Шістдесят років тому, в ніч із 4 на 5 вересня 1943 р., на дачі Йосифа Сталіна відбулася зустріч совєтського диктатора з митрополитами РПЦ Сергієм Страгородським, Олексієм Сіманським і Миколаєм Ярушевичем. Вона підсумувала перехід РПЦ на шлях колабораціонізму з большевицькою владою. Московській патріархії дозволялося відкрити духовні школи, нові парафії, свічкові заводи й майстерні для виготовлення церковного начиння, відновити видання церковного щомісячного журналу. Уряд передав їй приміщення колишньої резиденції німецького посла в Чистому провулку Москви, виділив автомобілі та спецпайки для архiєреїв. Митрополит Сергій Страгородський, ім'я якого стало символом співробітництва з безбожною владою, був піднесений у сан патріарха. Переслідувана доти Церква перетворювалася на керовану державою інституцію, покликану здійснювати ідеологічний контроль над православними громадянами СРСР та вводити в оману західні держави. Для фактичного управління Церквою було утворено Раду в справах Російської православної церкви на чолі з майором НКВС Георгієм Карповим. В усіх областях СРСР з'явилися лиховісні постаті «уповноважених зі справ релігії», деспотичне втручання яких у церковне життя стало визначальною реальністю існування Церкви в повоєнному СССР.
Ще 1977 року, звертаючись до генерального секретаря ЦК КПСС Леоніда Брежнєва, блаженної пам'ятi митрополит (тоді — єпископ Полтавський і Кременчуцький) Феодосій писав: «Було б протиприродно, щоб справи комуністів вирішували антикомуністи, так само безглуздо бачити, як невірні в особі уповноважених вирішують справи вірних. Хай усе стане на свої місця. Такий закон правди».
Минуло стiльки років, але інститут уповноважених, започаткований 1943 року Йосифом Сталіним, продовжує існувати в Україні. Нехай працівники Державного комітету в справах релігій та обласних управлінь у справах релігій вже офіційно не називаються уповноваженими, але їхнє втручання в життя Церкви часом виявляється таким самим брутальним, як за часів СРСР. Більше того, нова редакція Закону України «Про свободу совістi і релігійні організації», прийняття якої домагається від Верховної Ради України Держкомрелігій, передбачає закріплення за Держкомрелігій цих повноважень.
Українська автокефальна православна церква переживає важкий період жорстокого експерименту, проведеного над нею Держкомрелігій України: поставлення на предстоятеля вигідної владі особи, митрополита Мефодія (Кудрякова), та недопущення на посаду предстоятеля УАПЦ в Україні канонічного глави УАПЦ в цілому світі митрополита Константина. Оскільки Патріархія УАПЦ та Харківсько-Полтавська єпархія відмовилися бути маріонетками в цьому експерименті, їх намагаються задіяти в ньому обманом і насильством. Без згоди Патріархії, виготовивши дублікати її статуту та статуту УАПЦ, Держкомрелігій України вніс до статутів свої зміни та доповнення. Штучно гальмується реєстрація статуту Харківсько-Полтавської єпархії, змін і доповнень до статуту консисторії Харківсько-Полтавської єпархії. Церкві нав'язується неприйнятна для неї перспектива приєднання до УПЦ Московського патріархату. Чиняться перешкоди канонічним зв'язкам із Блаженнішим митрополитом Константином та зі святим Константинопольським престолом Церкви-Матері. Верховний Суд України, до якого була подана скарга на дії Держкомрелігій України, виявився неспроможним захистити конституційні права вірних Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ і 26 серпня 2003 р. відхилив нашу скаргу.
Відповідними державними службами та їхньою агентурою поширюється легенда про те, нібито причиною розколу УАПЦ, що стався після Помісного Собору 2000 року, є суто індивідуальний чинник. Це — неправда! Розкол УАПЦ викликаний глибокими й принциповими причинами, головні з яких — протилежні погляди на суспільне становище Церкви. Державні чиновники готують для УАПЦ і для інших православних церков України долю, що її пережив у СРСР Московський патріархат. Влада готова надати Церкві свою підтримку й фактичні привілеї. Але Церква втрачає незалежність у здійсненні апостольської місії та підпорядковується політичним планам державного керівництва. І більша частина єпископату УАПЦ, як колись російські митрополити, пішла на домовленості з владою. Характерно, що вся колаборантська частина єпископату прийшла в УАПЦ з Московського патріархату й зберегла свідомість «сергіянського» кліру. Та інша частина УАПЦ, вільна від впливу «сергіянства», вміє виявити гіркі наслідки для Церкви нічної змови московських митрополитів зі Сталіним. Церква, яка добровільно визнала над собою владу уповноважених, продаючи, як біблійний Ісав, своє первородство за сочевичну юшку урядових привілеїв, позбулася народної довіри, морального авторитету, самостійності в провадженні Божого люду до спасіння.
Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ не приймає силою нав'язуваного їй державою церковного устрою. Діючи в суворій відповідностi до канонічного права УАПЦ, зокрема до ухвал Помісного Собору 2000 року, ми продовжуємо зберігати синівську пошану до Блаженнішого митрополита Константина й визнаємо адміністративним центром УАПЦ в Україні нашу Патріархію, що продовжує діяти в Києві. З сумом констатуючи відкол від УАПЦ вихованих у Московському Патріархаті єпископів і значної частини підпорядкованих їм громад, ми розуміємо їхній статус як утворення нової, провладної релігійної організації, керівником якої є митрополит Мефодій (Кудряков). Не бажаючи втручатися у внутрішнє життя цієї організації, ми вимагаємо і від неї, і від її господарів коректного ставлення до Патріархії та Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, поваги до нашого вибору.
Оскільки протягом 2003 року здійснюється важкий урядовий тиск на залишки УАПЦ, ми змушені звернутися по допомогу до правозахисних організацій в Україні та цілому світі, до українських політичних та громадських діячів, до зарубіжних державних діячів і дипломатів.
Харківсько-Полтавська єпархія просить усіх, хто розуміє небезпеку тоталітарних експериментів над церковним життям, надати їй посильну допомогу в обороні людських прав і громадянської гідності членів церковної спільноти УАПЦ, яка знову стала в Україні об'єктом політичних експериментів. Просимо захистити нашу київську Патріархію від загрози її захоплення та захистити її юридичні права. Просимо допомогти в збереженні юридичних прав релігійних організацій, що входять до Харківсько-Полтавської єпархії або перебувають у безпосередньому підпорядкуванні Патріархії УАПЦ й відмовляються увійти до нової релігійної організації, керованої митрополитом Мефодієм (Кудряковим). Застерігаємо депутатів Верховної Ради України від прийняття нової редакції Закону про свободу совісті та релігійні організації, підготованого Держкомрелігій України.
Доля УАПЦ в сучасній Україні — лише найбільш відверте свідчення антидемократичного характеру церковної політики сучасної влади, успадкованої від сталінських часів. Захистити УАПЦ від знищення — це означає протистояти перетворенню України на тоталітарну державу, де зареєстровані релігійні організації діють лише як прикриття реальної людської несвободи.
Ще 31 липня цього року консисторія Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ подала до Верховного Суду України скаргу на дії Державного комітету у справах релігій. 18 серпня розпочався розгляд цієї справи. Держкомрелігій України звинувачується в порушенні чинного законодавства України й спробах чинити політичний тиск на Харківсько-Полтавську єпархію УАПЦ через відмову в реєстрації змін і доповнень до статуту консисторії. Потреба перереєстрації виникла внаслідок розколу в УАПЦ. Харківська-Полтавська єпархія відмежувалася від УАПЦ під проводом митрополита Мефодія і визнала над собою владу митрополита Константина (УПЦ США).
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
