Кайданки для «Браслєта»: деталі гучного скандалу з побиттям хлопця в Полтаві
Увечері 7 листопада працівники ДБР затримали в Полтаві трьох чоловіків, причетних до побиття в ресторані молодого киянина. >>
Олександр Юренко вирощує виноград у пам’ять про батька. (Фото автора та з особистого архіву Олександра Юренка)
Учорашній учасник АТО/ООС із селища Диканька — майор Олександр Юренко, якому виповнилося 62 роки, в батьківській садибі вирощує виноград.
Розповідає, що його батько, Павло Юренко, зайнявся виноградарством, повернувшись із війни, де був тричі тяжко поранений.
Самовіддано допомагала йому в цьому мати «АТОвця» — колишня фронтова медсестра Марта Юренко, котра, як і її чоловік, пройшла всю німецько-радянську війну аж до Берліна. А пан Олександр почав освоювати цю справу вже в пам’ять про рідну людину.
«Батька не стало 1995 року. Я щойно закінчив аспірантуру в Києві, зайнявся наукою. Ось бачите «Енциклопедію історії України», — гортає сторінки видання історик і соціолог за фахом Олександр Юренко.
— Вона вийшла в 10 томах, і в кожному з них є кілька моїх статей. Окрім того, маю понад сто опублікованих наукових праць, зокрема й книг. Підготувати їх — то дуже забарна робота. Потім довелося все кидати і їхати до Диканьки доглядати за хворою матір’ю. І тут мене, як кажуть, «пробило» на цей виноград.
У нашому регіоні саме з’явилися ентузіасти-виноградарі, які мали нові сорти. Я почав спілкуватися з корифеями любительського виноградарства, купував у них живці, саджанці. Хотілося посадити якомога більше сортів — це так захоплює! А потім в один час зупинився. Зараз маю близько трьох десятків різних сортів і розумію, що гонитва за якомога більшою кількістю їх — ознака дилетантства. Коли виходиш із розряду початківців, усвідомлюєш, що є якісь межі й що традиційні сорти кращі».
У саду біля батьківської хати нині ростуть близько 40 кущів винограду — і цього, вважає пан Олександр, навіть забагато. Адже коло них чимало роботи. «Формую їх, підв’язую до шпалер. До того ж обприскую щадними препаратами проти хвороб. Восени виноград обрізаю, а потім укриваю на зиму. Доходу він не дає ніякого, в основному його роздаю. Скажімо, минулого року роздав кілограмів 150, — стверджує Олександр Юренко. — Хоч загалом виноград був не на першому місці. Бо паралельно понад 15 років я займався вирощуванням сортової картоплі — мабуть, немає жодної області, куди б її не відправляв. А потім в усе це втрутилася війна».
Пан Олександр — найстарший учасник АТО/ООС із колишнього Диканського району. Навесні 2014 року, коли в Донецькій та Луганській областях почалося захоплення міст сепаратистами, він пішов до місцевого райвійськкомату проситися на фронт.
«У мене військове звання — майор, та я готовий був іти рядовим бійцем, — запевняє Олександр Юренко. — Ходив до військкомату кілька разів, але там зі мною й розмовляти не хотіли. Тим часом війна набирала обертів, гинули люди. А тоді почали створюватися добровольчі батальйони. Додзвонився в один — перше ж запитання, яке прозвучало: скільки вам років? Мені на ту пору мало виповнитися 55, а це граничний для них вік».
А потім чоловіку пощастило — в серпні 2014 року він вийшов на зв’язок із добровольчим батальйоном «Айдар», і йому сказали: приїжджайте. Зібравшись, наш земляк прибув до місця його дислокації під містом Старобільськ Луганської області.
«Ось погляньте на фото вже 2016 року, — показує Олександр Юренко. — На ньому праворуч від мене стоїть Валентин Лихоліт (позивний — «Батя») — колишній «афганець», героїчна людина, один з організаторів «Айдару», був у ньому начальником штабу (значна частина добровольців вважала його командиром батальйону, попри те, що офіційним комбатом був Сергій Мельничук). От він і взяв мене в батальйон. Як зараз, пам’ятаю: «Батя» давав інтерв’ю журналістам «Радіо «Свобода».
Черговий на КПП доповів йому: ось тут, мовляв, приїхав доброволець із Полтавщини — офіцер. Валентин Лихоліт подивився на мене колючим поглядом і прорік: «У нас є для вас одна посада — заступник командира батальйону з тилового забезпечення». Відверто кажучи, я був заскочений зненацька: це зовсім не те, чого хотів».
Оскільки батальйон був повністю на народному забезпеченні, волонтери з усіх куточків України весь час привозили туди харчі, обмундирування, спорядження. За словами мого співрозмовника, розвантажувати все це доводилося й удень, і вночі, а тоді десь складувати, давати всьому цьому лад.
«На місці дислокації добробату були суцільні купи сміття, тож я розпочав із прибирання. Добившись того, аби нам виділили вантажівку, ми стали вивозити непотріб. Потім побачив у великій котельні звалені картоплю, консервацію, крупи в мішках — усе вперемішку, — пригадує доброволець.
— Почав організовувати тиловий підрозділ, і ми стали розчищати оті завали. Робив своїми руками все, що міг, — мусив показувати іншим власний приклад. Вийшло так, що я весь час був неоформленим — таких у батальйоні називали волонтерами. До речі, немало з них загинуло. А загалом там усе було не так просто. Адже туди прийшли різні люди.
Більшість із них воювала й проливала кров, а незначна меншість займалася мародерством, грабежами, насиллям щодо мирного населення (я зустрічав і таких). Панували такі собі плутанина, хаос. Якось бачив, як хлопці розбиралися з одним негідником. Що дивно — навесні 2015-го він загинув. Іще раз наголошую, основна маса «айдарівців» — ідейні люди, самовіддані патріоти України, немало з яких прийшли на війну з Майдану.
Свою відданість Батьківщині вони довели власною кров’ю: 140 із них віддали за неї своє життя — це найбільша кількість жертв серед усіх наших добровольчих і кадрових батальйонів. Я потоваришував з бійцями одного з підрозділів на чолі з «майданівцем-УНСОвцем» Михайлом «Бородою», які воювали на передовій під селищем Металіст, що на Луганщині, і хотів туди перейти. Домовлявся про це з «Бородою» та його заступником Олександром Скибою («Термінатором»).
Останній тоді ще запитав у мене: «А ти знаєш, що тебе тут можуть убити?» Та вже за кілька днів загинув сам. 5 вересня (це найчорніший за всю війну день батальйону) на трасі між населеними пунктами Металіст і Щастя бійці того підрозділу потрапили в засідку бойовиків під виглядом блокпоста з українським прапором. І ті відкрили вогонь із гранатометів — понад 20 наших бійців тоді загинули, двоє потрапили в полон і були закатовані в Луганську».
Служба в «Айдарі» закінчилася для Олександра Юренка досить швидко й несподівано: восени він дуже захворів. Поліз на дах котельні, де зберігалася провізія, щоб закрити дірки чим можна було, і добряче промокнув під дощем.
А мешкав чоловік у бетонній комірці без вікон розміром два на два метри, де не мав навіть постелі. Тож уже на ранок відчув ознаки хвороби. Була підозра на запалення легень, а оскільки в лікарні Старобільська не було й матраців на ліжках, за порадою новоприбулого і єдиного на той час у місці дислокації батальйону медика вирішив їхати додому й підлікуватися. У добробаті то було звичним: одні туди прибували, а інші вибували.
«Додому ще з горем пополам добрався, а тоді зліг — настільки мені було кепсько. Та, вичухавшись, знову пішов до військкомату, — продовжує свою розповідь Олександр Юренко. — Мені роздратовано казали: ви вже списані, чого ви сюди ходите? Але тут якраз розпочалася 4-та хвиля мобілізації — то був початок 2015 року.
Аби підстрахуватися, став «пробивати» собі мобілізацію і з Диканського, і з Полтавського військкоматів. А в підсумку вийшло так, що обидва надіслали мені повістки майже одночасно.
Спочатку я мав мобілізаційну підготовку в Києві: 2015 року у військах запровадили нову посаду офіцера-психолога. Коли нас запитали, куди б ми хотіли потрапити, відповів: однозначно на фронт.
Отак потрапив до однієї з кращих бойових частин — 72-ї окремої гвардійської механізованої бригади. Нас, трьох офіцерів, було призначено туди офіцерами-психологами. Щоправда, з усіх трьох на цій посаді втримався тільки я.
Із перших днів і до кінця служби за мобілізацією на мене були покладені й обов’язки заступника командира батальйону з роботи з особовим складом (а це на ту пору — близько 500 військовослужбовців). І хоч значився тимчасовим виконувачем обов’язків, ніс це службове навантаження майже рік. Та це було потім.
А спершу ми прибули до міста Волноваха. Іще дорогою розговорився із солдатами. Кому й можна було довіряти, то це насамперед їм. Тож завжди старався триматися подалі від начальства — жив разом із солдатами: спав, їв, дружив. Знаючи, що нас, офіцерів, розподілять по батальйонах, завів розмову з одним із них. Той повідомив, що біля села Гранітне Донецької області дислокується 2-й батальйон — і там триває справжня важка війна».
Прибувши в розпорядження 72-ї бригади, диканчанин і попросився саме туди в заступника командира Олександра Самарського. А наступного ранку був уже там. Тоді, у травні 2015-го, то була одна з найбільш «гарячих» точок.
«Коли я прибув, у батальйоні якраз загинув сержант Тарас Шевченко з Івано-Франківська. Хлопець підірвався на «розтяжці». І от мені кажуть: оскільки ви психолог, телефонуйте й повідомте родині. А тоді мені довелося ще й везти його тіло на батьківщину, брати участь у церемонії поховання. Потім відбував це не раз і не два.
Це надзвичайно важкий обов’язок. Був випадок, коли в батальйоні загинули старший лейтенант Іван Віхтюк і прапорщик Віталій Олійник: їдучи в автомобілі, вони вже прибули на свою позицію «Буран», коли з ворожого танка прилетів снаряд і розірвався якраз перед «уазиком» хлопців. У мене лишився на пам’ять шматочок обгорілого металу з цього авто, — дістає його зі сховку пан Олександр.
— Від одного з військовослужбовців лишився лише обгорілий череп. А іншого — Івана (35-річного красеня з обличчям кіногероя) — викинуло вибухом з автівки. Він теж був обгорілим і помер уже в лікарні Волновахи. І от мені довелося везти його в Летичівський район Хмельницької області й там дивитися у вічі чотирьом поколінням його родини.
Та це лихо дуже зблизило мене з родичами Івана — пізніше бував у них не раз. У 2018-му в нас загинув доброволець, снайпер Артур Безсмертний — громадянин Латвії. А поховали його у Дніпропетровській області — на батьківщині батька».
Після року несення служби неподалік Гранітного взимку 2016 року 2-й батальйон перевели на позиції за 8 кілометрів від нього. Тут уже було дещо спокійніше — це вважалося другою лінією оборони.
«Тільки-но обжилися в якихось покинутих сараях без вікон, без дверей, утеплили їх, чим змогли, як нас знову перекинули на передову, але цього разу вже в район селища Новотроїцьке. Там наші бійці зайняли позиції на териконах, — продовжує учасник російсько-української війни.
— З одного з териконів стріляли по нас, з іншого — стріляли ми, потихеньку зближуючись із противником. То був повзучий наступ, як тоді говорили. Хоч термін мого контракту наближався до завершення, я мав намір іще служити. Та й комбат був упевнений, що залишуся в армії.
Однак втрутилися особисті обставини: мусив владнати проблеми власного «тилу» — домовитися, аби хтось наглядав за моїм обійстям надалі. Тобто конче мав на кілька днів з’їздити додому, начальство мені обіцяло, але не відпускало. Тож я пішов на принцип і демобілізувався — майже останнім із призваних у наш батальйон у межах 4-ї хвилі мобілізації».
Минуло кілька місяців — аж тут до Олександра Юренка приходять представники Диканського райвійськкомату.
«Павловичу, ви ж патріот, — заявляють, — треба поїхати на навчання на полігон «Широкий Лан», що в Миколаївській області». То були перші бригадні навчання з резервістами.
«А тоді, в серпні 2016 року, обстановка була непевною, і я подумав, що це прихована мобілізація, — зізнається пан Олександр. — Приїжджаю на полігон — і потрапляю у свою бригаду з тими ж командиром і заступниками, у свій 2-й механізований батальйон. Після навчань мої побратими повертаються на Донбас, у зону бойових дій. Кажу: «Так і я з вами». Мені зразу ж оформили контракт. Але річ у тому, що контракт про проходження військової служби особами офіцерського складу затверджує Міноборони».
Та неповоротка військово-бюрократична машина знову пригальмувала контракт майора Олександра Юренка. Йому висували аргумент: беремо, мовляв, лише офіцерів до 40 років.
Хоч закон дозволяє до 60-ти. Аби вирішити це питання, він двічі їздив до Києва й записувався на особистий прийом до міністра оборони, щоправда, замість нього зустрічався з його заступником — генералом Олегом Шевчуком. І двічі, незважаючи на запевнення генерала позитивно вирішити питання, згодом одержував від високих бюрократичних інстанцій відмову.
«І раптом наприкінці літа 2017-го мене запрошують до Диканського райвійськкомату, де показують листа, що містить прохання за можливості призвати в армію таких-то людей, серед них і моє прізвище. Телефоную заступнику командира нашого батальйону з позивним «Збруч», а того вже призначили командиром зенітно-ракетного дивізіону. І він, не роздумуючи, говорить: я б тебе, мовляв, узяв на посаду заступника командира зенітно-ракетної батареї.
Вирушаю потягом на війну. Позаторік зняли документальний фільм «Поїзд «Київ — Війна». Сідаєш на нього в Полтаві й через якихось три години ти вже в Костянтинівці — невеликому промисловому місті сходу України. Наш підрозділ прикриття стояв на 2-й лінії оборони.
Знайомлюся зі станом речей. Там п’ять офіцерів, із них троє — добре питущі, а точніше — справжні «алкаші». До таких у нашому війську міцно прилипло найменування «аватари». Пиятика у збройних силах — то було справжнє зло, і нам доводилося вести ще й внутрішню війну.
Ми стояли в селі Зелене Поле Донецької області неподалік Авдіївки. Ночували в наметах. Була вже пізня осінь, пробирав холод, але гріло душу відчуття, що ти серед своїх. Я жив разом із солдатами, ми розуміли одне одного, багато чим ділилися. Невдовзі наша військова частина повернулася на місце постійної дислокації до міста Біла Церква.
А після пів року навчань на місцевому, а також Гончарівському (на Чернігівщині) полігонах знову вирушили на охоплену вогнем війни Донеччину. Із поверненням у зону ООС, на першу лінію оборони, мене призначили заступником командира окремої розвідувальної роти своєї ж 72-ї механізованої бригади, яка з 2017-го зветься почесним і славним іменем Чорних Запорожців, а її девіз — «Україна або смерть!».
Цього разу ми базувалися неподалік міста Світлодарськ, а наші спостережні пункти були розставлені вздовж лінії оборони. Обстрілювали й нас, у червні був навіть один обстріл із «градів», хоч 2018-го то вже було рідкістю.
Командний пункт був у «бункері», і ми мали весь час доповідати у штаб бригади, що де відбувається. Чергування були в основному ночами. Приходиш, було, о 4-й ранку, а о 8-й уже мусиш стояти в строю на шикуванні й потім виконувати штатні обов’язки».
Демобілізувався Олександр Юренко 1 листопада 2018-го — за кілька місяців до свого 60-річчя, загалом прослуживши в ЗСУ під час війни понад два роки, із них 1,5 року — на першій лінії оборони.
Після фронту пан Олександр спить не на ліжку, а просто на підлозі у спальному мішку. Пояснює: йому так чомусь спокійніше.
«Після оцих нічних чергувань і тривог важко спати ночами, постійно переслідує якась внутрішня напруга, — ділиться чоловік. — Кожен день і кожна мить, проведені на фронті, живуть у мені. Таке відчуття, ніби й не повернувся з війни. Постійно ходжу у військовій формі — не тому, що нема чого носити, а щоб нагадувати іншим, що в країні триває війна.
Знаю, що моє прізвище є в усіх російських базах даних. Знайшов себе на їхньому сайті «Трибунал» навіть у списку «фашистського карального батальйону «Айдар». Я був готовий покласти життя за Україну, бо твердо переконаний: це велика честь, яка випадає далеко не кожному.
Але вийшло так, що навіть не поранений чи контужений. Букет хвороб, які приніс із фронту, не рахується. Участь у цій російсько-українській війні вважаю своєрідним підсумком свого життя. Тож часто запитую себе, що там було найважчим. Може, це й пафосно звучить, але найважче було не втратити честі й гідності. Сподіваюся, мені це виявилося під силу».
Увечері 7 листопада працівники ДБР затримали в Полтаві трьох чоловіків, причетних до побиття в ресторані молодого киянина. >>
Презентація згаданої книжки, ініціатором створення якої є ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив», що з 2014 року документує воєнні злочини агресора та злочини проти людяності, відбулася у приміщенні Полтавського академічного обласного театру ляльок. >>
У Терешківському ліцеї, що є опорним навчальним закладом Терешківської територіальної громади Полтавського району, учитель інформатики Віталій Помаз розробив комп’ютерну програму «Шкільна їдальня», що дає змогу батькам замовляти сніданки, обіди для своїх дітей із телефона через мобільний застосунок. >>
Дуже загострилася ситуація довкола Вугледара. Росіяни намагаються оточити місто, яке стало справжньою фортецею для ЗСУ. Там тривають великі танкові бої >>
Внаслідок чергової ворожої атаки пошкоджень зазнали десятки житлових будинків приватного сектору. >>
Захисний костюм, пояс, каска, високі черевики, балон зі стисненим киснем, рукавиці і сокира. >>