Розцвітає папороть у Карпатах, «Батурин горить»: кравчиня і вишивальниця Арсенія Кісиличук творить дивовижні скульптури зі шкіри

Таки вдалося мені вполювати обдаровану гуцульську мисткиню Арсенію Кісиличук не в її заміському помешканні, а в рідному Космачі на Гуцульщині, де вона насолоджувалась красою рідних гір з мольбертом у руках і намагалася відтворити те космацьке диво на папері, бо дуже вже полюбила художниця акварель і в малярстві віддає перевагу акварельним фарбам.

З майбутньої картини переливалися різними відтінками зелені зарості папороті, а над ними звисали, ніби ліани, вербові галузки. Арсенія віддавна кохається в пейзажах рідних околиць і картину, над якою працювала, зарахує до їх числа, назвавши «Розцвітала папороть в Карпатах».

Ходять у горах легенди, що цвіт папороті може побачити не кожна людина, а тільки надзвичайно щаслива і чистого сумління та й файної вдачі. Якраз такою і є Арсенія Кісиличук і, либонь, тому їй вдалося помилуватися цвітом папороті та ще й написати таку доладну картину. Хоч малярству мисткиня приділяє зазвичай обмаль уваги, бо її життя, її кебета — то все-таки шкіра.

Адже цьому ремеслу надавали і надають у її родинному гнізді — Космачі — першорядного значення. І серед відомих майстрів тут значилися Курило Гудим’як, Анна Никорак, Семен Дудюк, Василь Гудим’як, Семен Боб’як... Отож, аби збагнути секрети творчості Арсенії Кісиличук, маємо перенестися до Космача, де в 1960 році напровесні на небосхилі народних мастаків зійшла її зоря.

Коваль прийшов до дружини-породіллі аж десятої днини

Дзвонили дзвони в космацьких церквах і нагадували горянам про службу Божу, бо була неділя. Не просто неділя, а Шуткова неділя, знана в Україні як Вербна. Семениха Пожоджучка бігла берегом Тікачі й несла в руці цинівку з рум’янковою гарбатою. Не бігла, а летіла, бо у її доньки Анни врешті-решт народилася дитина. Дівчинка.

Як священник відправив службу Божу, освятив шутку, вийшли ґазди і ґаздині, леґіні і дівочки з церкви — і понісся Космаччиною поголос-звістка, що в Анни Пожоджук та Николи Кісиличука народилась дівочка.

— Не я б’ю, шутка б’є! Віднині за тиждень — Великдень! З онукою вас, Семенихо! — вітали на церковному подвір’ї Параску Пожоджук знайомі горішняни, куди вона, захекана, ледве встигла добігти з пологового будинку, аби не запізнитися на службу Божу. А знало її багато космачан, бо була в селі поштивою, єдиною швалею на цілу Космацьку Гуцульщину.

А тим часом блаженна Анна чекала свого чоловіка, аби з ним розділити народження дочки. Чекала від нього ґратуляцій, та він не йшов. Запивав зі споборниками в кузні. Він був сільським ковалем. Вислуховував глузування п’яної ватаги: «Який ти коваль, коли у тебе донька народилась, а не син...».

Коваль візьме ті докори глибоко до серця і прийде до дружини в пологовий будинок аж десятої днини, принесе породіллі пляшку пива, витягне з кишені два засмальцовані пряники та подасть акушерці. Опісля візьме донечку на руки і поквапиться додому. Поквапиться не сільським гостинцем, аби бачили люди, а бережком потічка Тікачі навпроти течії і вийде Рипою, що притулилася до Семенишиного кавалка ґрунту. Увійде до хати і не покладе доню в яворову колисочку, а в кут на постіль, аби там лежала. Анна, ще ідучи за чоловіком, вже добре розуміла: її сімейному щастю приходить кінець.

На сороковий день в Семенишиній світлиці зберуться чотири пари кумів, гості, прийде старенький парох Космача отець Дольний і охрестить дівчинку, дасть їй ім’я та поблагословить на щастя, на долю, на многі літа.

А батька-коваля знову непокоїтиме думка, що його первістком стала донька, а не син. Він задумає зле і підніме руку на свою дитинку, аби згубити її зі світу. Та дівчинка народилася на Шуткову неділю, і Господь заступить її собою, відборонить її від несподіваної смерті.

А наступного дня постаріла за ніч від горя Параска Пожоджук покличе свого зятя і скаже: «Як ви підняли руку на малу дитинку, на свою кровинку, то що зробите зі мною, з дружиною Анною? Я не подам вас до суду, най Господь Бог дасть вам належне за содіяне. Даю вам як відкупну — будинок, лишень заберіться з нашого життя».

І він пішов. Пішов, як іде блудний син, — галасвіта. Аби лютий коваль не вбив ще й Анни, Семениха збере її і відправить до Станіславова учитись на лікарку. А скалічену внучку виходить, випестить і в два з половиною рочки таки поставить на ноги.

Нині немає уже на світі Семенихи Пожоджучки, і коваль Никола Кісиличук вже давно на дорозі правди. Та й Анну Господь покликав до себе. Залишилась тільки пам’ять у старших людей у Космачі. А до нас іде дівчинка — та сама, котрій судилося вижити і подивувати своїм талантом світ.

Гуцульщина, Шевченкіана, Стефаникові мотиви

Іде нині вже жінка, на долю якої звалилось багато бід. Іде Арсенія Кісиличук як зрілий митець, як істинний художник до свого глядача, до свого шанувальника, іде зі своєї майстерні-робітні.

Іде з маленького закутка — кімнатки на піддашші старого станіславівського дерев’яного будинку, яка одночасно слугує їм з чоловіком Миколою і майстернею, і вітальнею, і кухнею, і спальнею, бо саме так у нашій державі можновладці поціновують талант. Талант горнеться до таланту, краса до краси.

Арсенія поєднала свою долю з парубком зі славної родини Кубійовичів Миколою Кривком. Живуть собі удвох, як голуб з голубкою, воркують, радяться і творять чудові твори мистецтва. Микола малює гарні картини, різьбить, зокрема різьбив іконостас у Космачі до церкви Святої Трійці. Арсенія — прегарно вишиває, особливо низзю, творить екстраординарні рушники і успадкувала ремесло бабусі — вона знана в Космачі та Івано-Франківську кравчиня. Але основа творчості — обробка шкіри. Не просто обробка, як у давнину, а дивовижні скульптурки зі шкіри.

Творчість Арсенії Кісиличук умовно можна поділити на такі цикли: тематика Космацької Гуцульщини, Шевченкіана, Стефаникові мотиви та християнство на зламі тисячоліть. Перш ніж створити твір, Арсенія виконує десятки, а часом і сотні екскізів, кольорову гаму, вивчає тему, читає-перечитує історичні твори. Коли створить композицію, знайде форму, вирішить пластичну ідею, підбере шкіру — починає працювати над виробом.

Позаяк шкіра не є білою, а має тілесний колір, то мисткиня використовує якомога світлішу, аби художній твір був виконаний у гарячій гамі барв. Пластику фігур тварин, дерев, квітів тощо Арсенія робить якомога декоративніше, графічніше, уникаючи при цьому натуралізму. Такі пошуки тривають довго, аби добитись лаконічності, проте мисткиня зберігає при цьо­му історичні моменти, цебто золоту серединку. А це найскладніше.

Космацький «капелюх».
Фото з власного архіву.

Надзвичайно притаманною для творів Арсенії Кісиличук є їхня монументальність (навіть якщо це звичайне, на перший погляд, пуделко). Уся творчість художниці пронизана символізмом, який не ранить очі. В «Гайдамаках» Арсенії Кісиличук за однойменним твором Тараса Шевченка — це шкіряна пластика, прикрашена символами сльози, зерна, зокрема пророслого, яке символізує багатство України як хлібної держави, продовження нашого прадідівського роду.

Захопливою з цієї серії є й інакша робота мисткині — «Батурин горить», котра за своєю пластикою нагадує свічку-огарок. Поодиноко видніються фігурки людей. Це все, що залишилось у той час від Батурина, знищеного, сплюндрованого російськими завойовниками.

Сумно перегукується з нинішнім днем ще одна робота Арсенії — «Заки море перелечу». На ній мисткиня зобразила лебедя, який склав крила, і по ньому, покидаючи могили своїх предків, ідуть у вічність галичани — в чужі світи, за кавалком хліба. Ідуть битим шляхом, а навкруги вирує океан. Робота виготовлена способом морщення шкіри і пофарбована в кольори темного океану. Тільки молода пара — молода сім’я — залишається на своїй землі. Це наша надія. Це — майбутнє України.

Витвори Арсенії Кісиличук зачаровують композицією, технікою виконання, багатством барв. Як-от «Камінний хрест». На ній український селянин оре чорне поле, адже чорноземами так багата земля наша. А доокруж — гарячі барви. Це сонце пече немилосердно. І думи селянина, як межі, ідуть з-під поля. І стоїть хрест на горбі. Він упав тінню, як межа між сусідами-ворогами. Це дорога в далеку Канаду. Це казкове пуделко, що має назву «Камінний хрест», не раз намагалися придбати в Арсенії то японці, то італійці, то французи, які навіть не обізнані з українською літературою, історією, не знають української мови, проте мова творчості Арсенії Кісиличук доступна для всіх.

Данина рідному Космачу і широкому світові

Або пуделко «Аркан». Це данина пам’яті рідному Космачеві. Заворожена місцевими народними обрядами і звичаями, Арсенія Кісиличук не раз бувала на космацьких весіллях, милувалася ношею космацьких гуцулів, їхніми запальними танцями і, безсумнівно, щораз глибше занурювалась в історію Космача. Так і виник задум створити виняткове пуделко «Аркан», справжню реліквію.

На ньому художниця зобразила, як біля ватри танцюють леґіні запальний танець, а над ними гордо височать золоті Космацькі гори. Цю серію доповнює пуделко «Різдво» — один з останніх виробів мисткині.

Від нього віє особливою святковістю: ангели обступили Дитя, а внизу — царі і пастирі, мати Божа і старий Йосиф. Усі вони розділені ангелом. Зачудовує лаконічність, декоративність фігур, графічність. Тут немає нічого зайвого, переважає аскетизм, і тільки блищить зоря, що сповіщає про народження Месії.

З таких малих форм, як пуделка, ­скриньки, обкладинки до книг, почесні адреси, сумки тощо, поступово народжується шкіряна монументальна пластика — особлива авторська техніка, до якої Арсенія ішла довгі роки. Поки тема ця невичерпана, вона буде творити довго, правдоподібно, і не один рік.

Арсенія одну й ту ж тему може обігрувати багато разів, знову і знову-таки повертатися до неї, робити нові композиції, справжні відкриття. І всякчас шукати нові форми, дизайнерські вирішення. Усі композиції розписує мисткиня фарбами, які підсилюють відчуття, розкривають тему. Художниця володіє сімнадцятьма техніками художньої обробки шкіри.

Шлях Арсенії у велике мистецтво починався таки з Космача. Із тих давніх мистецьких шкіл, які й нині мають світову славу. Серед них і космацька школа обробки шкіри, яку в різні часи представляли і репрезентують зараз славні роди Гудим’яків, Дзвінчуків, Пожоджуків, Боб’яків, Янкощуків, Дудюків, Никораків... Вони не могли не вплинути на юну Арсенію. Бо ще на початку минулого століття шкіряні вироби Василя Пожоджука з присілка Бані були добре знані не лише на Гуцульщині, а й у Франції, Чехії, Польщі, Австрії.

Власне, коли перед Арсенією постав вибір професії, то юна космачанка не вагалася, а з великим захватом пішла вчитися в Косівський технікум народних художніх промислів імені Василя Касіяна, в якому закінчила відділ обробки шкіри. Та цього для неї виявилося замало. Згадались тоді Шевченкові слова: «і свого не цурайтесь, і чужого научайтесь».

Тож вирішила Арсенія повчитись ще в іменитих майстрів з обробки шкіри Латвії, Литви, Естонії і, безперечно, в народних умільців Гуцульщини. А це значить, що в народне мистецтво Арсенія прийшла вже зрілою умілицею, професійною і високообдарованою, справжнім універсалом. Вона бачить різницю між мистцем і майстром лише в тому, що майстер виконує одну роботу протягом усього свого життя і досягає неабиякої досконалості в певному виді своєї творчості, а професійний художник володіє сумою знань, і насамперед малюнка, живопису, композиції. Він торує свою дорогу, використовуючи ці знання. Добре знає історію мистецтва, скульптуру і створює цілковито інше мистецьке середовище.

Арсенії всього цього не бракує. Проте вона ще глибоко національна мисткиня і патріотка України та дуже горда з того, що її виняткова творчість так файно репрезентує українську націю в Україні і світі. Вона органічно поєднує у своїй творчості різні концепції, історичні колізії, по-сучасному їх інтерпретує. Це й принесло їй визнання, і вона першою з космацьких мистців та й узагалі випускників Косівського технікуму отримала у 2000 році літературно-мистецьку премію імені Василя Стефаника в номінації образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва.

Чотири пори року, чотири сторони світу, чотири вітри і чотири темпераменти

Хтось, можливо, кепкує з Арсенії, чому вона у своїй творчості так вчепилася за той хрест? Але ж усім добре відомо, що саме він символізує чотири пори року, чотири сторони світу, чотири вітри і чотири темпераменти. До того ж наша Церква усе починає хрестом і усе ним закінчує. Тож не дивно, що саме цей символ зайняв так багато місця у творчості Арсенії Кісиличук.

Однак творчий портрет мисткині був би неповним, якби ми не згадали про її друзів і однодумців. Якраз із ними в залі Івано-Франківської організації Національної спілки художників України перед Великодніми святами 2000 року Арсенія Кісиличук зорганізувала виставку під романтичною назвою «Арсенія з однодумцями».

Звісно, основу виставки становили твори самої Арсенії, а поруч з ними експонувалися витвори зі шкіри її приятелів Наталії Винницької, Тетяни Матвіїшин, Ольги Шулепи, Галини Бабак, Ірини Костюк, Світлани Петренко, Лідії Стефанишин, Оксани Бейлах, Мирослава Яремака, Наталі Баєвської, Валентини Шіляк з Івано-Франківська, Любові Гумен зі Снятинщини, Ігоря Копчика зі Львова, Івана Шимчука з Косова, Галини Олексюк із Надвірної... Ця виставка отримала немало схвальних відгуків у пресі.

Зокрема, часопис «Експрес» підкреслював: «В Івано-Франківську закінчилася художня виставка, яку тисячі відвідувачів оглядали, наче справжнє диво. Те, що вдалося організувати визнаній майстрині Арсенії Кісиличук, — унікальна річ не тільки для України. Від 10 до 23 квітня у виставковій залі Івано-Франківської організації Національної спілки художників України експоновано роботи західноукраїнських майстрів художньої обробки шкіри. Експозиції, рівної франківській за масштабністю, досі не було».

Роботи зі шкіри Арсенії Кісиличук.

Необхідно зазначити, що цю виставку зорганізувала Арсенія задля того, аби привернути увагу громадськості та й преси до сучасного стану в мистецтві художньої обробки шкіри: на ті мізерні статки, які мають мистці, на постійну хронічну нестачу матеріалу — шкіри — та й її високу ціну, на цілковиту байдужість урядових структур до народної творчості. А водночас свій творчий звіт Арсенія Кісиличук присвятила своїм сороковим роковинам від дня народження, двадцятиліттю творчої діяльності та десятиліттю перебування в членкинях Національної спілки художників України.

Арсенія Кісиличук знайшла свій шлях у декоративно-ужитковому мистецтві. Сьогодні її почерк немислимо сплутати з творчістю інших мистців цього профілю. Вона впевнено крокує попереду серед майстрів обробки шкіри України і веде за собою інших. А бути першій, звісно, нелегко. Та потужна енергія, яку випромінюють твори Арсенії, приводить у виставкові зали сотні глядачів, які знову і знову повертаються. Кожен шанувальник творчості художниці знаходить у її роботах щоразу інші нюанси.

Арсенія Кісиличук сьогодні — це добре знана українська художниця не лише в Україні, а й у Канаді, Італії, Японії, Швеції, Австралії. До її помешкання часто навідуються гості звідусіль. Її творчістю милувалися голова товариства «Гуцульщина» у Великобританії Василь Потяк, заступник голови Об’єднаних гуцульських товариств західної діаспори Стефан Ґорґанюк, подільські історики Борис Кушнір з Кам’янця-Подільського та професор з Тернополя Андрій Криськов... Її роботи високо оцінили письменники, лауреати Шевченківської премії Роман Іваничук, Степан Пушик, народний артист України Дмитро Гнатюк...

І тут несподівано Арсенію Кісиличук навістила біда: вона тяжко захворіла, потрібні були величезні кошти на операцію та реабілітацію. Забили на сполох шанувальники її таланту: збирали гроші, молилися за її одужання і не дали Арсенії покинути цей світ. Художниця поволі одужує, набирається сили, бережеться вірусів і готується знову продовжити свою творчість, аби принести радість людям.

У далекі і близькі світи мандрує Арсенія Кісиличук зі своїми виставками та завше повертає до рідного Космача, до тієї бабусиної хатини, де народилася і зростала, до криниці материнської любові. Милується гордими космачанами, які вдягають її череси, і космачанками, які заохотки носять її шкіряні сумки, прямують у них до церкви, і душа мисткині радіє.

Бере вона в руки дві свічечки і квапиться разом з чоловіком на цвинтар, аби поклонитися вкотре матусі і бабці Семенисі Пожоджук, котра вберегла її, виплекала. Вберегла для роду свого, вберегла для Гуцульщини, вберегла для України.А космацькі ґазди і ґаздині ґречно вітаються з нею, бо вона для цього села розцвіла несподівано, як цвіт папороті, аби подивувати своєю творчістю світ.

Дмитро ПОГОДЖУК