Техніка, яка говорить: як сучасні пристрої полегшують життя людей із порушенням зору

Полтавка Марина Бабець має глибокі порушення зору в четвертому поколінні.

Але це не завадило їй здобути вищу освіту, вийти заміж, народити двох дітей, вести активне громадське життя.

Марина — голова Полтавської обласної організації Українського товариства сліпих, активна учасниця художньої самодіяльності. Її життєвий девіз: «Назад — ні! Убік — ні! Тільки вперед і вгору!»

На прикладі власної родини жінка розповідає, як сучасні цифрові технології допомагають людям з порушенням зору орієнтуватися у просторі й почуватися більш-менш незалежно.

— Смартфони значно полегшили життя людям з багатьма нозологіями, — говорить Марина Бабець. — Те, як моя незряча мама рахує гроші, треба бачити! У неї усмішка не сходить з обличчя! Лише у шістдесят з лишком років вона отримала можливість вільно розпоряджатися власними коштами. Спеціальний додаток у смартфоні «Гроші» підказує, купюра якого номіналу піднесена до екрана.
У процесі цифровізації, який останнім часом активно впроваджується в Україні, з’явився також мобільний додаток, який дозволяє незрячим розпізнавати кольори. Інший допомагає дізнатися вагу, що висвічується на електронних вагах.

А мій син-п’ятикласник, який навчається інклюзивно у звичайному класі, з допомогою камери смартфона приближує дошку, щоб краще бачити те, що на ній пишуть. З нього почали брати приклад й інші учні, які не мають проблем із зором. Тобто, інклюзія стирає межі між дітьми.

Уже розмовляють навіть тонометри. Існують також термометри з голосовою програмою. Уявляєте, як це важливо для незрячої людини, особливо зараз, коли гуляє ковід: самостійно поміряти температуру тіла, дізнатися про власний тиск! Це дуже полегшує життя. Щоправда, ця програма, яку впрова­джують на місцевому рівні, ще не скрізь діє. У Кременчуці, наприклад, вона працює, а в Полтаві її ніяк не запустять.

В обласному УТОСі працює хлопець, психолог за освітою, який допомагає членам організації освоїти сучасні гаджети для практичного використання їх у повсякденні (найперше — для орієнтації на вулиці), а також опановувати базові маршрути за допомогою тростини.

А в Кременчуці соціально-побутовим орієнтуванням незрячих займається подружня пара незрячих, яка добре адаптована в навколишньому середовищі.

Те, що не вдається вирішити за допомогою розумної техніки, вирішують фахівці групи супроводу, котрі працюють при УТОС від Центру зайнятості населення на громадських роботах. Я мрію, щоб фінансування цих робіт мало стабільний характер.

Для людей із зоровою нозологією наразі не проблема отримати документи у Центрі надання адміністративних послуг — там є спеціалісти, орієнтовані на обслуговування людей з інвалідністю.

Нині, каже Марина Бабець, озвучується досить багато комп’ютерних програм, у тому числі освітніх. Завдяки одній із них її знайомий з порушенням зору став успішним копірайтером, працює на загальноукраїнському християнському телеканалі.

Сама Марина береться за виконання одноразових замовлень, що пов’язані зі складанням статутів для організацій, редагуванням текстів. Деякий час працювала оператором кол-центру. Такі підробітки, які вона самостійно шукає в інтернеті завдяки голосовим програмам, — швидка матеріальна допомога у скрутні моменти.

— А ось офіційно влаштуватися на роботу людині з певними фізичними обмеженнями залишається найбільшою проблемою в українському суспільстві. На жаль, роботодавці бояться брати її у свій колектив, вважаючи неповноцінною. Причому бар’єрів при спілкуванні в телефонному режимі не виникає, доки людина не скаже про свою інвалідність чи не прийде за запрошенням на співбесіду, — з болем говорить Марина Бабець. — Ось вам приклад: у нашому УТОСі працює масажистом Світлана Яцюк (до речі, серед незрячих — багато класних масажистів). На таких фахівців мають «полювати» салони краси. Але ж якби вона бачила…

Інша, не менш складна проблема, психологічна, криється в самих людях, які мають ту чи іншу нозологію. Вони соромляться зайвий раз вийти на вулицю, зайвий раз про себе нагадати, відмовляючи собі в елементарному. Коронавірус іще більше поглибив проблему, позаганявши всіх по домівках. Дехто довгий час соромився навіть попросити провідника зі служби супроводу, щоб відвів їх до перукарні.

— Ще нам доводиться працювати з близькими родичами тих, хто втратив зір протягом життя. З їхніми внутрішніми страхами, які перетворюють їх на няньок для дорослих дітей, — говорить Марина Бабець. — Наша організація регулярно відправляє людей до центрів реабілітації, розташованих на заході України. Але путівка виділяється тільки тому, хто готовий здійснити поїздку самостійно. Це є першою умовою реабілітації. І тут виникають «нюанси»: зазвичай батько не хоче відпускати доньку без супроводу, а мати — сина. Якщо вдасться переконати родину відпустити дітей у «самостійне плавання», тоді можна говорити, що вдалося подолати психологічний бар’єр, який досі гальмував їхній розвиток у набутому статусі.

На жаль, з нового року фінансування УТОСів уріжуть, через що надання послуг і самі фахівці опинилися під загрозою скорочень.

Проблем в організації, якою керує Марина Бабець, вистачає. Але вона очолює її вже пів року для того, щоб їх вирішувати. Найбільше задоволення цій діловій жінці приносить перемагати обставини.

«Завдання розбудови без­бар’єрного суспільства, держави, дружньої до всіх своїх громадян, вимагає від нас прийняття швидких та ефективних рішень і негайного втілення їх у життя. Ми вже не можемо роками виношувати рішення, обговорювати їх, чекати на виконання, а потім дивуватись, чому так повільно рухаємось. Не лише люди з інвалідністю, а й усе суспільство хоче бачити зміни на краще тут і зараз. Тож найближчим часом Мінсоцполітики спільно з громадами запроваджуватиме інклюзивні послуги в рамках пілотного проєкту «Розвиток соціальних послуг»», — зазначила міністерка соціальної політики у своєму виступі на першому форумі «4і: інклюзія», що був організований Міністерством соціальної політики спільно з ЮНІСЕФ за підтримки ГО «Сенсоріка» і присвячений Міжнародному дню людей з інвалідністю.

Не залишити людину наодинці зі своїми проблемами, надати їй необхідну підтримку для відновлення здоров’я, полегшення фізичного та морального стану — одне з пріоритетних завдань проєкту «Модернізація системи соціальної підтримки населення України», який реалізує Міністерство соцполітики за підтримки Світового банку.