Малює, ніби вишиває: гімн радості у картинах мисткині Людмили Задорожної

Душевне світло обдарованої української мисткині Людмили Задорожної переконує в тому, що головною життєвою силою є Любов.

Відданість людям та здатність щоденно жертвувати собою заради того, щоби творити добро ближнім, настількі міцно утвердилися в її характері, що стали суттю щирої та життєлюбної натури.

У живописі пані Людмили  відчуваємо  дух пращурів, які з покоління в покоління жили у тісному взаємозв’язку із самою Землею, яка весь час годує та підтримує, навіть у жахливі голодні дитячі воєнні роки — все це генетично втілено в творах поважної художниці, відчувається через улюблену тематику та символіку, певний настрій-колорит, ледве помітні деталі.

Споглядання див природи

Художниця народилася в селі Скибинці Погребищенського району Вінницької області у 1942 році, дитинство минало в тривожні та голодні роки війни та опісля.

Пізніше Людмила з відзнакою закінчила семирічку, в школі інколи малювала під час уроків, а вдома — повністю віддавалася улюбленому заняттю.

Головним джерелом її творчості стала природа: вона відчувала неймовірне захоплення від міцних старих дерев та барвистих квітів, величних світанків та заходів сонця; від стиглих плодів сливи, загадково сяючих під срібним місячним світлом... Ця краса полонила дівчину з перших літ і на все життя.

П’ять років Людмила провчилася у Київському училищі прикладного мистецтва на відділенні ткацтва в Євгена Святського, Анатолія Казанцева, Ніни Ган.

Потім було ще три роки навчання у Василя Забашти в художній студії при Жовтневому палаці культури.

Починаючи з 1959-го Людмила створювала самостійні авторські роботи, а  ще через чотири роки почала брати  активну участь у гуртових художніх виставках.

Далі вступила на факультет графіки Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова, де її викладачами були відомі Флоріан Юр’єв та Валерій Ламах.

Отримавши диплом у 1974 році за спеціальністю «художник-ілюстратор та оформлювач книги», мисткиня продовжила свій досвід співпраці з журналом «Вітчизна» та  дитячими часописами «Малятко», а потім «Соняшник», створила  прекрасні ілюстрації до книжок Лесі Українки, Якова Щоголіва та Дмитра Чередниченка у видавництві «Веселка».

Крім того, працювала над ілюстраціями до збірки «Українських пісень про кохання» — на жаль, так і не виданої аж до сьогодні з причин, не залежних від волі художниці, стала авторкою листівок видавництва «Мистецтво».

Після вступу до Національної спілки художників Людмила, за підтримки свого чоловіка Валентина, цілковито присвятила себе авторському живопису, створюючи  дивовижно красиві пейзажі та натюрморти.

Доробок мисткині охоплює  абсолютно всі жанри — пейзаж і натюрморт, сюжетні твори і портрети, ілюстрації до книжок та фантазійні композиції.

Вона використовує авторську техніку, випробовує можливості темперного живопису та пастелі, олійних фарб та акварелі, створює графічні сюжетні композиції та портрети у техніці туш, перо.

Розглядаючи твори різних років, можна стверджувати, що всі ці роботи об’єднанні унікальним світоглядом художниці, її внутрішнім світом,  мріями та фантазією і, звісно, любов’ю до природи.

Захоплюючі мандри в дитинстві заводили її до найпотаємніших куточків свого села та навіть ще далі — до луків та озер: вона завмирала під гарячим вогнем літнього сонця від невимовної і недоторканої краси квітів, раділа гомону дерев на вітру, насолоджувалася щебетом птахів та тихим шепотом води,  дивилася на безтурботних метеликів, слухала концерти цвіркунів...

А під час тихого споглядання природа розкривається і полонить душу людини так, що немає ані сил, ані бажання вирватися з полону цього Божого одкровення.

Око радіє кожному молоденькому трояндовому пуп’янку, ніздрі жадібно вбирають запах розпеченої сонцем соснової смоли, вуха насолоджуються дзвоном крил джмеля, і навіть крихітні краплини вранішньої роси здаються дивом...

Навіть зло перетворює на красу і добро

Людмила Задорожна у своїх картинах доповнює світ природи своєю жагою до хвилюючої таємниці, що живе у фольклорі та народних казках. Її  живопис та акварелі відкривають нам світ озерних Берегинь із величезними мудрими очима, Літаючих Коней та прикрашених квітами Драконів, палаючих вогнем червоно-золотистих Жар-Птиць, гротескних Химер і красивих до нестями білих Либідок зі шляхетного і прадавнього казкового роду...

Всі персонажі художниці дуже добрі. Навіть найстрашні істоти (з циклу «Химери») в її виконанні втрачають усю свою злість: художниця все перетворює на красу і добро.

Малює навколо цих істот мережива  з квітів, візерунки зі світлих сонячних променів... Усе багатство генетичної духовної спадщини попередніх поколінь — християнська віра, народний фольклор, традиції селянського побуту — вплітаються в її полотна.

Серед  творів, що присвячені рідній землі, насамперед слід назвати триптих  «Самі собі в своїх господах» (1986 р. акварель, пастель). Художниця довго збирала матеріали, зокрема їздила до Седнева на Чернігівщину — ходила по хатах, знайомилася з господарями, писала портрети дідусів та бабусь.

Водночас придивлялася до їхнього хатнього побуту і, спілкуючись зі старожилами, назбирала у свою скарбницю  сотні вражень — сумних чи кумедних, але завжди цілком правдивих історій.

Людмила Задорожна
«Пробудження» (1972 р.).

Своїх персонажів Людмила позбавила надто помітних індивідуальних рис. Вона писала образи бабусі та дідуся в сріблястому тумані позачасового простору, повністю за межами всіх суєтних турбот сучасного життя — так просто і правдиво, що досягла справжньої величі.

Видно, що ці люди довіряють лише Богу та землі. За висловом художниці, «точно знають, де добро і де зло, і не намагаються перекручувати істину так, щоб зло перетворилося  на добро, а добро — на зло...»

Створено портрети  надзвичайних людей: незважаючи на всі труднощі і перешкоди  — війну, голод та радянську безбожну ідеологію, вони зберегли у своїх душах та очах щось особливе — безцінне, що шкода втрачати.

Кольорове та пластичне рішення твору при всій аскетичності створює дуже сильний емоційний ефект. У цій роботі відчувається багаторічний професійний досвід та вишуканий художній смак авторки.

Такі твори не пишуться випадково та надто швидко, це зрілий витвір внутрішньо сильної і правдивої людини, тому що триптих «Самі собі в своїх господах» є своєрідним освідченням у любові до пращурів та Батьківщини.

Художниця продовжує свій монолог про рідний край не тільки в сюжетах, а також і в пейзажних роботах — зокрема, у  серії  «Мир землі нашій» (1985 р., у техніці картон, темпера), що складається з композицій «Тиша», «Сніг тане», «Передчуття весни», «Відлига».

Вона зображує старі вибагливої форми дерева на тлі  пагорбів і лісового краєвиду поза селом. Звертаючись до добре знайомого мотиву, мисткиня талановито вкладає в пейзаж всю любов до клаптика землі в рідному селі, де є батьківський дім...

Цей нібито простенький краєвид має епічну силу впливу на глядача та дарує можливість побачити значно більше — всю територію нашого життя, Україну. Вражає образність старих дерев.

Вони виростають з одного міцного коріння і мають спільне начало. А потім розростаються — і сильні паростки чудернацьки закручуються в різних напрямках.

Це образна метафора людей з однієї родини, які надалі живуть уже за законами своєї власної долі, інколи навіть нічого не знаючи про долю своїх родичів, які мешкають далеко.

Особлива й техніка виконання серії «Мир землі нашій»: усі картини дуже старанно написані найдрібнішими пуантилістичними крапочками-мазочками, у врівноваженій охристо-блакитно-сірій гамі ніжно-пастельних тонів.

Увесь пейзажний  простір дуже світлий і прозорий, присутнє навіть свіже повітря. Багатопланова композиція включає дерева і пагорби, озера або струмки під час відлиги, зображено і селянський будиночок. Усе дихає і випромінює злагоду, спокій, тишу і надію на людське щастя на цій землі, серед «звичайної краси» українського села.

Стримана палітра в два-три кольори

Живопис Людмили Задорожної ввібрав у себе всю чистоту єства художниці, вона творить інтуїтивно — душею, спогадами, емоціями.

Її манера писати роботу, працюючи пензликом так, нібито вишиває, примушує згадати про Катерину Білокур, яка, за спогадами рідних, «вишивала» крихітними мазочками-крапками і кріпила полотно на підрамник, як п’яльця, — шпагатом. А коли робота була завершена, знімала записане полотно та кріпила на раму інше.

Саморобний пензлик художниці з Богданівки нагадував голку, вона «робила  пензлі з коров’ячої вовни, шерсті котів, вишневих гілочок і жерсті від консервних банок...» Проте така гранична скромність художніх матеріалів  не стала перепоною для створення фантастично прекрасних картин.

Так само ми бачимо і на прикладі живопису Людмили Задорожної, яка свідомо намагається користуватися надзвичайно стриманою палітрою в два-три кольори, ретельно виписує кожний листочок та пелюстку, пише, ледве торкаючись полотна крихітними цяточками-крапочками, поступово добираючи в силі колір та тон, натхненно «вишиваючи»-виплекуючи свої найталановитіші шедеври:  «Мир землі нашій», «Музику», «Пробудження», «Весну», «Берегиню озер», «Птахів», «Освячення».

Художниця щедро ділиться своїм світлом із глядачами, її джерело з надлишком утамовує їхню спрагу. Більшість робіт Людмили Іванівни Задорожної — справжній  гімн радості.

Мисткиня сприймає свої картини як найдорогоцінніші  речі, що мають завжди бути поруч, тому вкрай рідко погоджується їх продавати. Розумів це і її чоловік Валентин, який протягом усього життя намагався підтримувати свою дружину, глибоко шануючи її талант, зворушливо і дбайливо ставлячись до збереження її творів.

Він дуже любив музику і мистецтво, був справжнім інтелектуалом: знався на техніці, історії, науці,  культурі і археології, досконало вивчив кілька іноземних мов та став перекладачем на українську кількох наукових праць із філософії.

Щира віра Валентина в обдарованість Людмили є переконливим свідченням справжньої любові до дружини як до унікальної особистості, яка силою своєї сонячної любові реалізувала Божий Дар — талант справжньої художниці.

Доробок Людмили Задорожної  занесено до Енциклопедії сучасної України, альбомів  «Розмай Незалежної України» та «Художники України».

Чимало поціновувачів її живопису пишуть схвильовані та щирі слова сердечної подяки, залишаючи їх у музейних книгах відгуків, після відвідання її персональних виставок. Живопис та графіку мисткині експоновано більш ніж на 60 виставках.

В Україні та за кордоном відбулося 20 персональних виставок її живопису. Твори Людмили Задорожної зберігаються у Німеччині, Франції, Чехії,  Португалії, Польщі, ОАЕ, Сирії,  Канаді,  США, Японії.

Олена ШАПІРО,
мистецтвознавиця