Микола Колесник: Годувати людей — ніби компенсація за моє голодне дитинство

Микола Колесник прийшов на авіазавод у 17 років.

Чотирнадцять років працював токарем.

І досі з подякою згадує своїх перших учителів.

З легкої руки тодішнього генерального директора Київського авіазаводу Василя Степанченка колеги називали Миколу «співаючим токарем», бо коли керівник під час робочого обходу йшов повз його верстат, захоплений роботою хлопчина… наспівував пісеньку. Робити кожну свою справу від душі його навчили батьки.

Коли в душі квітнуть троянди

Мама Анастасія працювала в колгоспі, батько був завідувачем ферми. У мами були золоті руки, вона чудово вишивала.

Її завжди запрошували основним кухарем на сільські урочистості, хоча була самоучкою.Мабуть, від неї у Миколи хист і розуміння кухарської справи. І ніби компенсація за голодне дитинство — тепер забезпечувати смачним харчуванням людей.

У сім’ї Колесників було п’ятеро дітей, і коли батько у 1945 році пішов на війну з Японією, вони голодували.

«Ми завжди чекали літа — воно годувало. В ті важкі часи мати дозволяла обшкребти і з’їсти певні «квадратики» у кориті, в якому місила тісто. Я був найменший, і мені нічого не діставалося… Відчуття голоду настільки запам’яталося, що потім, коли ми стали дорослими, мама завжди ставила мені окрему миску, тоді як усі їли із загальної, тому що мене обділяли їжею в дитинстві», — згадує він.

Коли Микола підріс, батьки щотижня відправляли його на базар за 12 км від дому — продати дві сулії молока. Йому дозволяли купити собі булочку, а інші гроші мав принести додому. Якось Микола побачив на базарі художника, який продавав картину — намальовані на фанері жасмин і троянди.

Він не втримався і купив на всі виручені гроші цю красу. За нецільову витрату коштів батько відшмагав різкою, а картина довгі роки нагадувала про інцидент. Утім троянди після цього Микола не розлюбив. На своїй дачі зробив двометрову арку для них.

На Київському авіазаводі Микола Колесник почав свій трудовий шлях
токарем. 1974 рік.

Енергійно взявся Микола Семенович і до організації у 1980 році нового цеху №44, який і досі існує. Працівників для нього «перецеховували» з інших підрозділів.

Як правило, відправляли не найкращих. Так у підпорядкуванні енергійного начальника опинилися 32 любителі оковитої, а 42 токарів і слюсарів він набрав з училища. Нині це висококваліфіковані спеціалісти.

«Коли у травні-серпні 1981 року мій цех спеціально не виконав план, я вийшов на трибуну і запитав у головного технолога підприємства, чи знає він хоча б, де наш підрозділ знаходиться, адже керівник направляв мені працівників і жодного разу не поцікавився, як нам працюється в найвіддаленішій точці заводу», — розповідає Микола Семенович.

Але найбільше його обурило, що коли він завдяки своїй ініціативі з оформлення  нарядів при будівництві цеху зекономив для підприємства 60 тисяч карбованців, йому винесли… сувору догану.

Тоді він виступив на партійних зборах і сказав, що з такою партією йому не по дорозі, і вийшов з неї, що в ті часи було викликом. Невдовзі після того випадку його дружина Марія, яка працювала тут заточницею (зараз вона на пенсії), знайшла його непритомним біля цеху. На щастя, «швидка допомога» приїхала вчасно. Але душевна рана від того випадку залишилася назавжди.

Сила переконання

Правдолюбство Миколи не раз йому вилазило боком. Через «неправильну ідеологію» його свого часу не прийняли до комсомолу.

Коли при вступі до цієї організації Миколу запитали, як ставиться до німців, він сказав, що добре: під час окупації їхню сім’ю від бомбардувань урятував німецький танкіст, який жив у їхній хаті, а на погріб, куди вони перебралися і ховалися, ставив свій танк. У кожній нації є порядні люди, і саме їхні вчинки складають певний портрет народу.

На початку 90-х він, борючись за справедливість у рідному селі, на рік залишив свій завод, бо односельці обрали його головою сільради. Погодився, бо шкода стало людей, котрі потерпали від голови сільради — п’яниці, якого невдовзі ув’язнили. Згодом Микола Семенович запропонував замість себе іншого голову сільради і повернувся на підприємство.

Колесник вважає, що дуже важливою для людини є сила переконання. У 90-х Китай перестав постачати в Україну вольфрамові свердла R-18, і робітники авіазаводу відмовлялися працювати без них. Колесника відправили у відрядження до Ташкента із завданням, щоб на тамтешньому авіазаводі у спеціальній печі на 15 тисяч свердел Р-6 нанесли вольфрамовий шар. На жаль, та піч зламалася.

Але Колесник попросив ташкентських літакобудівників нанести на свердла маркування «R-18». Тобто свердла просто перемаркували. Київські літакобудівники цими свердлами були дуже задоволені. Коли через рік Колесника знову хотіли відправити в Узбекистан з аналогічним завданням, він зізнався керівництву в своїй таємній операції і сказав, що більше не братиме гріх на душу.

У цеху нової техніки №14 Микола Семенович пропрацював 18 років. Завжди піклувався про своїх співробітників. Коли цех у 1998 році об’єднали з іншим, Миколі Семеновичу запропонували стати завідуючим комбінатом громадського харчування. В його підпорядкуванні — понад сорок працівників їдальні.

«Бути завідувачем їдальні значно складніше, ніж начальником цеху. Тут своя специфіка. Дуже серйозні питання постачання. Щомісяця виписую статистичні дані середніх цін по Києву, щоб придбати продукти на 10-15% дешевше, ніж купують їх жителі столиці», — говорить співрозмовник.

Він наполіг, щоб їдальня відмовилася від купівлі рослинної олiї в бочках (в них10-12 кг припадало на осад). Значно економніше придбати його в пляшках. Не використовують на комбінаті усілякі барвники та розпушувачі для тіста, щоб тістечка були більш натуральними.

Стали у пригоді й технічні навички керуючого комбінатом громадського харчування. Микола Семенович придбав ефективне сучасне обладнання: сім років тому встановив кондиціонери на всіх поверхах, два роки тому — пароконвектомат (агрегат для приготування їжі). Механізовує невдячну монотонну жіночу роботу, забезпечив працівниць кремозбивалками, машинами з нарізання овочів.

«З жінками працювати легше, ніж iз чоловіками. Вони відповідальні і працелюбні», — ділиться М. Колесник.

Постачальників вибирає, орієнтуючись на співвідношення ціна-якість продукції. Втім пересвідчився, що тендери — це не завжди запорука якісної продукції. Виграв якось на тендері один полтавський постачальник білого борошна, а запропонував борошно… білоцерківського заводу, при цьому мішки з ним розривалися.

Від такого партнера відмовилися. Проблематично те, що комбінату потрібно всього дві тонни борошна щомісяця, що для оптовиків — крапля в морі.

«Але ми крутимося», — говорить Микола Семенович.

Незважаючи на труднощі, Микола Колесник зізнається, що якби йому довелося знову обирати свій шлях у житті, вибрав би той самий. Бо головне — піклуватися про людей. Його дорослі онуки також визначилися в житті: онук закінчив Краківський політехнічний інститут, онучка — мовний виш у Польщі. Син Володимир займається бізнесом.

Колишній військовий, випускник ленінградської академії імені Можайського, він після розвалу СРСР сказав, що присягнув назавжди Україні. Закінчив економічний факультет Київського університету і працював директором одного з підприємств у Дніпрі, будував підприємства з видобутку газу. Володимира і досі з батьком єднають любов до авіації та сумлінність у ставленні до своєї справи.

ДОСЬЄ

Микола Колесник народився 1941 року в селі Оленівка Фастівського району. У жовтні 1959 р. закінчив Київське професійно-технічне училище №7 за спеціальністю «токар» і почав працювати на Київському авіаційному заводі «Авіант».

У 1970 році закінчив Київський авіаційний технікум з червоним дипломом за спеціальністю «металорізання». У 1972 році йому присвоїли 6-й розряд токаря.

Переведений у 1973 році помічником начальника цеху 42, а 1974 року став начальником його технологічного бюро. У 1975 році закінчив інститут при Всесоюзній центральній спілці професійних профспілок за спеціальністю інженер-економіст.

Працював на «Авіанті» заступником начальника з виробництва 28-го цеху, начальником техбюро цеху 3, помічником начальника цеху з підготовки цеху 42, начальником цехів 44 і 14, начальником дільниці 49-го цеху. З 1998 року — директор комбінату громадського харчування.

Має десятки відзнак і подяк. Нагороджений медаллю «За доблесну працю».

Вікторія КОВАЛЬОВА