Доброволець Тарас Гапон був поранений при виході з Іловайського «котла» і, ще не долікувавшись, повернувся у стрій. (Фото з особистого архіву Тараса Гапона.)
У ці дні, коли Росія накопичила біля наших кордонів рекордну кількість солдатiв та озброєння, ми зустрілися з добровольцем з Полтави Тарасом Гапоном, який брав участь у «найгарячішій» фазі російсько-української війни.
2014 року правоохоронець, а потім приватний підприємець Тарас Гапон став бійцем батальйону територіальної оборони «Донбас». Розповідаючи про себе, жартує, що народився у бронежилеті.
«Перші бої, в яких брав участь, були на іловайському напрямку, — пригадує Тарас. — Під час Іловайської операції був у взводі розвідки. Ми заходили до Іловайська першими й виходили з нього останніми. Усі учасники тих подій вважають, що наступальна операція наших військ на всіх фронтах від Маріуполя до Кримського була однією з найкращих на той час військових операцій.
І вона мала б стати успішною. А чому завершилася так трагічно, то вже інше питання. Щоб ви розуміли, той же Донецьк захопили всього-на-всього 250-300 бойовиків. І чому полку наших внутрішніх військ дали команду вийти з міста й лишитися на блокпостах за ним, мені досі незрозуміло. Думаю, недолугим командам військового керівництва із часом дасть оцінку сама історія».
«Ми мали наказ зайти до Іловайська й зачистити його, — відтворює далі ті сумнозвісні події мій співрозмовник. — На ту пору вже була дуже відчутною недостача сил і засобів. Усі були стомлені безперервними боями, що тривали третій місяць.
Нам обіцяли, що після військового параду в Києві надійде підкріплення, а ми матимемо 10-денну відпустку, тож подумки багато хто вже був удома. Зайнявши одну частину Іловайська разом з вузловою станцією й депо, ми закріпилися на позиціях і тримали оборону. Та допомога все не надходила. Натомість увечері 27 серпня надійшов наказ виходити з міста. Як допустили його оточення? На це запитання ніхто з нас не має відповіді».
Той початковий період війни на Донбасі ознаменувався не тільки найжорстокішими боями, а й найбільшими втратами серед наших вояків.
«Перші загиблі — то був шок для всіх, — ворушить болючі спогади Тарас Гапон. — А потім починають гинути ті, кого добре знав, з ким спілкувався. І ти розумієш, що завтра це може статися й з тобою. На війні від цього ніхто не застрахований. От вам приклад: під час виходу з Іловайського «котла» однією кулеметною чергою мене поранило, а іншого полтавця — Антона Цедіка — вбило. Ми їхали в одному КрАЗі: тільки Антон — у кузові, а я — в кабіні.
Тоді ж обірвалося життя й мого найкращого друга — чернівчанина Леоніда Петихачного. Я запропонував йому сісти до кабіни, а посередині поставити кулемет. Та він відповів, що з кулемета ніколи не стріляв, тож краще забереться до кузова. Леонід сидів поряд з Антоном Цедіком, і обидва вони загинули. А якби сів до кабіни, може, лишився б живим…»
«Ми виходили з Іловайська двома колонами: та, в якій був я, рушила в напрямку села Червоносільське. Між цим населеним пунктом і селом Многопілля нас зустріли російські військовослужбовці й наказали виходити з оточення без зброї. Можливо, їм потрібна була красива картинка, як масово здається українська армія, — висловлює припущення учасник бойових дій.
— І як тільки ми відмовилися скласти зброю, нашу колону почала обстрілювати артилерія. Миттєво було ухвалено рішення йти на зближення з противником, щоб уникнути її вогневого ураження, і прориватися з боєм. Ми повністю знесли правий фланг ворога, навіть узяли в полон кількох російських десантників і зайняли оборону в Червоносільському. До самого вечора тривали бої».
Звичайно, сили були нерівні. У підсумку ті з наших бійців, які змогли, вибралися з оточення. А поранені (серед них і Тарас Гапон) потрапили в полон. «У мене було кілька поранень. Зокрема, були прострелені таз, стегно, до того ж мав множинні осколкові пошкодження, відтак самостійно пересуватися не міг. Таких, як я, «важких», росіяни кинули до ями біля Савур-Могили. Досі не можу зрозуміти, чому дно тієї ями було застелене новим брезентом», — посміхається чоловік, хоч тоді йому було не до сміху.
«За ту добу, що перебував у полоні, не бачив жодного сепаратиста, — засвідчує він, — тільки російських кадрових військових, деякі з них були навіть із шевронами. Тобто ми воювали з регулярною російською армією. Поранені хлопці запитали в їхнього майора, що на нас чекає, і той прямо відповів: лікувати, мовляв, вас ніде, тож маю наказ «важких» розстріляти.
А потім якимось дивним чином з’явився наш полковник у відставці й повідомив: зараз, мовляв, прибуде колона автомобілів з Червоного Хреста й забере поранених — про це домовлено ледве не з Володимиром Путіним. Насправді ж то була Полтавська 8-ма окрема автомобільна санітарна рота. Дві доби вона вивозила поранених.
Мені пощастило: я майже з комфортом виїхав із лігва ворога в єдиному на всю колону «Мерседесі» нашого військового шпиталю. Ми їхали наосліп — без супроводу, зброї. Так нас евакуювали до Волновахи, а звідти доправили до польового госпіталю, де нарешті надали першу допомогу».
Однак на цьому війна для Тараса Гапона не закінчилася. Ще не долікувавшись, він повернувся у свій батальйон, який на ту пору стояв на танконебезпечному напрямку в районі Лисичанська, займаючи оборону разом із 24-ю механізованою бригадою та добровольчим батальйоном «Айдар».
«Але якщо порівнювати з кривавим серпнем 2014-го, тоді, після підписання мирних угод, інтенсивність бойових дій дещо пішла на спад, — констатує полтавець. — Потім наш батальйон перекинули до Дебальцевого. У січні 2015 року там почалися «гарячі» події, та ми якраз пішли на ротацію. Далі пiвтора року ніс службу в Широкиному, брав участь у запеклих боях на підступах до Маріуполя. А тоді разом зі своєю ротою перейшов до 16-го окремого мотопіхотного батальйону «Полтава», у складі якого рік ніс службу у Кримському».
У пам’яті Тараса відклався ще один епізод війни: у 2015 році під час так званого перемир’я, зачищаючи з товаришами по службі Широкине, біля одного з дачних будинків він угледів новий автомобіль Toyota Venza.
«Стали шукати його власника. Ним виявився колишній прокурор, він прибув по свою автівку з окупованої території. Приїжджаємо разом з ним до Широкиного. Аж тут бойовики почали накривати нас вогнем. Ми ледве вибралися звідти — я вже думав, що там і залишимося. Досі пам’ятаю здивований вираз обличчя нового знайомого, коли він запитав, скільки винен мені за послугу, а я відповів: ніскільки. Співробітники СБУ супроводжували його до блокпоста за Волновахою, і спантеличений чоловік не міг повірити, що «укропи» безперешкодно випустять його на автомобілі та ще й грошей за це не візьмуть. І такі випадки бували», — резюмує учорашній боєць.
У 2018-му Тарас Гапон повернувся до мирного життя, загалом провівши на війні чотири роки. Говорить: може, служив би ще, якби не почало підводити здоров’я.
«Нині армія має краще забезпечення, військові отримують зарплатню. А ми цілий рік воювали просто так, не думаючи про якусь винагороду. Першу зарплату отримав наприкінці 2014 року — дві чи три тисячі гривень готівкою. Їдучи на схід України, ніхто з нас не думав про статус, гроші, пільги, — запевняє Тарас. — На цигарки родичі тоді висилали кошти.
Із продуктами, одягом дуже допомагали волонтери. А ще пощастило, що в погребах приватного сектору місцеві, які втекли від війни, лишили чимало запасів консервації. Уявіть собі, коли температура повітря відчутно знижувалася (особливо вночі), я вдягав там жіночу плюшеву шубу, а спав поряд з алабаєм-приблудою, щоб було тепліше. Тоді, на початку цієї війни, як і багато хто, був упевнений, що вона триватиме щонайбільше 3-4 місяці.
Власне, так могло б і статися. Проте на той час було багато зрадників і у Збройних силах, і у військових відомствах. Можливо, через це збройне протистояння триває й досі. Аби скласти докупи всі «пазли», ми збираємо для історії свідчення учасників цієї російсько-української війни. Буває, спілкуємося з побратимами — і під час розмови з’ясовується, що несли службу в зоні АТО/ООС зовсім поряд.
У мене є друг Віталій Ковтун. Коли він дізнався, що я записався добровольцем, то й собі попросився на фронт — і потрапив до 8-ї санітарної роти. Так от, як виявилося, коли мене вивозили із захопленої російськими військовими території, він їхав в автомобілі переді мною. Мене занесли не до його «уазика», бо там уже не було місця».
На жаль, держава не надто балує своїх захисників, перед якими всі ми в неоплатному боргу. Скажімо, Тарас Гапон досі не може отримати передбаченої законодавством земельної ділянки, хоч і не втрачає надії.
Ганна ЯРОШЕНКО
Полтава
Презентація згаданої книжки, ініціатором створення якої є ГО «Східноукраїнський центр громадських ініціатив», що з 2014 року документує воєнні злочини агресора та злочини проти людяності, відбулася у приміщенні Полтавського академічного обласного театру ляльок. >>
У Терешківському ліцеї, що є опорним навчальним закладом Терешківської територіальної громади Полтавського району, учитель інформатики Віталій Помаз розробив комп’ютерну програму «Шкільна їдальня», що дає змогу батькам замовляти сніданки, обіди для своїх дітей із телефона через мобільний застосунок. >>
Дуже загострилася ситуація довкола Вугледара. Росіяни намагаються оточити місто, яке стало справжньою фортецею для ЗСУ. Там тривають великі танкові бої >>
Внаслідок чергової ворожої атаки пошкоджень зазнали десятки житлових будинків приватного сектору. >>
Захисний костюм, пояс, каска, високі черевики, балон зі стисненим киснем, рукавиці і сокира. >>
Ось уже 28 місяців полковник медичної служби ЗСУ, Герой України, командир Маріупольського військового госпіталю Віктор Івчук перебуває в російському полоні. >>
