пов’язаних з цим позитивних факторів, культурно наше суспільство залишається колоніальним, або усе ще колонізованим.

Одним із найважливіших завдань бачиться мені введення української мови y коло сучасних комп’ютерних комунікацій. Тобто, йдеться про зміну форми функціонування культурних текстів. У східних регіонах потрібна рішуча підтримка української культури та українського слова (книга, газета, радіо, телебачення) української освіти за допомогою ринкових і законодавчих механізмів», — віднині уже звучить як заповіт. І не лише стосовно східних областей України.