Незалежнiсть та особистiсть: пам’ятi Олександра Омельченка

Сухою мовою анкети

Олександр Олександрович Омельченко народився 9 серпня 1938 року в селi Зозiв на Вiнниччинi. Змолоду обрав професiю будiвельника, закiнчивши 1959 року Київський будiвельний технiкум, а 1974-го — Київський iнженерно-будiвельний iнститут.

Мав також економiчну освiту — 1978 року став випускником Київського iнституту народного господарства.

Пiсля служби в армiї — на керiвних посадах у домобудiвнiй галузi: майстер цеху, начальник цеху, начальник вiддiлу, головний iнженер, директор заводу залiзобетонних конструкцiй №1.

З 1976 року працював у системi Головкиївмiськбуду: головний iнженер домобудiвельного тресту, згодом — головний iнженер, перший заступник начальника уславленого главку.

Працював радником-консультантом iз будiвництва в республiках Афганiстан i Вiрменiя, згодом — на керiвних посадах у Держбудi УРСР, Державному комунальному пiдприємствi «Київреконструкцiя», київському мiськвиконкомi.

З травня 1994 року — в Київськiй мiськiй державнiй адмiнiстрацiї: заступник голови з питань будiвництва.

Учений ступiнь — кандидат технiчних наук.

21 серпня 2001 року за спорудження монумента на честь Незалежностi України удостоєний звання «Герой України».

...Чи мiг уявити сiльський хлопчик Сашко Омельченко, який iз вилами в  руках допомагав батькам по господарству, що саме вiн здiйснить масштабне перейменування вулиць в українськiй столицi, зробить те, що сьогоднi зветься декомунiзацiєю?

Чи мiг повiрити юний Сашко Омельченко, якого в повоєнному 1946-му бiля багаття прийняли в пiонери, що саме вiн побудує в Києвi шiсть (!) станцiй метро?

Чи мiг уявити молодий солдат Олександр Омельченко, який бiля червоного прапора урочисто присягнув: «Служу Советскому Союзу!», що його батькiвщина першою вийде з цього союзу, а сам вiн у центрi столицi побудує величний монумент на честь Незалежностi України?

Так, долi було завгодно все це доручити йому. І вона не помилилася...

Київ як посiбник з iсторiї. Чиєї?

Директор Музею органiв дер­жавної влади Володимир Печерога ознайомив мене з унiкальним документом: голова тодiшньої Київської мiської Ради робiтничих, селянських i солдатських депутатiв Андрiй Бубнов у десяту рiчницю Жовтневої революцiї (1927 рiк) письмовою депешею доповiдав «нагору»: «Революцiйна хвиля змила в Києвi все царське i все церковне: назавжди зникли такi назви, як Царська площа, вулицi Миколаївська, Олександрiвська, Столипiнська, Катерининська, Єлизаветинська, Трьохсвятительська, Свято-Троїцька. Замiсть них Київ прикрасили вулицi Маркса, Енгельса, Ленiна, площа Сталiна...»

Сам того не вiдаючи, Андрiй Бубнов започаткував саме «комунiзацiю» Києва, i з плином часу Київ перетворився на наочний посiбник з iсторiї Росiї, Радянського Союзу.

Справдi, не в Рязанi чи в Новгородi, не у Псковi чи Пермi, а в українському Києвi можна було завiтати до будиночку Петра I, що на Подолi, прикрашеному меморiальною дошкою з барельєфом царя, вiдвiдати могилу царського прем’єра Петра Столипiна в Києво-Печерськiй лаврi, пройтися вулицями Степана Разiна, Омеляна Пугачова, Кузьми Мiнiна, Суворова, Кутузова, Ломоносова, Герцена, Радiщева, Крилова, Салтикова-Щедрiна, Мамина-Сибiряка, розповсюджувачiв марксизму в Росiї Ювеналiя Мельникова та Петра Заломова, революцiонерiв жовтневого призову Урицького, Володарського i мало не всьому складу ленiнсько-сталiнського ЦК: Свердлова, Жданова, Кiрова, Куйбишева, Орджонiкiдзе, Менжинського, Косiора, Постишева, Мануїльського, площами Жовтневої революцiї, Ленiнського комсомолу тощо.

Та що там вулицi та площi, найпрестижнiшi центральнi райони столицi iменувалися Ленiнський, Радянський, Жовтневий, Московський, Ленiнградський, а в цих районах найошатнiшi вулицi носили iмена класикiв марксизму-ленiнiзму, росiйських революцiонерiв, агентiв ленiнської «Искры»...

Наведенi вище назви були абсолютно несумiснi з новим статусом нашої держави, її столицi, i з цим спадком комунiстичної доби треба було щось робити. Найперше слово тут мав сказати голова Київради.

Одразу зазначу: нiхто з попередникiв Омельченка жодного разу не вдався до перейменувань, бо й серед керiвникiв, i серед депутатiв Київради ще панували прорадянськi погляди, i нiхто не мiг уявити життя без вулицi Ленiна або Карла Маркса, до того ж на якi iмена їх помiняли, хiба є в Українi постатi, рiвнi тим, що закарбованi, здавалося, навiчно?

З турботою про киян

Вулицi Києва... Вони рiзнi, але вони єдинi в одному: тут мешкають люди — мiльйони людей, якi з гордiстю називають себе киянами. Усi вони стали предметом особливої турботи Одександра Омельченка. На нарадi з керiвним складом мiськдержадмiнiстрацiї вiн говорив:

— Сьогоднi пересiчного громадянина вже мало зворушує той факт, що «буде бiльше чавуну i сталi», як з ми з вами колись спiвали. Сьогоднi вiн прагне iншого: щоб мiська влада максимально наблизилася до його особистих проблем, допомогла у їх розв’язаннi. А що таке «особистi проблеми»? Це передусiм заробiтна плата працюючих i пенсiї пенсiонерiв, рiзнi види виплат iнвалiдам, сиротам, багатодiтним сiм’ям. І, зрозумiло, житло, охорона здоров’я, боротьба з безробiттям. Як бачите, є до чого докласти i розум, i руки.

Із багатьох проблем i негараздiв Омельченко видiляє найганебнiше явище, яке бере пiд особистий контроль, — затримки з виплатою заробiтної плати, якi на окремих пiдприємствах становили пiв року, а то й рiк.

Нiхто не знає, якi механiзми вiн застосував, але факт залишається фактом — лише рiк знадобився йому для того, щоб начальник мiського фiнансового управлiння Вiктор Падалка доповiв привселюдно: iз затримками зарплат у Києвi покiнчено.

Хлiб — найбiльша українська цiннiсть — вiд вдячних киян.
Фото з архiву автора.

Домiгся мер i того, що Київ досяг найнижчого серед регiонiв України рiвня безробiття: 0,65% працездатного населення у працездатному вiцi, а завдяки iнвестицiям в економiку та розбудову мiста Київ дуже скоро забезпечив роботою не лише киян, а й тi 200 тисяч осiб, якi щоденно приїздять до Києва на роботу, бо вони працевлаштованi в Києвi, а проживають у примiськiй зонi та на бiльш вiддалених територiях.

Тих же, хто працювати не в змозi, — пенсiонерiв iз невисокими пенсiями i просто нужденних людей, а також людей iз фiзичними вадами й тих, хто мають рiзнi групи iнвалiдностi, дiтей-сирiт, багатодiтних сiмей — охоплюють мiською програмою «Турбота», затвердженою на сесiї Київради. Обсяги фiнансування цiєї програми збiльшують iз року в рiк, i дуже скоро її визнали найефективнiшою в Українi. Вона стає пiдставою для оптимiзму для всiх незахищених киян.

Не забуто й про дiтей, вони ж бо майбутнє України: Київ щолiта за рахунок мiського бюджету оздоровлює 272 тисячi дiтей i пiдлiткiв, у тому числi 4,8 тисячi дiтей-сирiт, 3,3 тисячi дiтей з iнвалiднiстю, 9,9 тисячi з малозабезпечених сiмей.

Декомунiзацiя по-київськи

Якщо людина обiймає двi такi посади — київський мiський голова, голова Київської мiської державної адмiнiстрацiї, це означає, що її влада в мiстi безмежна. Спробуйте без узгодження з такою людиною змiнити хоча б одну вуличну назву на iншу — неприємностей вистачить на все життя.

А перейменування київських вулиць скоро стало актуальним i нагальним, бо не могла столиця Незалежної України носити на своїх магiстралях iмена вихiдцiв з Росiї або ленiнсько-сталiнського ЦК (про це йшлося на початку цiєї статтi).

Найперше, з мiста треба було прибрати все, що асоцiюється з каральними та репресивними органами. Такими виявилися назви на честь Дзержинського (5 найменувань), вулиця Чекiстiв, провулок Чекiстiв, вулиця Табiрна. Але ж яким принципом керуватися, вiд чого вiдходити?

І тут Олександр Олександрович надав нового iмпульсу Комiсiї з найменувань i перейменувань вулиць при КМДА, яка протягом «стабiльних i непохитних» рокiв брежнєвського застою i горбачовської невизначеностi пере­йменуванням узагалi не займалася, а лише привласнювала iмена видатних людей вулицям, якi виникали на житлових масивах, що оточили Київ з усiх бокiв.

Пiсля консультацiй з мером дiйшли згоди: повертати мiським магiстралям iсторичнi або ж топонiмiчнi назви, або ж привласнювати iм’я реальної iсторичної постатi, яка вчинком своїм, життям своїм уславила Україну або наближала її незалежнiсть.

Вiдтак вулицi Дзержинського було повернуто iсторичну назву — Предславинська, провулок Дзержинського пере­йменовано на Івана Козловського, площi Дзержинського повернуто топонiмiчну назву — Либiдська, у заводiв «Транссигнал» та мiського електротранспорту скасовано «iменi Дзержинського».

Лiтнiй жiнцi — привiтання, шана та путiвка в санаторiй «Конча-Заспа».

Вулицю Чекiстiв перейменовано на вулицю Пилипа Орлика, провулок Чекiстiв, де розташована школа №51, став провулком юного пiдпiльника Костя Гордiєнка, вулицi Табiрнiй повернуто топонiмiчну назву — Берестейська.

А потiм сталися подiї, якi вразили й шокували всiх, адже руйнувалися «одвiчнi цiнностi»: комунiсти почали масово спалювати свої партiйнi квитки з силуетом Ленiна на обкладинцi, в Києвi депутати Верховної Ради винесли з сесiйної зали скульптуру Ленiна на повний зрiст, i вона лежала на пiдлозi, нiкому не потрiбна.

Ще рiк тому таке неможливо було уявити навiть увi снi, а тепер це стало реальнiстю. І Омельченко почав цiкавитися київською Ленiнiаною. З’ясувалося, що в Києвi Ленiн представлений набагато ширше, нiж на своїй батькiвщинi — в Ульяновську. Дiтище Ленiна — КПРС — iстотно втрачало свiй авторитет у суспiльствi, про що свiдчив, зокрема, вчинок депутатiв української Ради.

Ця обставина спростила й полегшила демонтаж iменi Ленiна у столицi, який на практицi виглядав так: Ленiнський район поглинув Шевченкiвський (i це само по собi символiчно), музей Ленiна переобладнали на Український дiм, з метрополiтену знято «iменi Ленiна», станцiю метро «Ленiнська» пере­йменовано на «Театральну», вулицю Ленiна перейменували на Богдана Хмельницького, бульвару Ленiна повернули топонiмiчну назву «Чоколiвський», вулицi Ульянових повернуто iсторичну назву — Лабораторна.

Така «зачистка» Києва не залишила байдужими прибiчникiв Ленiна та його iдей: ветерани партiї, комсомолу, Збройних сил з портретами Ленiна в руках почали влаштовувати мiтинги бiля стiн Київради. Але це не налякало мера.

Велике будiвництво

Предметом особливої уваги Омельченка, як справжнього господаря, стає мiський бюджет, який на час його приходу на посаду керiвника мiста був майже порожнiй, а без грошей нiщо не зрушить з мiсця. Тож на спецiальнiй нарадi Олександр Омельченко ставить завдання: з бюджету — жодної копiйки, всi витрати, навiть i нагальнi, робити за рахунок iнвесторiв i приватного капiталу.

Зустрiвшись згодом iз представниками великого бiзнесу, закликав їх активнiше вкладати кошти в благоустрiй столицi, а столиця, зi свого боку, на кожну вкладену в неї гривню вiдповiсть двома-трьома гривнями прибутку.

Як приклад навiв заплановане будiвництво пiдземного кварталу — метрограду площею 17 тисяч кв. метрiв мiж площами Льва Толстого та Бессарабською: якщо врахувати, що потiк пасажирiв на станцiї метро «Площа Льва Толстого», а вона до того ж i пересадочна, перевищує 70 тисяч людей на день, то є всi пiдстави вважати, що будь-яка комерцiйна дiяльнiсть у цих мiсцях запрограмована на успiх.

Омельченку повiрили. Починається бурхлива розбудова Хрещатика, Бессарабського кварталу, пiдземного центру «Глобус» бiля Головпоштамту i вже згадуваного метрограду на площi Льва Толстого.

Отримавши вiдчутнi прибутки, iнвестори-забудовники шляхом сплати податкiв щедро поповнили мiський бюджет (земля ж у центрi Києва дорога), а це дало змогу Омельченку вдатися до масштабних перетворень у мiстi. Починав з вiзитiвки Києва — залiзничного вокзалу.

Аргументацiя в нього була така: «Усi ми повиннi зрозумiти особливий статус Києва з-помiж iнших мiст України. Київ — столиця, столиця європейської держави. І цим усе сказано. І якщо українець або iноземець приїздить до Києва, то будинок Центрального залiзничного вокзалу не пiдтвер­джує того факту, що людина приїхала до європейської столицi».

Надалi робочий день мiського голови розпочинався саме з вокзалу: вiн пильно стежив за ходом будiвництва, всiляко допомагав йому й домагався того, що темпи реконструкцiї та будiвництва випереджали директивний графiк на два тижнi.

Аж раптом його впiймав секретар Київради Володимир Яловий: «Є делiкатна проблема: на вокзалi та привокзальних примiщеннях знайшли притулок безхатьки. Їм тут тепло, але вiд них страшний сморiд, вони отруюють повiтря. Я дав вказiвку мiському управлiнню мiлiцiї».

«Нiякої мiлiцiї, Володимире Борисовичу, — обiрвав його Омельченко. — Якщо доля вiдвернулася вiд цих людей, то це не означає, що й влада має вiд них вiдвернутися».

За особистим розпорядженням мера в курортнiй зонi — Пущi-Водицi — закладають Центр соцiальної адаптацiї для жiнок, а в Ясногородцi Києво-Святошинського району — iнтернат для чоловiкiв-безхатькiв. Робочих рук i будматерiалiв достатньо, i через деякий час знедоленi люди справляють новосiлля: кожен отримує дерев’яне лiжко, постiльну бiлизну, триразове гаряче харчування, медичне обстеження та лiкування.

А Олександр Олександрович тим часом розпочинає вiдро­дження об’єктiв духовного призначення: реконструкцiю та зведення Успенського собору Києво-Печерської лаври, будiвництво всього комплексу Михайлiвського Золотоверхого собору з прилеглою площею. А дещо ранiше було вiдновлено церкву на Поштовiй площi, де 1861 року вiдспiвували Тараса Григоровича Шевченка, i там же на Подолi — церкву Святої Пирогощi.

Виходить, бюджет столицi дозволяв фiнансувати такi масштабнi об’єкти. Так. Ось промовистi цифри: 90% обласних центрiв України не мали на рахунках навiть одного мiльярда гривень, у той час як бюджет Києва перевищив п’ять мiльярдiв i мав стiйку тенденцiю до зростання.

Визнанням особистих заслуг Олександра Олександровича став той факт, що його було обрано головою Асоцiацiї мiст України, вiн i словом, i дiлом почав допомагати мерам iнших мiст України — силами київських будiвельних компанiй споруджувати будинки й житловi комплекси в iнших мiстах України.

Олександр Омельченко — київський мiський голова,
голова Київської мiської державної адмiнiстрацiї (1994—2006 рр.).

Особлива увага — Севастополю. Тут як подарунок вiд київської громади розпочинається будiвництво Володимирського собору — точнiсiнької копiї київського.

У вiдповiдь на це затятий ворог Незалежностi України мер Москви Юрiй Лужков оголошує, що на набережнiй Нахiмова побудує так званий «московський квартал».

Та коли правники з Мосради розтлумачили йому, що Севастополь адмiнiстративно й територiально належить Українi i на будь-яке будiвництво потрiбен дозвiл української влади, «ображений» Лужков коштом росiйської столицi профiнансував... переозброєння росiйського Чорноморського флоту. Отак: вiд Омельченка — собор, вiд Лужкова — зброя. Коментарi, як кажуть, зайвi.

Майдан, вiдомий усьому свiту

Нормою життя для Омельченка стало те, що вiн звiтував перед киянами не обiцянками, не тим, що колись буде зроблено, а тим, що вже є реально. Вже за першi роки його керiвництва мiстом вагомих справ назбиралося досить багато, та все ж головна з них — справа всього життя — з’явилася напередоднi 10-ї рiчницi Незалежностi України, коли уряд прийняв рiшення про спорудження в центрi Києва монумента на честь Незалежностi.

Загальне керiвництво об’єктом й усю повноту повноважень (як, до речi, i вiдповiдальностi) було покладено на голову Київської мiської державної адмiнiстрацiї. Принагiдно зазначу: нiхто в Києвi нiчого подiбного нiколи не споруджував, досвiду зі зведення «трiумфальних стовпiв» — нiякого, тож робочий день Омельченка розпочинався не з кабiнету в Київрадi, а з будiвельного майданчика. Тут вiн був у рiднiй стихiї: узгоджував дiї будiвельникiв рiзного профiлю, контролював монтаж залiзобетонних конструкцiй.

За ходом будiвництва пильно стежило найвище керiвництво країни, тож уже в першiй доповiднiй записцi президенту України Омельченко зазначав: «Домiнуючим на об’єктi буде монумент на честь Незалежностi України з Орантою-Берегинею на шпилi. Загальна висота монумента — 62 метри, скульптура жiнки — 9 метрiв, колонни — 52 метри, вага — 20 тонн. Фiгуру жiнки буде зроблено з литої бронзи, окремi деталi — калинова гiлка, орнамент на одязi, деталi вiнка — будуть вкритi золотом. Монумент буде виконано в стилi українського бароко, постамент — у виглядi християнського храму. І темпи, й обсяги, i кiлькiсть працюючих тут збiльшуються з дня на день, метробудiвцi працюють тут у три змiни, на даний момент на будмайданчиках задiяно 700 осiб».

У контекстi пiдготовки до 10-ї рiчницi Незалежностi вiдбуваються масштабнi змiни назв центральної частини мiста: площа Жовтневої революцiї стає майданом Незалежностi, готель «Москва» — «Україною», вулицi Жовтневої революцiї повернули iсторичну назву — Європейська. Коли ж Червонiй площi повернули її iсторичну назву — Контрактова, то це дало привiд поглянути на всi «червонi» магiстралi.

Їх виявилося досить багато — Червоноармiйська, Червоногвардiйська, Червонозаводська, Червонолиманська, Червонопартизанська, Червонопiльська, Червонопрапорна, Червоноткацька, Червонофлотська, проспекти Червонозоряний та Червоних козакiв.

Усi вони були перейменованi, запам’яталися центральнi й найбiльшi: Велика Василькiвська вулиця (колишня Червоноармiйська), проспект Валерiя Лобановського (колишнiй Червонозоряний проспект), усi iншi отримали мiсцевi топонiмiчнi назви.

У ходi пiдготовки до 10-ї рiчницi Незалежностi України — матерi всiх народiв, якi її населяють, Олександр Олександрович передав єврейськiй громадi Києва синагогу Бродського по вулицi Шота Руставелi, виселивши звiдти ляльковий театр, який проiснував там 50 рокiв, схвалив перейменування вулицi Краснокутської в Днiпровському районi на вулицю Шолом-Алейхема, вулицi Ново-Жилянської в Голосiївському районi на вулицю Іллi Еренбурга, дозволив побудувати пам’ятник Шолом-Алейхему на вулицi Рогнединськiй.

Я був свiдком того пiднесення, яке панувало в коридорах мiської влади напередоднi 10-ї рiчницi Незалежностi, яке скоро вийшло на київськi вулицi й, зрештою, охопило всю країну.

Вiдчуттю гiдностi кожного киянина, кожного українця сприяло нове масштабне пере­йменування мiських магiстралей — у мiстi з’явилися вулицi, якi радянсько-росiйський Київ перетворили на український: Антоновича, Олени Телiги, Олега Ольжича, Василя Стуса, Олеся Гончара, Олени Пчiлки, Костянтина Данькевича, Олександра Кошиця, Михайла Донця, Миколи Василенка, Наталi Ужвiй, Лариси Руденко, Бориса Гмирi, правозахисника Петра Григоренка, фiзика Івана Пулюя...

На прийомi у мера

У всi «доомельченкiвськi» часи бажання пересiчного киянина потрапити на прийом до мiського голови виглядало проблематично: помiчники та референти «переправляли» вiдвiдувача до начальника галузевого управлiння, в кращому разi — одного iз заступникiв очiльника мiста.

Омельченко зламав цю ганебну систему, яка встигла укорiнитися. Ось витяг iз «Журналу особистого прийому громадян» за травень ювiлейного 2001 року (з коментарями автора):

Петро Дiюк звернувся до мiського голови з проханням надiслати комiсiю для обстеження його житлових умов. Вiн — iнвалiд вiйни, прийти на прийом не в змозi.

Нiякої комiсiї Олександр Олександрович надсилати не став — особисто приїхав до Петра Власовича, чим украй здивував не лише його, а й увесь будинок, усю вулицю. Обстежив умови, телефоном надав вiдповiднi розпорядження i дуже своєрiдно «вiдселив» ветерана: на час ремонту квартири йому та дружинi вручив безплатнi путiвки в санаторiй «Жовтень».

Тетяна Кисiль жила в Чорнобилi, в селищi атомникiв. Коли сталася аварiя, вона не втекла, а заходилася рятувати дiтей. Через аварiю стала iнвалiдом першої групи, поневiрялася з чоловiком по гуртожитках та готельках. Безпосередньо в мерiї їй було вручено ключi вiд нової квартири, що по вулицi Китаївськiй.

Бойко Любов Станiславiвна у свої 67 рокiв опинилася на вулицi: прийомна дочка з чоловiком квартиру продали, грошi забрали i зникли, змусивши жiнку ночувати у пiдвалах i на горищах. Особисто вiд мера вона отримала направлення до спецiалiзованого iнтернату для жiнок по вулицi Юнкерова, 37.

Лариса Тимченко народила дитину, але втратила чоловiка, який через появу дитини покинув її, та ще й забрав усi грошi. Молодiй матерi тут же вручили одноразову матерiальну допомогу в розмiрi однiєї тисячi гривень. За розпорядженням мера таку суму їй сплачували щомiсяця.

Вiд громадських органiзацiй надходили клопотання:

— письменники Дмитро Павличко та Павло Мовчан вiд iменi Спiлки письменникiв України звернулися з проханням однiй iз вулиць Києва присвоїти iм’я Бориса Грiнченка — фiлолога, перекладача, автора першого словника української мови;
— композитор Олександр Бiлаш вiд iменi Спiлки композиторiв України просить увiчнити в Києвi iмена Ревуцького та Бориса Лятошинського. Обидва композитори жили й працювали в Києвi, присвятили йому симфонiчнi твори;
— голова Спiлки жiнок Києва Галина Менжерес звернулася з проханням вулицi Києва назвати iменами видатних українських художниць Катерини Бiлокур, Марiї Приймаченко, Галини Яблонської, якi визнанi свiтом. Хоча вони й не жили в Києвi, але влаштовували тут свої персональнi вернiсажi, на якi збиралося багато людей.

Розглянувши наведенi вище подання, Київрала за безпосередньої участi голова КМДА Олександра Омельченка ухвалила постанову:

— вулицю Ново-Пушкiнську в Шевченкiвському районi перейменувати на вулицю Бориса Грiнченка;
— iм’я композитора Льва Ревуцького присвоїти новiй вулицi на житловому масивi «Харкiвський», Дарницький район;
— iм’я композитора Бориса Лятошинського присвоїти новiй вулицi на житловому масивi «Теремки», Голосiївський район;
— вулицю Євгенiї Бош у Печерському районi перейменувати на вулицю Катерини Бiлокур;
— бульвар Івана Лихачова в тому ж районi перейменувати на бульвар Марiї Приймаченко;
— вулицю Розалiї Землячки в Солом’янському районi пере­йменувати на вулицю Галини Яблонської.

...20 квiтня 2006 року вiдбулися черговi вибори мера Києва, якi Омельченко програв: кияни вiддали перевагу Леонiду Черновецькому — молодому амбiтному банкiру-мiльярдеру, який навiть вiд заробiтної плати вiдмовився.

Пам’ятаю, як на стартi ви­борчої кампанiї апологети нового мера на кожному кроцi тицяли аркуш паперу, який мiстив єдине запитання: «Як ви думаєте, хто бiльше користi принесе нашому мiсту — будiвельник-виконроб, що вийшов iз глухого села, чи знаний в урядових колах професiйний фiнансист-банкiр, бiзнесмен, юрист iз вищою юридичною освiтою?»

Що ж, цiєю статтею я вiдповiв на поставлене запитання. А як гадаєш ти, читачу?