Народжений у бронежилеті: історія добровольця АТО/ООС Тараса Гапона

У ці дні, коли Росія накопичила біля наших кордонів рекордну кількість солдатiв та озброєння, ми зустрілися з добровольцем з Полтави Тарасом Гапоном, який брав участь у «найгарячішій» фазі російсько-української війни.

2014 року правоохоронець, а потім приватний підприємець Тарас Гапон став бійцем батальйону територіальної оборони «Донбас». Розповідаючи про себе, жартує, що народився у бронежилеті.

«Ми заходили до Іловайська першими й виходили з нього останніми»

«Перші бої, в яких брав участь, були на іловайському напрямку, — пригадує Тарас. — Під час Іловайської операції був у взводі розвідки. Ми заходили до Іловайська першими й виходили з нього останніми. Усі учасники тих подій вважають, що наступальна операція наших військ на всіх фронтах від Маріуполя до Кримського була однією з найкращих на той час військових операцій.

І вона мала б стати успішною. А чому завершилася так трагічно, то вже інше питання. Щоб ви розуміли, той же Донецьк захопили всього-на-всього 250-300 бойовиків. І чому полку наших внутрішніх військ дали команду вийти з міста й лишитися на блокпостах за ним, мені досі незрозуміло. Думаю, недолугим командам військового керівництва із часом дасть оцінку сама історія».

«Ми мали наказ зайти до Іловайська й зачистити його, — відтворює далі ті сумнозвісні події мій співрозмовник. — На ту пору вже була дуже відчутною недостача сил і засобів. Усі були стомлені безперервними боями, що тривали третій місяць.

Нам обіцяли, що після військового параду в Києві надійде підкріплення, а ми матимемо 10-денну відпустку, тож подумки багато хто вже був удома. Зайнявши одну частину Іловайська разом з вузловою станцією й депо, ми закріпилися на позиціях і тримали оборону. Та допомога все не надходила. Натомість увечері 27 серпня надійшов наказ виходити з міста. Як допустили його оточення? На це запитання ніхто з нас не має відповіді».

Той початковий період війни на Донбасі ознаменувався не тільки найжорстокішими боями, а й найбільшими втратами серед наших вояків.

«Перші загиблі — то був шок для всіх, — ворушить болючі спогади Тарас Гапон. — А потім починають гинути ті, кого добре знав, з ким спілкувався. І ти розумієш, що завтра це може статися й з тобою. На війні від цього ніхто не застрахований. От вам приклад: під час виходу з Іловайського «котла» однією кулеметною чергою мене поранило, а іншого полтавця — Антона Цедіка — вбило. Ми їхали в одному КрАЗі: тільки Антон — у кузові, а я — в кабіні.

Тоді ж обірвалося життя й мого найкращого друга — чернівчанина Леоніда Петихачного. Я запропонував йому сісти до кабіни, а посередині поставити кулемет. Та він відповів, що з кулемета ніколи не стріляв, тож краще забереться до кузова. Леонід сидів поряд з Антоном Цедіком, і обидва вони загинули. А якби сів до кабіни, може, лишився б живим…»

  
«За ту добу, що був у полоні, бачив тільки російських кадрових військових»  

«Ми виходили з Іловайська двома колонами: та, в якій був я, рушила в напрямку села Червоносільське. Між цим населеним пунктом і селом Многопілля нас зустріли російські військовослужбовці й наказали виходити з оточення без зброї. Можливо, їм потрібна була красива картинка, як масово здається українська армія, — висловлює припущення учасник бойових дій.

— І як тільки ми відмовилися скласти зброю, нашу колону почала обстрілювати артилерія. Миттєво було ухвалено рішення йти на зближення з противником, щоб уникнути її вогневого ураження, і прориватися з боєм. Ми повністю знесли правий фланг ворога, навіть узяли в полон кількох російських десантників і зайняли оборону в Червоносільському. До самого вечора тривали бої».

Звичайно, сили були нерівні. У підсумку ті з наших бійців, які змогли, ви­бралися з оточення. А поранені (серед них і Тарас Гапон) потрапили в полон. «У мене було кілька поранень. Зокрема, були прострелені таз, стегно, до того ж мав множинні осколкові пошкодження, відтак самостійно пересуватися не міг. Таких, як я, «важких», росіяни кинули до ями біля Савур-Могили. Досі не можу зрозуміти, чому дно тієї ями було застелене новим брезентом», — посміхається чоловік, хоч тоді йому було не до сміху.

«За ту добу, що перебував у полоні, не бачив жодного сепаратиста, — засвідчує він, — тільки російських кадрових військових, деякі з них були навіть із шевронами. Тобто ми воювали з регулярною російською армією. Поранені хлопці запитали в їхнього майора, що на нас чекає, і той прямо відповів: лікувати, мовляв, вас ніде, тож маю наказ «важких» розстріляти.

А потім якимось дивним чином з’явився наш полковник у відставці й повідомив: зараз, мовляв, прибуде колона автомобілів з Червоного Хреста й забере поранених — про це домовлено ледве не з Володимиром Путіним. Насправді ж то була Полтавська 8-ма окрема автомобільна санітарна рота. Дві доби вона вивозила поранених.

Мені пощастило: я майже з комфортом виїхав із лігва ворога в єдиному на всю колону «Мерседесі» нашого військового шпиталю. Ми їхали наосліп — без супроводу, зброї. Так нас евакуювали до Волновахи, а звідти доправили до польового госпіталю, де нарешті надали першу допомогу».

Однак на цьому війна для Тараса Гапона не закінчилася. Ще не долікувавшись, він повернувся у свій батальйон, який на ту пору стояв на танконебезпечному напрямку в районі Лисичанська, займаючи оборону разом із 24-ю механізованою бригадою та добровольчим батальйоном «Айдар».

Провівши на війні чотири роки, служив би ще, якби не почало підводити здоров’я

«Але якщо порівнювати з кривавим серпнем 2014-го, тоді, після підписання мирних угод, інтенсивність бойових дій дещо пішла на спад, — констатує полтавець. — Потім наш батальйон перекинули до Дебальцевого. У січні 2015 року там почалися «гарячі» події, та ми якраз пішли на ротацію. Далі пiвтора року ніс службу в Широкиному, брав участь у запеклих боях на підступах до Маріуполя. А тоді разом зі своєю ротою перейшов до 16-го окремого мотопіхотного батальйону «Полтава», у складі якого рік ніс службу у Кримському».

У пам’яті Тараса відклався ще один епізод війни: у 2015 році під час так званого перемир’я, зачищаючи з товаришами по службі Широкине, біля одного з дачних будинків він угледів новий автомобіль Toyota Venza.

«Стали шукати його власника. Ним виявився колишній прокурор, він прибув по свою автівку з окупованої території. Приїжджаємо разом з ним до Широкиного. Аж тут бо­йовики почали накривати нас вогнем. Ми ледве вибралися звідти — я вже думав, що там і залишимося. Досі пам’ятаю здивований вираз обличчя нового знайомого, коли він запитав, скільки винен мені за послугу, а я відповів: ніскільки. Співробітники СБУ супроводжували його до блокпоста за Волновахою, і спантеличений чоловік не міг повірити, що «укропи» безперешкодно випустять його на автомобілі та ще й грошей за це не візьмуть. І такі випадки бували», — резюмує учорашній боєць.

У 2018-му Тарас Гапон повернувся до мирного життя, загалом провівши на війні чотири роки. Говорить: може, служив би ще, якби не почало підводити здоров’я.

«Нині армія має краще забезпечення, військові отримують зарплатню. А ми цілий рік воювали просто так, не думаючи про якусь винагороду. Першу зар­плату отримав наприкінці 2014 року — дві чи три тисячі гривень готівкою. Їдучи на схід України, ніхто з нас не думав про статус, гроші, пільги, — запевняє Тарас. — На цигарки родичі тоді висилали кошти.

Із продуктами, одягом дуже допомагали волонтери. А ще пощастило, що в погребах приватного сектору місцеві, які втекли від війни, лишили чимало запасів консервації. Уявіть собі, коли температура повітря відчутно знижувалася (особливо вночі), я вдягав там жіночу плюшеву шубу, а спав поряд з алабаєм-приблудою, щоб було тепліше. Тоді, на початку цієї війни, як і багато хто, був упевнений, що вона триватиме щонайбільше 3-4 місяці.

Власне, так могло б і статися. Проте на той час було багато зрадників і у Збройних силах, і у військових відомствах. Можливо, через це збройне протистояння триває й досі. Аби скласти докупи всі «пазли», ми збираємо для історії свідчення учасників цієї російсько-української війни. Буває, спілкуємося з побратимами — і під час розмови з’ясовується, що несли службу в зоні АТО/ООС зовсім поряд.

У мене є друг Віталій Ковтун. Коли він дізнався, що я записався добровольцем, то й собі попросився на фронт — і потрапив до 8-ї санітарної роти. Так от, як виявилося, коли мене вивозили із захопленої російськими військовими території, він їхав в автомобілі переді мною. Мене занесли не до його «уазика», бо там уже не було місця».

На жаль, держава не надто балує своїх захисників, перед якими всі ми в неоплатному боргу. Скажімо, Тарас Гапон досі не може отримати передбаченої законодавством земельної ділянки, хоч і не втрачає надії.

Ганна ЯРОШЕНКО
Полтава