Так легко інколи буває піддатися загальній апатії та думати про те, чи не є занадто заяложеним поняття «політв'язень» і чи не є воно знівельованим надмірним вживанням щодо осіб, які брали участь у подіях 9 березня 2001 року? Однак емоційній нестабільності «загадкової слов'янської душі» абсолютно непідвладна така міжнародна інституція, як Парламентська Асамблея Ради Європи. З цілком здоровим практицизмом ПАРЄ називає речі своїми іменами. Біле в її резолюції означає біле, чорне — чорне, а політв'язні — політв'язнів. І крапка.
А відтак без зайвих прелюдій зацитуємо останню резолюцію, прийняту Асамблеєю на своєму вересневому засіданні. Тiльки зауважимо: в резолюції, складеній за підсумками моніторингу ситуації в Україні, висновки зроблені аж ніяк не на користь нашої держави.
Очевидець і безпосередній учасник останнього засідання ПАРЄ, народний депутат України Сергій Головатий (фракція БЮТі) повідомив для «УМ» витримки із затвердженого цією міжнародною інституцією документа. Отже, параграфом п'ятим ухваленої резолюції затверджено, зокрема, те, що «Асамблея стурбована через брак правозастосування і нагадує про необхідність нагального втілення чинного законодавства. Зокрема, вона висловлює своє глибоке занепокоєння з приводу повільного поступу української влади у запровадженні принципів і стандартів Ради Європи. Підтвердженням чого є наступне...». Першим пунктом подібного підтвердження є наша традиційна візитівка — справа про вбивство Георгія Гонгадзе. Другий пункт — це напад на народного депутата Олександра Єльяшкевича, який (тобто напад. — Авт.) ніким, певна річ, й не розслідувався (якщо, звичайно, не вважати розслідуванням віднайдення у цій справі «Вередюка номер нуль» — такого собі обвинуваченого на прізвище Воробей).
Третім же пунктом п'ятого параграфа своєї резолюції Рада Європи констатує «застосування непропорційного покарання до осіб, які брали участь у політичній демонстрації 9 березня 2001 року та дотепер утримуються у в'язницях, і тому можуть вважатися політв'язнями в Україні». Говорячи майже мовою скерованої до Верховного Суду України касації на вирок учасникам подій 9 березня, Парламентська Асамблея не боїться виглядати в чиїхось очах ані банальною, ані неактуальною. Вона не оглядається ані в минуле, ані в майбутнє, а лише у скупих і небагатослівних висловах описує теперішнє.
Що ж до тих, хто й «дотепер утримується у в'язницях», то кількість останніх наразі дорівнює вже п'яти особам. Інші — звільнені (і це при тому, що вироком Голосіївського місцевого суду Києва, який розглядав «справу 9 березня» у першій інстанції, до різних строків ув'язнення було засуджено вісімнадцятьох). З тих, хто вже на свободі, декого було звільнено у зв'язку з тим, що їхній термін перебування за гратами добіг свого кінця. Щодо решти — то в окремих випадках докладалися зусилля майже титанічні. Останнє твердження торкається передусім унсовця Миколи Ляховича, який протягом останнього тижня повернувся до «нормального», себто вільного життя.
Микола Ляхович, який, за вироком судді Івана Волика, отримав найбільше покарання (що дорівнювало п'яти рокам позбавлення волі), опинився на свободі завдяки застосуванню щодо нього норми Закону України «Про амністію». Втім, не все так просто робилося, як про це говориться. Андрій Шкіль, народний депутат України і колишній політв'язень у «справі 9 березня» (а також — автор Закону «Про амністію» і його ж парламентське лобі) повідомив «УМ» про те, яким був механізм звільнення Миколи Ляховича.
За словами нардепа, суд визнав за можливе звільнити Ляховича в зв'язку з тим, що теперішній аналог статті 71-ї старого (1960 «року народження») Кримінального кодексу України — стаття 294-та — дозволяє трактувати події 9 березня 2001 року як «злочин» середньої тяжкості, а відтак — і як «злочин», що підпадає під дію Закону «Про амністію». Відповідаючи на запитання кореспондентки «УМ», чому в такому разі аналогічна ж схема не може бути застосована і щодо інших політв'язнів, Шкіль відповів, що в кожному конкретному випадку суд окремо розглядає питання щодо звільнення тієї чи іншої особи. У випадку з Ляховичем значною мірою спрацював ефект несподіванки, коли суд, не надто готовий до протистояння подібній юридичній колізії, погодився, зокрема, з висновками профільного парламентського комітету відносно того, як має бути застосована норма статей Закону «Про амністію». Відносно решти ув'язнених боротьба за їхнє звільнення триває, і є всі підстави вважати, що більшість із загратованих нині учасників подій 9 березня цьогорічне Різдво зустрічатиме вже вдома, говорить Шкіль.
...Якщо булгаковський Воланд мав за головне правило життя — «ніколи й нічого ні в кого не просити», то, думається, до цього справедливим буде додати іще одне правило, яким, власне, керівництво щодо того, як організувати власне життя, й має вичерпуватись. «Ніколи не кидай своїх» — таким має бути девіз на будь-чиєму прапорі чи гербі... Можна по-різному ставитися до Андрія Шкіля, однак звинувачувати його у байдужості до долі тих, хто перебував разом із майбутнім в'язнем СІЗО СБУ, потім — в'язнем Лук'янівки (і нарешті, в'язнем, як-то говориться, «по життю» власного сумління) пліч-о-пліч під час подій 9 березня, неможливо. Хоча зараз любити політв'язнів і заявляти про цю любов під час різноманітних прес-конференцій — стає, мабуть, дедалі престижнішими. Бо плоди чужої роботи є ще більш солодшими, ніж просто заборонені плоди...
