Футуромарення йде до вас: чому варто встигнути відвідати виставку у Мистецькому арсеналі в Києві

До кінця січня у Мистецькому арсеналі в Києві можна з приємністю дослідити зовсім безпечну, за метафоричним визначенням поета Михайля Семенка, «бацилу футуризму».

Вона зародилася в Італії і поширилася світом на початку ХХ століття.

Проєкт простежує шлях зародження нового мистецтва в 1910-х в Одесі, Києві, Херсоні, Миколаєві до закріплення його у Харкові в 1920-х стараннями того ж Михайля Семенка.

Виставка «Футуромарення», яку відкрили ще 15 жовтня, займає чотири тисячі квадратних метрів. Загалом представлено майже пів тисячі експонатів у дев’яти залах: багатьма впізнавані і маловідомі твори із 19 державних інституцій культури (музеїв, архівів, бібліотек, дослідницьких центрів) та 8 приватних колекцій, архівні документи, фотографії, ігрові та хронікальні кінострічки.

Як понад сто років тому, відвідувачів зустрічає прикріплений до стелі рояль як символ авангардної мистецької течії, творці якої за правило вважали перевернути все догори дригом, протилежно звичним станам.

Футуристи встановлювали культ ігнорування мистецьких норм попередників, проголошували домінантами урбаністику та стрімкий рух. У футуристичному маніфесті 1913 року один із основоположників течії італійський художник Карло Карра писав: «З точки зору форми: є звуки, шуми і запахи ввігнуті й опуклі, еліпсоїдні, довгасті, конічні, сферичні, спіральні та інші.

З точки зору кольору: є звуки, шуми і запахи зелені, жовті, червоні, індигові, небесно-блакитні і бузкові». Основними методами мистецьких практик стали експерименти і провокації.

Для футуристів Україна — коли йдеться про коло яскравого художника Давида Бурлюка — була вільною територією творчості, що асоціювалася з античною міфологією Скіфії та міфом бунтівного козацтва, переконують творці міждисциплінарного проєкту «Футуромарення».

Куратори Вікторія Величко та Ігор Оксаметний працювали над проєктом понад два роки, досліджуючи архіви та фонди українських музеїв.

Улітку 1910 року в селі Чорнянка біля Херсона, де мешкала родина Бурлюків, було утворено товариство «Гілея», лідером якого став Давид Бурлюк — уродженець Слобожанщини, який відрекомендовувався «татарсько-запорозьким футуристом», а далі за ним ідеологічно закріпили статус «батька російського футуризму»; хоча зрозуміло, що йдеться про часи, коли Україну вже кілька століть тримали у складі Російської імперії. Назву взяли з «Історії» Геродота («Мельпомена»), де так названо лісисту частину Скіфії за гирлом Дніпра.

На тій території був маєток графа Мордвінова, управителем якого був батько братів-футуристів Бурлюків. Представники «Гілеї» називали себе футуристами (послідовниками Марінетті, ідеї якого були добре відомими) або «будетлянами» (від російського «будет»). Ідеологом групи був Велемир Хлєбнiков. До неї у різний час належали Володимир Маяковський, Борис Пастернак, Володимир і Микола Бурлюки, інші.

Представники групи заперечували культурну спадщину, закликаючи «скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого та ін. з корабля Сучасності».

У межах «Футуромарення» у Києві представлені численні роботи Давида Бурлюка, в чиїй творчості виділяють японський і тривалий американський періоди, з колекції Дніпровського художнього музею. Найвідоміша картина «Час».

Тлом для портрета загадкової жінки є теми, характерні для мистецтва футуризму в цілому: динаміка, рух, урбанізм, індустріалізація, які зображені будинками, вагонетками, рейками... А використання техніки колажу було популярним у футуристів як спосіб синтезу різних матеріалів і різних видів мистецтва.

Загадковості образу надає те, що ліве око перекрите чорним променем. Ця деталь відсилає глядачів і до біографії Давида Бурлюка: художник у дитинстві втратив ліве око і потім замінив його скляним протезом. Митець наголошував, що ця особливість формувала в нього специфічне сприйняття світу, форм та кольорів.

Поряд з братами Бурлюками в мистецькій залі на значно збільшеній фотографії 1912 року — яскрава амазонка авангардизму Олександра Екстер, частина життя якої пов’язана з Києвом та Україною.

Серед різноманітних мистецьких експериментів, до яких вдавалися футуристи, була актуалізація народної творчості, зокрема й співпраця з кустарною майстернею Наталії Давидової у селі Вербівка нинішньої Черкащини. У 1915 році головною художницею артілі стала Ніна Генке, яка запросила до співпраці Олександру Екстер, Казимира Малевича та інших учасників групи «Супремус».

У рамках «Футуромарення» танцівники з Києва і Нью-Йорка під керівництвом хореографки Стефанії Нолл (США) показали імерсивний перформанс «Екстер. Live» і презентували видання українською Георгія Коваленка про все­світньо відому авангардистку.

Експонати кожного залу «Футуромарення» — це контексти і багато окремих історій про Вадима Меллера, Олександра Богомазова, Марію Синякову, Бориса Косарева, Василя Єрмилова, Віктора Пальмова, Євгена Деслава та багатьох інших.

Навіть Олександра Довженка, який ні в кого не асоціюється з футуризмом. Михайль Семенко, який відомий провокацією з «Кобзарем», — поруч з афішами 1914 року про ювілейні святкування пам’яті Тараса Шевченка. Щоби нагадати, що і понад сто років тому митці закликали «скинути кожуха» з найшанованішого українського поета і пророка, тобто не іконізувати його, а показувати справжнім.

Окрема експозиція — про часопис «Нова генерація», 36 номерів якого вийшли друком із жовтня 1927 року до грудня 1930-го. Це видання називають вершиною футуристичного руху в Україні. Відповідальним редактором був Михайль Семенко, для якого це була нарешті вдала, п’ята, спроба заснування періодичного видання.

«Попри спільнокореневу єдність конструктів футуризму, його національні історії були надто різними, а пасіонарний посил проявлявся індивідуально в кожній країні. Це дозволяє нам говорити про український футуризм як самодостатній феномен, що став частиною «лівого» націєтворчого проєкту в Україні. Він формувався як відповідь на виклики для національної культури, що тривалий час перебувала у стані оборони власної ідентичності. В запеклій полеміці з росіянами, які вважали українців епігонами їхніх власних концептів, українці досить гостро відстоювали своє право вільного творення. Михайль Семенко повсякчас підкреслював: «Ми всі вірні Україні, ми революціонери і так далі, але ніхто нам не буде диктувати, як писати». З сьогоднішньої перспективи це звучить особливо наївно. Проте у фіналі історії «імперія завдала удару», а представники новаторських течій були упокорені тоталітаризмом», — читаємо в кураторському тексті Вікторії Величко та Ігоря Оксаметного.

Вони підкреслюють, що від самого початку некоректна суперечка щодо національної приналежності космополітичного за своєю природою футуризму, водночас і українська його лінія мала свої яскраві сторінки й особливості.

Аудіогід до виставки «Футуромарення» доступний у всіх дев’яти залах Старого арсеналу (українською та англійською мовами), скористатися яким можна, відсканувавши QR-коди в просторі. Кожен у будь-якому куточку може познайомитися з експонатами у форматі 3D-туру, який розміщено на сайті https://artarsenal.in.ua/vystavka/futuromarennia/. На ютуб-каналі закладу багато тематичних відеолекцій.